Ганна Чорнобровкіна — музикантка та психологиня. Вона народилася в Слов'янську, виросла в Луганську, а живе і працює в столиці. Через війну їй довелося кілька разів змінювати дім, пережити окупацію рідних на Сумщині та шукати нові формати роботи. Зараз вона навчає дорослих співати, грати на фортепіано, допомагаючи їм здійснювати давні мрії й долати дитячі страхи.
Перша нота й два дипломи
Ганна народилася в Слов'янську Донецької області, але це місто майже не пам'ятає — коли їй виповнилося сім років, родина переїхала до Луганська, де дівчина прожила до двадцяти. У Слов'янську залишилися родичі по маминій лінії, тож місто сприймалося скоріше як місце для гостювання, ніж справжня домівка. Музичний хист виявився зарано: вже у шість років мама помітила, що дівчинка точно відтворює мелодії та гарно співає, і відвела її на перше прослуховування. Проте до шостої музичної школи на східних кварталах у Луганську Ганну віддали лише у вісім років — тоді це вважалося пізно, але батьки боялися, що занадто непосидюча дитина просто не висидить тривалі уроки.
"Ніхто з родини не був музикантом — я була першою, хто обрав це як професію. Мені подобалося відтворювати музику, брати твір і вкладати в нього якісь свої сенси, робити його по-своєму, думати над тим, як я хочу, щоб він звучав. Далі я зрозуміла, що не хочу, щоби заняття музикою закінчувалися, і вирішила вступати до коледжу. Але в Луганську була така радянська система викладання, доволі жорстка місцями, і це певним чином на мені позначилося", — згадує Ганна.
Після музичної школи дівчина вступила до Луганського обласного коледжу культури і мистецтв. Проте оточення постійно твердило, що творча професія не зможе забезпечити стабільного життя. Зважаючи на це та вирісши у родині психологів, на другому курсі коледжу Ганна паралельно подає документи на заочне відділення психології, аби мати другу спеціальність.
"Всі навколо казали, що творчою професією навряд чи можна заробити на життя. Я з цим не погоджувалася, але ці слова все одно на мене вплинули. Саме тому вирішила паралельно здобути ще одну освіту. Психологія завжди була мені близькою, адже я виросла в родині психологів, тож вступила на заочне відділення і навчалася одночасно з музикою", — розповідає дівчина.
Улітку 2014 року, коли на Луганщині почалися бойові дії, родина Ганни була змушена виїхати на Сумщину, до родичів батька. Там вони прожили понад рік, з червня до осені 2014-го, коли батькам запропонували викладацьку роботу в Києві.
Переїзд до столиці не означав, що життя одразу налагодилося. Ганна завершувала четвертий курс коледжу у статусі вільної слухачки, а родина вчилася жити заново — без власного житла, без більшості речей і без звичного відчуття дому.
Саме втрата дому змусила її інакше подивитися на Луганськ. Місто, яке колись здавалося сірим і непримітним, після вимушеного виїзду стало зовсім іншим у її пам'яті. Вона почала помічати його красу, більше цікавитися його історією й культурою та шкодувати, що не цінувала цього раніше.
"У дитинстві Луганськ здавався мені сірим і похмурим, особливо через панельні багатоповерхівки. Мені ніби бракувало в ньому краси. По-справжньому зрозуміти, наскільки це було рідне й важливе для мене місто, я змогла лише після 2014 року, коли втратила можливість у нього повернутися. Тоді ж я усвідомила, наскільки сильно на мене впливало відчуття меншовартості. Здавалося, що Львів красивіший, Київ важливіший, Донецьк успішніший, а Луганськ — просто промислове місто, яке завжди лишається в тіні. Зараз мені шкода, що я так думала. Адже вже після окупації я відкрила для себе його історію, культуру і зрозуміла, скільки всього раніше не помічала", — зазначає жінка.
З 2014 року Ганна більше жодного разу не поверталася до Луганська.
Пошук власної системи
Здобувши освіту, Ганна влаштувалася викладачкою до однієї зі столичних державних музичних шкіл. Тамтешній підхід суттєво відрізнявся від її власного дитячого досвіду в Луганську: київська школа працювала більше для загального розвитку дітей, без виснажливої академічної затиснутості та суворих звітних концертів щопівроку. Навчання в столиці взагалі вразило дівчину людяністю та повагою до особистого простору.
"У луганському коледжі панувала жорстка радянська система, де за найменшу пропущену годину вимагали суворих пояснень, і нікого не цікавило самопочуття студентів. У Києві ж викладачі могли просто запитати, чи зручно прийти в той чи інший час, зважаючи на стан людини", — пригадує Ганна.
