Валерія 21, уродженка Старобільська
У Старобільську я жила з народження. У 17 років переїхала, але протягом наступних 4-х - часто їздила додому. Своє місто я запам’ятала тихим, спокійним, вільним, українським! Пам'ятаю, як в дитинстві сиділа в авто, розплющила очі та побачила вулицю. Вона повністю була в зелених березах та калинах. Тоді я кожного дня проходила нею та розуміла, що це мій дім.
У місті завжди відбувалося багато фестивалів та розважальних заходів, на які навіть приїжджали люди із сусідніх населених пунктів. З кожним роком місто розвивалось. Люди докладали багато зусиль, щоб зробити його кращим та затишнішим. Місцеві відкривали невеликі заклади, де можна було насолодитися кавою чи лимонадом у спекотній літній день. Споруджували всілякі декорації, особливо у парку, бо це місце - одна з візитівок Старобільська. Парк розташований у центрі, біля головної площі. У будь-який день там завжди було багато людей. Там розташовувалося різноманітні атракціони: катамарани, швидкісні автомобілі, гойдалки, зона з лабіринтами тощо.
Також там часто проводили танцювальні батли та невеличкі вечірки просто неба. А якщо пройти крізь всю його територію, то можна вийти до стадіону "Колос". Там часто проходили обласні турніри, змагання з баскетболу, стрибків у довжину, бігу, футболу. Луганщина славиться спортсменами, адже область, та зокрема моє рідне місто, були обладнані всім необхідним для розвитку у цьому напрямку. Також Старобільськ - Батьківщина відомих поетів, художників та музикантів. Я впевнена, що з кожним роком їх буде все більше, а про моє рідне місто все частіше будуть говорити люди.
Коли люди згадують про Старобільськ, то часто говорять про заховані скарби Махна. Кажуть, що до міста революціонер в'їжджав із "золотим запасом", а виїхав без нього. Тому багато років люди з усієї країни приїжджають до Старобільська в пошуках скарбу. Є думка, що він знаходиться у тунелях Свято-Миколаївського кафедрального собору. Кілька речей все ж знаходили, але здається, що люди хочуть знайти щось значно більше.
Також у місті був заснований батальйон "Айдар" з початком війни у 2014 році. Підрозділ був створений як 24-й батальйон територіальної оборони Луганської області. Я дуже вдячна хлопцям за те, що не шкодують свого життя за мирне небо над Україною.
Ще вважається, що Старобільськ - прообраз вигаданого міста Старгород, де починається дія роману «Дванадцять стільців». Згадується, що в 1926 році працівників газети "Гудок" Ільфа та Петрова відрядили до Старобільська для збору матеріалу для видання. А після повернення автори написали роман «Дванадцять стільців» зі згадкою про місто.
В моїх спогадах Старобільськ залишився таким, яким був до початку повномасштабного вторгнення. Не можу навіть думати про те, щоб віддати його чужинцям. Це було дуже затишне місто. Я уявляю, як іду його вулицями. У повітрі чується аромат кави із місцевих кав'ярень. Бачу, як жителі постійно висаджують квіти на клумбах, бабусі продають фрукти, а діти йдуть з надувними м'ячами та матрацами на місцеві пляжі до річки Айдар. У центрі - багато людей, а особливо біля вуличних клубів та кафе. Старобільськ "кипить" шаленими танцями, гучною музикою та веселим настроєм.
Зараз Старобільськ окупований. Коли я звідти виїжджала (у вересні 2022 року), то навколо були лише окупанти. Вони ходили та розвішували свою символіку. Її було дуже багато. Я думаю, вони намагалися показати, що головні тут, адже інших способів довести свою домінантність вони не мають і ніколи не будуть мати. Саме місто не розбите фізично, але воно знищене морально. Багато людей перейшло на бік окупантів, більша частина з них - під примусом. Дітей та підлітків налаштовують на те, що все добре, а Росія - це країна майбутнього.
Я ж у найближчому майбутньому бачу Старобільськ тільки українським. А інше вже не так важливо. Я вірю, що коли до міста повернуться люди, які були вимушені поїхати через окупацію, то вони відбудують свій дім за лічені дні. Я хочу знову приїхати до Старобільська, побачити рідні обличчя, відчути атмосферу та зрозуміти, що все позаду. А попереду буде тільки світле майбутнє України.
