Влад Ліберман (справжнє ім'я Владислав Круглов) народився та провів своє дитинство у Рубіжному Луганської області. Там під впливом проросійського суспільства він почав сформовувати власний світогляд та позицію щодо росіян.
В інтерв’ю ТРИБУНу хлопець розповів про початок кар’єри журналіста, проблеми суспільства та музику
Про становлення української позиції
Ще з початку війни у 2014 році я змінив свою думку стосовно росіян — тоді вони окупували частину рідного міста. За той період (близько місяця - прим.ред.) я побачив, як швидко воно може занепасти, відчув безвладдя. Після звільнення Рубіжного українськими військами я збагнув, що вплив Росії на місцевих був все життя. І хоч вони пішли геть - це просто формальність. Насправді окупація застала нас ще давно. Все життя у мене не було чіткого розуміння, що я українець. Бо у школах більшість вчителів говорили, що всі ми єдиний народ та повинні поважати росіян. Також з початку війни я взагалі не спілкуюсь із мамою через її проросійські погляди. Вона завжди вважала Москву центром, і України - також. А у 2022 році виїхала до країни-агресорки.
Мені завжди було цікаве телебачення, в школі я виступав на сцені, був ведучим, співав та взагалі не боявся публіки. Коли почалася війна у 2014 році, то подумав, що можу допомагати українським ЗМІ з окупованої території й написав журналісту Роману Бачкалі, він дав кілька завдань. Мені сподобалося, тож вирішив вступити на факультет журналістики та пов’язати із цим своє життя.
Ще у 2014 році мене дуже сильно зачепила одна ситуація — перед окупацією у Рубіжному почалися мітинги, там звучала думка, мовляв, Радянський Союз збудував Україну, а так би її не існувало. До 17 років я розмовляв російською мовою. Але коли був на подібних заходах і чув ті промови, виникало дивне почуття. Сам собі ставив питання: “А хто нас, жителів сходу, змушує говорити українською?” Ніхто. Державною мовою викладають у закладах, розмовляють в органах влади тощо. Вона у нас єдина по закону. І мої думки почали змінювались.
У дитинстві та підлітковому віці я не був далі Донецької та Луганської областей. В цьому і проблема нашого регіону. Мешканці завжди живуть в одному й тому ж місці, ніхто нікуди не виїжджає. Проте часто говорять про міста, де погано, та як живуть люди на заході. Коли земляки висловлюються про те, як хочуть до Росії, та наштовхують на ці думки мене, то відразу пронизує злість. Як я можу хотіти до режиму, у якому діяли закони неволі? Зрозумів, що не хочу вестися на це. Я народився в Україні — сильній, вільній та незалежній державі. А отже я - українець і завжди ним буду.
Про зміни у суспільстві
Коли я почав працювати на ICTV, більше та глибше комунікував із жителями міст Донбасу. То швидко зрозумів систему функціонування місцевої влади. Наприклад, у Рубіжному це було більш схоже на ставлення до місцевих російськими чиновниками. Тобто сформувалася система “ви тут ніхто та нічого не вирішуєте”. Таке відчуття було, наче рубіжани щось винні владі, а не навпаки. Щодо змін, наприклад, у 2014 році, коли я навчався у коледжі, більша частина моєї групи була проросійською. Всі думали, що Росія - це класно. А все це тому, що їхні батьки були під впливом РФ та їздили до Москви, а не до Києва. А пізніше, після початку війни, всі наче почали усвідомлювати, що таке Україна та хто такі росіяни насправді. З цими ж одногрупниками я почав спілкуватися в інтернеті та їх теперішні позиції мене вразили в хорошому сенсі. Вони зрозуміли, що вираз “Бомбить Донбасс” - це про російську сторону. Що втрати ми несли всі ці 9 років. Вони говорили, що шкодують про свої думки, які були раніше.
У 2016 році я виклав допис у себе в соцмережах про те, що скоро Донбас стане найукраїнізованішим регіоном України. І зараз я розумію, що скоріш за все так і станеться, бо дуже багато моїх знайомих з Луганської та Донецької областей наче прокинулися та зрозуміли, що вони не росіяни, а українці. Зараз майже всі вони допомагають Україні, ЗСУ та цивільним. А прошарок проросійських мешканців все ж залишився, але вони почали менше або взагалі не висловлюватись на цю тему. Також думаю, що за декілька років їх залишиться дуже мало… якщо взагалі такі будуть.
Про журналістику під час війни
За декілька днів до початку повномасштабного вторгнення я бачив у новинах, що Росія стягувала свої війська до кордонів України. Але просто цього не розумів, та й зараз не можу повірити в те, що в XXI столітті, в часи розвитку технологій і комунікацій люди можуть взяти до рук зброю і піти вбивати. За тиждень до того, як почалася нова фаза війни, я був по роботі на фронті. Набагато збільшилася активність бойових дій та на той момент почали обстрілювати саме місцеве населення Станиці Луганської.
