Через повномасштабне вторгнення багато людей були вимушені евакуюватись. Кожен роздумує над тим, чи готовий повернутися назад. Хтось обжився на новому місці, інший просто не бачить перспектив у поверненні, а для когось це питання болюче через спогади. Але є й ті, хто хоче повернутися додому за будь-яких обставин.
ТРИБУН поговорив з переселенцями, які хочуть повернутися додому, та дізнався, чому саме.
Громадський активіст Сергій Летучий
Я зі Старобільська. В останні роки перед повномасштабним вторгненням у місті проходило дуже багато творчих заходів. І поступово воно ставало культурним центром Луганської області. А природа, крейдяні гори та річка додавали дивовижної атмосфери фестивалям.
Також я ідейний засновник об’єднання “Bet on Art” - це команда митців Луганської області. Разом із ними влаштовуємо культурні заходи для наших земляків та туристів. Як раз до початку нової фази війни ми планували зробити «Світлофест» у Старобільську. Він мав бути присвячений відомому шістдесятнику Івану Світличному, який жив у місті. Також на його честь мав плани намалювати мурал. До цього ми вже створили 10 таких робіт із зображеннями відомих земляків. Наприклад, Нестора Махна та Сергія Жадана. Тоді ми вже розробили макет, дізналися, хто зможе спонсорувати фестиваль та звернулися до відповідних фондів. Але початок війни у 2022 році зруйнував всі плани.
Я знаходжусь на Закарпатті та дуже хочу повернутися у Старобільськ, намалювати цей мурал та провести запланований концерт. Також багато моїх робіт замалювали окупанти. Один із них був присвячений Сергію Жадану та його віршу “Пливи, рибо, пливи”, який був намальований у центрі міста. Тепер на його місці просто стіна. А окупанти зазначили це тим, що “избавляются от коллаборационистских высказываний Киевской власти”. У 2022 році ми відновили цей мурал в Ужгороді. Але все ж це не те, що я б хотів бачити. Кольори не такі, які повинні бути, атмосфера також не притаманна мені. Тому маю мрію - відновити всі свої роботи у рідному місті. А також продовжувати і далі проводити культурні виставки художників та фотографів, музичні фестивалі, виступи поетів тощо. Хочу відроджувати той Старобільськ, яким кожен його знає.
Краєзнавець Аріф Багіров
Я народився у Сєвєродонецьку. Це затишне, зелене та сучасне місто з розвинутою інфраструктурою та інтелігентними мешканцями. Старі райони нагадували про післявоєнну відбудову зі всіма законами тодішньої урбаністики. А нові - про найкращі часи міста, коли воно було потужним науково-промисловим центром немаленької країни.
Після початку повномасштабного вторгнення я евакуювався до Києва. А повернутися на Луганщину мрію. Тому що маю продовжити те, чим займався до повномасштабного вторгнення - робити місто сучасним. Тим більше, що після деокупації Сєвєродонецька роботи у напрямках соціальної та культурної трансформації буде ще більше. Все це треба не відновлювати, а створювати заново. Треба закласти міцний фундамент міста майбутнього.
Проєктів та планів дуже багато. Насамперед я буду робити все, щоб на Луганщину якнайшвидше повернулося культурне життя з його фестивалями та іншими веселими подіями, які так полюбляли містяни. Ми багато пережили: сльози, втрату, невизначеність. Тому тепер маємо насолоджуватись моментом та творити майбутнє разом без війни.
Архітектор Дмитро Прудов
Луганщина - це моя батьківщина, я там народився, виріс, реалізувався. Там поховані мої дідусі й бабусі, я не можу лишити це комусь чужому. Для Сєвєродонецька я розробляв багато проєктів, дизайнів для побудови різноманітних закладів. Наприклад спортивний зал “Good zone”, клубу "Shale de club", пабу “Puzo Pub” та інші. Всі ці будівлі тепер зруйновані окупантами. Тож моя мрія - повернутися та зробити місто не таким, яким ми його пам’ятаємо до початку повномасштабного вторгнення, а кращим.
