Нещодавно відбулася національна прем’єра документально фільму "Караван". Авторка фільму Ірина Прудкова – українська журналістка, режисерка, волонтерка з Маріуполя. Жінка працювала над створенням фільмів "Маріуполіс", "Хлопчик війни", "Вдивляючись у Темряву", "Атлантида" та багатьох інших. З 2014 року Ірина активно допомагала військовим на фронті та у ті ж часи створила свій перший повнометражний фільм "Караван". Зараз цей фільм знаходиться у державному архіві України, як національне надбання.
Трибуну Ірина Прудкова розповіла про створення фільму, труднощі під час зйомок та плани на наступну повнометражну стрічку.
Розкажіть, про що стрічка "Караван"?
Цей фільм розповідає історію команди волонтерів на війні у 2015 році. Ще на першій війні. Як я її називаю, російсько-українська війна на Донбасі. Ця стрічка показує, настільки важливою волонтерська праця стала ще тоді, коли у військових не було нічого. Я сама пам’ятаю, як їхала через блок пост, а там стояв боєць у рваних шльопанцях. Я його питаю, чого він босий, а він каже: нічого більше не має. Я хотіла показати життя волонтерів таким, яким воно є насправді. Що їм навіть ніколи самим собі зробити каву. Фільм розповідає про побут військових та волонтерів, їх відносини між собою, складнощі у роботі. Взагалі цей фільм – це та історія, яка залишиться у кожного в душі.
Чому ви вирішили розповісти історію саме Вікторії Мірошниченко?
Головна героїня Вікторія Мірошниченко сама з Полтави, вона дуже багато зробила для фронту та й зараз продовжує це робити. Волонтерів було багато, але, мабуть, так, як працювала вона, ніхто інший не працював. Вона така харизматична, цілеспрямована. У фільмі можна побачити, як чоловіки йдуть за нею, вона командує ними. Тому також я хотіла показати, наскільки в нас жінки круті, бо на жіночих плечах зараз теж тримається перемога. Хоча ми дуже сварилися з нею стосовно цього фільму. Вона не хотіла зніматися, але я постійно говорила, що ми обов’язково його знімемо.
Як ви її переконали?
На ці зйомки я вмовляла Вікторію декілька місяців. Я завжди говорю, що це важливо для майбутніх поколінь. Також я їй говорила, що ми з тобою сьогодні живі, а завтра нас вже не буде. Бо під час цих волонтерських подорожей у будь-який момент нас могли вбити. Та попри небезпеку, мені дуже хотілося, щоб історія залишилася назавжди. Тому напевно цими словами я й переконала її.
Скільки часу зайняло створення фільму?
Фільм був знятий у 2015 році. Сам матеріал знімався всього тиждень, але це – повністю волонтерський проєкт з нульовим бюджетом, тому вся команда робила його у вільний час. Загалом створення стрічки зайняло 4,5 роки. У грудні 2019 року ми його закінчили. А в січні 2020 року зробили переклад та наклали субтитри. У цей час також зробили перший передпоказ. Я тоді дуже хвилювалася, бо розуміла, що всі люблять професійну картинку, але це не завжди вдається. Це документалістика, і особливість цього фільму, що ці кадри вже точно не повторяться.
Що було найскладнішим у створенні стрічки?
Головні складнощі – це те, що не було професійної камери, звуку та я не могла замовити дорогий продакшн. Цей фільм знімався на один фотоапарат, бо на якусь професійну техніку нам не дали дозвіл. З 2014 року я активно займалася волонтерством, тому мене знали на фронті. Я могла поїхати туди, але без техніки. Моєму оператору треба було щось маленьке, що можна було швидко сховати. Також були складнощі з постпродакшеном, бо це дуже дорога річ. Мій чоловік на той момент ще не вмів монтувати, і за весь час у мене змінилися 3 або 4 режисери монтажу, бо був дуже поганий звук. Коли мій оператор повернувся зі зйомок, то подивився на мене й сказав: "ну може короткометражку ти з цього й вижмеш". Я тоді відповіла, що зберу ще архівні відео та зроблю повний метр, бо короткометражки забувають. Я знаю, що може хтось з кінематографістів скаже, навіщо це було знімати, якщо це не якісна картинка. Але я все одно вважаю, що це потрібно було зробити. Відтворити це вже неможливо, тому що ці території вже окуповані.
З чого почалися зйомки?