Утім, робота в державній школі все одно залишалася частиною бюрократичної системи, яка вимагала суворого виконання програми. Коли Ганна відчула, що під цим тиском починає підвищувати голос на дітей, вона зрозуміла, що стає тою викладачкою, бути якою точно не хотіла.
"Мені було важливо не забрати з власного дитинства ту жорсткість і примус, з якими часто асоціюється музична освіта. Я дала собі обіцянку: якщо колись почну кричати на дітей — звільнюся. І одного дня зрозуміла, що починаю підвищувати голос. Тоді вирішила піти, бо не хотіла, щоб діти запам'ятали мене саме такою. І не хотіла, щоб музика асоціювалася в них із примусом. Робота з дітьми вимагала від мене дуже багато сил і емоційної віддачі. Натомість із дорослими мені значно комфортніше: це люди, які вже відбулися у своїх професіях і свідомо приходять навчатися, тому така взаємодія дає більше взаємного обміну", — пояснює викладачка.
Тож вона зареєструвала ФОП і перейшла у приватну практику, орієнтовану на дорослих людей із власною мотивацією.
"Багато з моїх учнів мріяли співати чи грати ще з дитинства, але довго боялися зробити перший крок через дитячі комплекси або стійке переконання у відсутності слуху", — ділиться жінка.
Ганні чудово знайомі ці острахи: через тиск у минулому та порівняння з іншими дітьми вона сама довго боялася виступати на сцені, а зараз просто не любить публічних виступів. У роботі їй суттєво допомагає психологічна освіта, завдяки якій вона розвіює міфи про вроджений талант.
"Природа справді дає нам певні задатки — наприклад, висоту голосу: сопрано чи контральто. Але те, як ми користуємося своїм голосом, значною мірою залежить від навчання. Діапазон можна розширювати, а можливості голосу — розкривати. Так само і з музичним слухом. Це не вроджений талант, який або є, або його немає. Просто нас ніколи не вчили аналізувати й порівнювати між собою сотні різних звуків, адже в повсякденному житті така навичка не є необхідною. Натомість нас учили розрізняти літери й складати їх у слова — і це теж складна система. Коли ж ми починаємо тренувати мозок працювати зі звуками, порівнювати їх і знаходити між ними різницю, музичний слух поступово стає точнішим і розвивається незалежно від віку", — зазначає Ганна.
Заняття проходять у різних форматах: це можуть бути окремі уроки з вокалу чи фортепіано або ж комбіновані заняття, коли один тиждень співають, а інший — грають. На першому уроці з фортепіано Ганна пояснює посадку за інструментом, постановку рук, орієнтування на клавіатурі та нотну грамоту. На вокалі — вчить правильного дихання, звуковидобування та пояснює роботу органів тіла. Зазвичай перший урок складний через затиснутість учня, але вже з другого-третього заняття з'являються перші впевнені результати.
Тривожна валіза, укриття та нові реалії
Повномасштабне вторгнення Ганна зустріла в Києві. Ще 20 лютого, відчуваючи зростаючу напругу, вона про всяк випадок зібрала тривожну валізу, хоча й до останнього намагалася відгородитися від думок про велику війну та вірила, що тривожні новини не справдяться. В ніч проти 24 лютого дівчина довго не могла заснути й близько третьої ранку придбала набір свічок, зробивши свій перший свідомий донат на підтримку Збройних Сил України. А вже о п'ятій ранку її розбудив чоловік із жахливою звісткою — Росія почала масовані ракетні обстріли всієї території країни.
"Ти все одно до останнього сподіваєшся, що цього не станеться, що це якось мине. Але коли чоловік розбудив мене о п'ятій ранку й сказав, що обстрілюють не тільки Київ, а й Львів та Івано-Франківськ, у мене всередині все просто обірвалося. З'явився цей жахливий панічний страх і розуміння, що зараз немає жодного безпечного куточка, куди можна було б утекти. Коли ми залишали Луганськ у 2014 році, було чітке відчуття, що війна локалізована там, а решта України — це надійний тил. Тепер цього відчуття безпеки більше не існувало взагалі", — ділиться Ганна.
Перші три тижні після початку повномасштабного вторгнення вона разом із чоловіком провела в київській квартирі її брата, адже будинок був суцільно цегляним і квартира розташовувалася на низькому поверсі, тож жити там здавалося значно безпечніше, ніж у їхній власній панельній багатоповерхівці. Проте тривога лише зростала з кожним днем. Ситуація ускладнювалася тим, що батько Ганни напередодні 24 лютого поїхав на Сумщину відвідати бабусю й опинився в пастці — село й довколишні території росіяни швидко взяли під контроль.