У місті я підійшов до однієї жіночки, в дім якої росіяни потрапили з міномета. До неї звернувся російською мовою, бо на Донбасі людям так звичніше. І вона відповіла мені з дуже сильною агресією, почала говорити: “Ви винні у цьому, я вас ненавиджу!”. Не одразу зрозумів, про що вона, та продовжив спілкування українською. Згодом стало зрозуміло - жителька подумала, що я журналіст РФ. Вона та ще багато людей на окупованих територіях мають проукраїнські позиції, раніше я цього не знав. Але коли, 4 роки тому, почав їздити на Донбас та комунікувати з цивільними, то зрозумів, що це насправді так.
В ніч з 23 на 24 лютого 2022 року я рушив до Києва. О п'ятій годині ранку поїхав на роботу. З виступу Путіна ми з колегами почули, що розпочалось вторгнення, але тоді я ще повністю в це не повірив. Тому що не думав, як люди ще спроможні бомбити міста ракетами, знищувати інфраструктуру та вбивати населення. Згодом почув перші вибухи - тоді й прийшло усвідомлення, що це реальність.
За півтора року повномасштабного вторгнення я зустрів лише двох цивільних людей на сході, які були проросійськими. Інші були лише за Україну. Не знаю, чи була така позиція у них завжди. Можливо вони просто побачили, що Росія - це ворог і саме вона напала та винищує наші міста.
Пам’ятається мені одна ситуація. У Бахмуті була лікарка, яка до останнього не виїжджала, бо не хотіла кидати людей. Вона вийшла із міста разом з українськими військами, коли знаходитись там було вже нестерпно. Для мене це приклад героїзму. Бо вона — представниця України, яка показала, що ми - народ, у якого є людяність один до одного.
Про музику
Музика - це для мене щось більше, ніж просто хобі. Я вирішив робити це професійно. Займався вокалом з дитинства, тому це також частина мого життя. Паралельно хочу опанувати якийсь музичний інструмент. Скоріш за все, це буде фортепіано. Вважаю, що через музику також маю вплив на людей та їх світобачення. Хочу робити пісні в поп стилі, більш веселі. Але під час повномасштабного вторгнення вийшло дві роботи на воєнну тематику. Я просто не зміг обійти це.
Кліп на пісню “Градом” знімав у Лимані Донецької області. Спершу хотіли знімати у Бахмуті, тому що там були масштабніші руйнування. Але міноборони не дозволило зробити це без бронежилетів та захисту. Тому вирішили поїхати до Лиману. Там планували знімати два дні. У перший день відзняти одну частину, а на другий - змінити локацію. Кілька разів до нас підходили військові, бо не розуміли, що ми там робимо без захисту. Адже ми, як приїжджі, мали бути обов'язково споряджені бронижелетами та касками.
Під час зйомок були обстріли, ми чули вибухи, роботу градів. У Лимані знімали, тому що за ним знаходяться Торське, Кремінна та рідне Рубіжне, у якому я б і хотів відзняти цей кліп. Ми знімали у цій локації, бо це - кінцева точка, куди можливо було доїхати. Лиман був - показовим обличчям кривавого «русскава міра».
В першому куплеті я написав історію стосунків людини, яка перебуває на фронті, в окопах, зі зброєю. Яка не хотіла воювати та не думала, що прийде війна. Їй доводиться це робити і вона сумує за своєю другою половинкою, яка знаходиться не з нею.
Кожен, хто на фронті, у якого є рідна людина, - він в будь-якому разі думає про неї. Знаходячись під обстрілами або лягаючи на землю від вибухів. Їдучи на позиції або з них, сидячи у холодних окопах, думки про тих, хто на тебе чекає вдома, - зігрівають.
І саме це я хотів розповісти у пісні. Не просто банальну історію кохання, а великі почуття до своїх близьких, рідної країни та української землі. Не важливо хто, а головне - що вони є, ті, хто на тебе чекає.
У другому куплеті написав свою історію. Коли мені було 17 років, почалася війна. А єдиний теплий період мого життя - дитинство. У пісні сказав, що спогади про нього зітліли як сірник. Бо зараз воно залишилось лиш у фотографіях, які також знищила Росія в Рубіжному.
Зараз я планую випустити нову пісню. Вона буде в поп стилі. Там зовсім інша техніка виконання вокалу. А родзинкою її буде те, що сам текст написаний у сумних мотивах, але веселий музичний супровід буде його перекривати. Цим пісня стане незвичайною для прослуховування. Також починаю працювати і ще над іншою роботою - до Дня Перемоги України. Вона буде присвячена тим Героям, які поклали за нас своє життя, завдяки яким ми нарешті скажемо, що вільні і можемо жити спокійно.
Для мене Перемога відбулася ще 24 лютого 2022 року, коли росіяни не змогли захопити нас, не просунулися по своєму запланованому плану. У той день, коли українці почали чинити супротив та не давати ворогу зайти на рідні землі.
Я буду дуже щасливий в День Перемоги. Хочу поїхати в Крим, бо там я навіть жодного разу не був. В Донецьк - пам'ятаю, як у 2012 році там був на “Донбас Арені” - повторив би це ще багато разів. Побачити Луганськ. Та взагалі хочу подорожувати Донбасом, побачити ще не один раз, який він прекрасний. Але перш за все дуже хочу до рідного дому в Рубіжне: походжу вулицями та пригадаю своє життя там.
Читайте також: Режисерка Ірина Прудкова зняла фільм "Караван", який став національним надбанням
