З початком повномасштабного вторгнення, вчитель французької мови з Лисичанська Іван Шибков прийняв рішення приєднатись до лав ЗСУ та стати на захист рідної країни.
ТРИБУНу він розповів про свої страхи та рішення піти на фронт.
Чоловік каже, що неодноразово думав про розгортання нової фази війни після 2014 року.
«Думав про це після спілкування із друзями-військовими та аналізу всіх новин і подій. Напевно знав, що це почнеться, але не думав, що настільки масштабно. Вважав, що це було б можливо на територіях Донбасу максимум, але не по всій Україні»,- говорить Іван.
Перші думки 24 лютого 2022 року були тільки про сім’ю та її швидку евакуацію.
«Зранку ми з дружиною почули вибухи, далі я подзвонив своїм знайомим-військовим і вони підтвердили, що ситуація дуже серйозна та небезпечна й треба вивозити сім’ю. У нас троє дітей і я повинен був діяти негайно. Швидко зібравшись, 24 лютого виїхали із Лисичанська у бік Харкова, але на пів дороги нам сказали, що там небезпечно, і ми поїхали до Києва. Пізніше дізналися, що шлях туди теж не приведе у безпечне місце, тому ми зупинились в Івано-Франківській області, у місті Коломиї. План перших дій в голові у мене був завжди: спочатку це безпека сім’ї, а вже після - особисті подальші дії та бажання захищати країну», - розповідає чоловік.
Також Іван почав займатися волонтерством, а наштовхнула його на це справа покійного батька, який з початком війни на Донбасі довгий період допомагав цивільним українцям та військовим.
«У 2014 році, після звільнення Лисичанська, мій покійний батько сказав, що сидіти і нічого не робити він не може, і тому почав допомагати людям в їх потребах: одязі, продуктах, спорядженні тощо. Дивлячись на його роботу, я теж почав цікавитись цією сферою. Батько мотивував волонтерити, а я продовжую його справу. Наш друг сім’ї Петро Гуртовий - майстер на всі руки, міг полагодити будь-що, і тому бензопили, генератори зв’язку, різне спорядження – це все він допомагав ремонтувати для військових, а моя задача полягала у тому, щоб спрямувати та довезти до місця призначення готові засоби та продукти і пошуку тих, кому ще потрібна допомога», - додає волонтер.
Чоловік розповідає про момент прийняття рішення долучитись до захисту Батьківщини.
«Це сталося 27 лютого, коли я прокинувся в Коломиї та зрозумів, що я - нормальний чоловік, який в змозі захищати свою країну та родину, тому прийняв рішення служити. Пішов спочатку записуватись у місцеве ТРО, але жодних результатів це не дало, адже це інше місто, а я з Луганської області, тож були певні стереотипи, через які мене не хотіли брати з першого разу. Через кілька повторних разів мені сказали чекати на дзвінок. Під час цього періоду волонтерив, щоб не витрачати час даремно. Я знав багато військових, у яких були певні потреби, з якими зміг би їм допомогти. Це були запити починаючи від привезення шаурми й закінчуючи покупкою бронежилета. Я був у Дніпрі, та їздив по два рази на тиждень до Лисичанська для допомоги хлопцям. А так як я багатодітний батько та маю право виїжджати за кордон, то почав співпрацювати з іноземними волонтерами. Їздив до інших країн та переганяв машини для ЗСУ. Невдовзі моя знайома порадила командира з підрозділу БпЛА, і за годину ми домовились з ним про мою службу, а на наступний день я вже був мобілізований у 210 окремий спеціальний батальйон під назвою «Берлінго». А через півтора місяця навчання - знаходився на сході», - каже військовий.
Іван розповідає, чи допомагає робота вчителя на службі.
«Будь-які навички зараз стають у нагоді. Коли потрапляєш у різні ситуації, то не знаєш, які знання тобі знадобляться. Ось і французька мова допомагає, коли треба прочитати інструкцію на якомусь новому приладі, яка написана іноземною: можна зрозуміти сутність», - додає чоловік.
У кожного українця під час повномасштабного вторгнення змінилось купа пріоритетів та цінностей, але у Івана це відбулося раніше.
«Мої пріоритети змінились ще у 2014 році, під час війни на сході України. Але тоді я ще не так усвідомлював, наскільки ненавиджу росіян, колаборантів та всіх окупантів, що посягають на мою рідну країну. Мені важко описати це почуття, але я більше нікому ніколи нічого не пробачу. Після того, що сталося, моя толерантність померла 24 лютого 2022 року», - каже чоловік.
Про свої страхи на повернення з війни військовий розповідає:
«Коли повертаюся зі сходу, то хочеться швидше відпочити та знову назад. Там якось по-справжньому... Так, це слово сюди найбільш влучно підходить. Я не можу сказати, що чогось боюсь, бо після 2014 року я був готовий до таких ситуацій. Спочатку це були почуття нерозуміння, що війна почалась в таких масштабах, та з кожною хвилиною емоції злості переважали над іншими. А найбільші страхи пов’язані тільки з переживаннями за родину та побратимів. На війні немає часу переживати за себе, адже є більш вагомі думки. Та й я вважаю, що від долі не втечеш».
Іван ділиться своїми планами. Каже, що зараз хоче вчитися та ставати професіоналом своєї справи задля досягнення певної військової мети.
«А після перемоги перше, що я хочу зробити, - відвідати могилу свого батька, яка знаходиться під Лисичанськом, подивитись, чи все з нею гаразд, розповісти йому все, що трапилося зі мною, з містом, з країною. Його підтримки та порад мені найбільше не вистачає. А друге - відбудувати свій навчальний заклад та рідне місто, що розбомбили окупанти. Хочу, щоб вони стали ще кращими», - говорить чоловік.
Читайте також: Волонтерка з Донецька Анна Вахрамеєва: про події 2014 року, волонтерську діяльність та заходи на підтримку ЗСУ