"Мій тато потрапив в окупацію на Сумщині, бо саме тоді поїхав до бабусі. І ти сидиш у Києві під постійними вибухами, читаєш новини про те, що росіяни підходять усе ближче, а твій тато там, в окупації. І ти нічого не можеш зробити. Це відчуття повної безпорадності просто випалювало зсередини", — згадує Ганна.
Коли ворожі війська наблизилися до столиці, постійний гуркіт артилерії та небезпека оточення позбавили її будь-якої можливості відпочити.
"Коли вони підійшли вже на 20 кілометрів під Київ, я зрозуміла, що їхня артилерія може вільно діставати прямо до наших будинків. Я остаточно втратила сон, не могла нормалізувати свій стан, і ми з чоловіком вирішили, що треба виїжджати. Чотири місяці ми провели в Кам'янці-Подільському. Перші місяці мене дуже підтримали учні, деякі вирішили скидати гроші за уроки в той день, коли вони мали відбутися за нашим розкладом. Це була шалена підтримка! Хоча перше заняття онлайн після повномасштабного вторгнення я провела 25 лютого, з евакуацією до Кам’янця, мені не одразу вдалося налагодити місце для уроків. І ті гроші, які учні скидали щотижня дуже допомогли в той момент, адже весь мій заробіток — це викладання", — розповідає луганчанка.
Навесні, після успішної деокупації Сумщини, її батько нарешті зміг безпечно вибратися, і родина знову об'єдналася в столиці. Проте життя в київській панельній багатоповерхівці під час регулярних масованих обстрілів, нескінченних тривог, вимкнень опалення та тривалих блекаутів залишалося важким випробуванням як для психіки, так і для побуту. І щоб мати хоч якийсь контроль над життям і базові умови, вони вирішили перебратися жити в будинок у передмісті Києва, який раніше придбала мама Ганни під час війни. Нове місце трохи дало відчуття захищеності: тут є автономне твердопаливне опалення, власна свердловина з водою та надійне укриття.
"У нас є підвал, і це дає хоча б якесь відчуття безпеки. Під час кожної повітряної тривоги ми всією родиною спускаємося туди разом із тваринами. Наш собака дуже важко переживала перші дні повномасштабної війни й гучні вибухи, він з’явився у нас в 2023 році, його вивезли волонтери з м.Торецьк, а я якраз дуже хотіла песика породи самоїд, тому ми прийняли рішення прихистити мого земляка. У собаки розвинувся справжній ПТСР: вона миттєво реагує на будь-який різкий звук, починає тремтіти й шукати сховок. Тому для нас було принципово важливо мати місце, де ми можемо перечекати атаку всі разом", — розказує Ганна.
Постійний напружений стан, виснаження та життєва невизначеність суттєво позначилися і на творчій діяльності.
"Після одного з найсильніших обстрілів Києва я раптом спіймала себе на думці, що вже десь два тижні живу в абсолютній тиші. Я навіть не наспівую собі під ніс, хоча все життя, скільки себе пам'ятаю, постійно щось мугикала. Усередині просто не залишилося ресурсу й натхнення навіть на те, щоб видати бодай якийсь звук", — згадує викладачка.
Змінилися й самі робочі взаємини з учнями — на зміну суворим регламентам прийшли людське розуміння та взаємопідтримка.
"Щодо роботи, то зараз уже важко жити за жорсткими правилами. З'явилося значно більше гнучкості — і з мого боку, і з боку учнів. Ми стали уважнішими одне до одного: питаємо, хто як пережив ніч, підтримуємо, пишемо одне одному. До повномасштабної війни такого рівня турботи між людьми я не відчувала", — ділиться Ганна.
Попри всі випробування, вона продовжує проводити уроки та розвивати власну справу. Навчає учнів онлайн із різних куточків світу, а також періодично приїжджає до свого кабінету в місті для проведення офлайн занять. Розмірковуючи про пройдений шлях і адаптацію до нових реалій, вона зізнається, що навчилася помічати свої перемоги.
"Я б похвалила себе за те, що я досі жива, здорова в Україні, що подбала про себе і що продовжую працювати у своєму напрямку, не кинула його. Моя справа продовжує жити", — підсумовує Ганна.
Сьогодні вона й далі допомагає людям долати затиски, знаходити власний голос та відкривати для себе музику без страху й тиску. Записатися до Ганни Чорнобровкіної на уроки з вокалу чи фортепіано можна, написавши їй у приватні повідомлення на сторінках у Facebook, Instagram.
Читайте також: Камера замість маркетингу та салатовий "Матіз": як маріупольчанка Світлана Корабльова фіксує біль війни у Черкасах.