Після цієї, фатальної для всіх дати 24 лютого та початку нової фази війни, я був вимушений евакуюватись до Києва. Також побував у багатьох місцях України. Дивився, як живуть люди в інших містах, місцеву архітектуру, менталітет, культуру, тощо. І зробив певні висновки. На всю нашу державу, від сходу до заходу, від півдня до півночі, дуже негативно вплинула Росія. Чим далі від кордону з нею, тим більше збереглося духовної і культурної спадщини. Також розслабленіші люди, які більш впевнені в завтрашньому дні. Як сказав мій товариш після нашої подорожі по заходу країни: «У цих людей все є для того, щоб жити спокійне щасливе життя, можна нічого й не видумувати, а просто зберігати те, що вже маєш”. А у нашому регіоні, якщо щось не видумаємо, то нічого і не буде. Після довгих роздумів я прийшов до думки, що нам вже нічого втрачати, то ж не треба озиратися в минуле, а впевнено будувати майбутнє!
Дубай теж був збудований з нічого і на піску, тому все в наших руках.
Волонтерка Юлія Канзеба
Я з Попасної. Це невеличке місто, але дуже затишне та комфортне. Про це можу говорити із впевненістю, оскільки довелося пожити у різних населених пунктах, а деякі відвідати. У пам’яті місто залишилося красивим: з багатоповерхівками та приватним сектором, адмінбудівлями старого зразка будівництва, багатьма різноманітними крамницями, двома будинками культури, музеєм, музичною школою, закладами освіти, дитячими садочками, кав’ярнями тощо. Ніяк не можна забути вулиці та мікрорайони, у яких жила. Усі вони по-особливому чудові та пам’ятні.
Зараз я знаходжусь у Хмельницькій області та дуже важко дивитися фото та відео зруйнованої російськими військами Попасної. Хоч і у пам’яті збережене зображення міста, яке майже десятиліття перебувало у стані війни і водночас розвивалося. Я розумію, наскільки жахливо воно зараз виглядає. Найстрашніше, що не можна навіть впізнати місця, бо вони стерті війною. Мій дім і моя улюблена кав’ярня також повністю зруйновані. Завдяки спогадам, фото та відео постійно згадую місто таким, яким воно було до повомасштабного вторгнення у 2022 році. Але сучасні світлини домівки, які я бачу в інтернеті, повертають до реалій життя.
Більшість з нас хочуть повернутися додому. Луганщина назавжди залишиться для мене рідною областю. Зараз над її деокупацією працює багато потужних підрозділів, і впевнена, що в кожен населений пункт повернуть український прапор. Оскільки у мене зруйнований рідний дім, повертатися немає куди. Але я дуже хочу брати участь у відбудові міста. Адже весь наш регіон має свої особливості, які притаманні саме йому, і які потрібно відроджувати. Також я буду продовжувати волонтерити, а саме підтримувати та закривати потреби бойових підрозділів, що продовжать боронити наші кордони.
Військова Анна Анопченко
Я не завжди любила Луганщину так, як люблю її зараз. Коли зростала підлітком, дивилася далеко за горизонт, будувала плани, мріяла і хотіла поїхати в інше місто. Подалі з сірої, сумної області. Коли подорослішала, то зрозуміла, що де б не була — у мене є дім під назвою Лисичанськ. І він дуже потрібен. Звідти мої найтепліші спогади, дитинство, перші перемоги та образи.
У 2014 році я вперше втратила дім. На кілька місяців, але мені вистачило, щоб зрозуміти, що хочу повернутися назад та залишитись назавжди. Після початку повномасштабного вторгнення у 2022 році, цей біль був набагато сильніший та жахливіший. На полицях в батьківській квартирі, в якій я провела все дитинство і юність, лишились мої улюблені книжки, нагороди з кінного спорту, фотографії, та інші дорогі для мене речі. Зараз я просто існую, навіть не повністю, бо частина мене, мого серця там, у Луганській області. Всі ми зараз люди без дому.
Я хочу повернутися на Луганщину не лише через покинуті речі. Їх же там вже скоріш за все нема. Але є рідна, священна для мене земля. Дикий степ та береги Сіверського Дінця. Це місце моєї сили. Торік загинув друг дитинства з Лисичанська. Ми разом зростали на тих вулицях. І тепер я хочу назвати на його честь парк в старій частині міста. Щоб пам’ять про нього жила вічно. Мої батьки хочуть повернутися додому після деокупації. Будемо разом відбудовувати наше житло. Я хочу щоб життя на Луганщині продовжувалось. Ця земля бачила стільки смерті, проте має жити
Співавтор: Євген Ільченко
Читайте також: Допомагати іншим — це природньо, це по-українськи: Тетяна Чупіна з Луганщини розповідає про свій шлях