Я домовилась зі своїм оператором Дмитром Кузьмінським, з яким я 11,5 років працювала на маріупольському телебаченні. Я йому відразу сказала, що в мене немає грошей, але якщо він візьме відпуску, то я оплачу йому 10 днів відпустки та дорогу. Ми взяли йому білети та він приїхав до Полтави, а звідти вони всією командою вирушили у цю поїздку. Я планувала поїхати разом з ними, але, на жаль, не вийшло. Тоді мені допомогли друзі зібрати гроші та винайняти машину, але Вікторія захворіла і ці гроші пішли їй на лікування. Мені пообіцяли, що мене посадять у ту машину, яка поїде на фронт, але коли прийшов час, місця для мене не знайшлось. Я була на зв’язку зі своїм оператором 24/7. Ми проговорювали з ним все, що ми могли зняти, а що ні. Я також планувала доїхати до свого батальйону "Київ 2", якому я допомагала як волонтерка. Там навіть був епізод, де чоловік каже: "Прудкова, привіт". Я хотіла це вирізати, але мій монтажер сказав:"Якщо ти це виріжеш, то я далі не буду монтувати".
Чому фільм ви назвали саме "Караван"?
Взагалі караван – це група людей, які йдуть один за одним та мають для цього певну мету. Я знала, що вони вирушають на фронт на машинах. Коли я побачила картину, як автівка за автівкою рухаються вперед на фронт, то мені це нагадувало саме караван.
Чи плануєте показувати фільм на міжнародних фестивалях?
Фільм вже пройшов не один кінофестиваль. Він три рази був представлений у США, де ми стали переможцями. А також ми були на фестивалях в Австралії, Бразилії та у Європі. На одному жіночому кінофестивалі ми теж здобули головний приз. Зараз багато представників міжнародних кінофестивалів запрошують долучитися. У деяких ми беремо участь онлайн, бо мені зараз під час війни незручно просити грошей у своїх друзів на поїздку за кордон. Зараз наші українці в Німеччині та Швейцарії ведуть переговори, щоб показати фільм та оплатити мені проїзд та проживання. А також домовляються зробити благодійні покази, щоб ми могли зібрати гроші для військових. Тому якщо в мене буде вільний час та можливості, я хочу й надалі продовжувати просувати цей фільм, щоб не забували про війну в Україні.
Також українці у Німеччині та Швейцарії попросили сценарій фільму, щоб перекласти його на німецьку та французьку. Вони хочуть показати цей фільм місцевим жителям та зібрати гроші.
Чому ви вирішили зробити благодійну прем'єру саме в Дніпрі?
З 2014 року Дніпро став таким форпостом. Говорили, що Маріуполь-форпост, але Дніпро на той момент, було містом, яке найбільше відправило своїх бійців на фронт та найбільше прийняло поранених. Я пишаюсь цим містом та тим, як багато воно вже зробило. Тому я й вибрала це місто для національної прем'єри свого фільму.
Чи плануєте ви й надалі знімати документальні фільми?
Так. У мене буде ще фільм про Маріуполь. Але не хочу робити про війну, бо для нас, маріупольців, це дуже боляче. Він буде про мого вчителя Бондаря Івана Миколайовича, яким я дуже пишаюсь. Він проводив українізацію на Донбасі у 60-х роках минулого століття. Ще до повномасштабного вторгнення я встигла врятувати його документальні плівки, які починалися з кінця 60-х років до кінця 80-х років. Також на цих плівках є й наш клас, де мені було здається 11-12 років. Він знімав на свою кінокамеру все що відбувалося тоді, та показував учням ці документальні кадри. Частину з них я віддала державному архіву України. Це були плівки не тільки про Маріуполь, а й про минулий пострадянський простір. Саме цей вчитель закохав мене у документальне кіно. Іван Миколайович зробив для України та для Маріуполя дуже багато. Він завжди був у вишиванці і до нього дуже часто приходило КГБ. Я пам’ятаю, як він мені казав, що ніколи не думав, що все, що він знімав, комусь знадобиться. Я дуже щаслива, що я встигла все це відцифрувати.
Чому зараз, на вашу думку, важливо знімати фільми про війну?
По-перше, як я згадувала, ці історії вже не повторяться. По-друге, для того, щоб близькі тих людей, яких вже немає в живих, могли знову побачити їх. Щоб Україна пам'ятала про цих героїв. Щоб наші нащадки побачили та розуміли, що таке війна, що ми пережили, як багато їх батьки, матері, брати, сестри зробили для цієї перемоги. Зробили все, щоб такого більше не повторилося в майбутньому. Дуже важливо пам'ятати про війну та нагадувати про неї.
