Вона здобувала дві вищі освіти одночасно, працювала до виснаження й змагалася за власну здатність ходити, коли після раптової втрати дідуся ноги відмовили від болю й стресу. Далі були окупація рідного селища на Луганщині, розстріляні росіянами в "зеленому коридорі" бабуся й дідусь, допити ФСБ, Латвія та важка боротьба в Києві за порятунок хворих сестри й брата. Переживши втрату дому, глибоке вигорання та нові хвороби, 26-річна поетка й волонтерка Ася Ейрена пише книжки, тримає тил для чоловіка-військового й щодня доводить: людина здатна відроджуватися навіть тоді, коли коріння вирвано "з м’ясом", адже саме так кажуть на Луганщині.
До великої сучасної війни
Народилася Ірина Тихонова (це пізніше вона стане Асею Ейреною) 16 жовтня 1999 року на Луганщині, в селищі Біловодськ. Дівчина зростала в родині, де сидіти без діла було не прийнято, а праця вважалася головною цінністю.
"Нас виховували так, що постійно треба щось робити, бо якщо ти нічого не робиш — марнуєш час або нічого не доб’єшся", — пояснює Ася.
Дисципліна дала свої плоди в школі: старанне навчання в Біловодській гімназії, призові місця на олімпіадах із хімії та історії й фінал всеукраїнського етапу Малої академії наук.
У п’ятому класі завдяки вчительці української мови з’явилися перші вірші, які згодом переросли в цілу збірку патріотичної лірики про мову та рідний край. А вже перед випуском зі школи дівчина обрала ім'я, яке стало для неї чимось більшим, ніж просто псевдонімом.
"Я подумала про те, що у кожного поважаючого себе автора має бути псевдонім. Ася — тому що мені дуже подобалося це ім'я і його значення: перше — це міська, я дуже хотіла вирватися з мого селища, а друге — відроджена. Ейрена — на честь давньогрецької богині миру та спокою, а також як відсилка до мого справжнього імені, Ірина", — пояснює поетка.
Із рідного селища вона поїхала в 17 років, коли вступила на бюджет до Харківського національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого. З другого курсу паралельно взялася за бізнес-економіку — розклад забирав усе до останньої хвилини.
"Постійно пари: і вранці, і ввечері. О дев'ятій приїздиш додому — просто хочеш поїсти, в душ і спати. О десятій лягаєш, а о четвертій вже треба вставати, робити домашнє завдання і збиратися на навчання. І так цілий рік. В якийсь період я почала просто засинати на парах", — пригадує поетка.
Під час пандемії почалося життя на два міста — Харків і Біловодськ, а згодом додалася робота та стажування в міжнародній консалтинговій компанії. Причиною виснаження був не лише графік: через ускладнення після ковіду помер дідусь, який завжди був поруч, і на тлі стресу в дівчини раптово почали відмовляти ноги.
"Я не могла ходити, не могла сидіти, не могла лежати, не могла, в принципі, нічого робити, навіть дихати було боляче. Місяць просто лежала. Спочатку не бачила виходу із цієї ситуації. Я зрозуміла, що мені доведеться відкласти кар'єру в Києві, поставити спочатку себе на ноги, а потім продовжити навчання", — каже Ася.
Причиною виявилася велика поперекова грижа. Лікарі попереджали про ризик інвалідності в разі операції, тому родина вирішила обрати реабілітацію.
"Ми відмовилися від операції, і я щаслива, що так сталося. Я знайшла для себе реабілітаційний центр, який працює за методикою Бубновського, ці вправи допомогли посилити м'язовий корсет. Звісно, були ще й інші види терапії для того, щоб стабілізувати стан, і для того, щоб грижа не турбувала більше. Вона дійсно не турбує, поки я займаюся лікувальною фізичною культурою", — розповідає дівчина.
Зрештою хворобу вдалося приборкати, і у 2021 році вона здобула два бакалаврські дипломи, а згодом — і два магістерські, усі з відзнакою. Шкільну золоту медаль дівчина пізніше змогла вивезти з окупації.
Втрати та окупація
Березень 2022 року приніс окупацію в Біловодськ. Тоді Ася працювала юристкою на батьковому фермерському господарстві. Окупаційна влада швидко взялася за "перереєстрацію" бізнесів, тому батько, як й інші підприємці району, змушений був погодитися, аби справу, що починав будувати ще дідусь, не відібрали. Для доньки це означало кінець роботи.
"Я розуміла, що моє майбутнє — в Україні, і я не можу працювати на бізнес, який зареєстрований не в українському правовому полі. Тому звільнилася і залишилася без роботи, чекати, поки прийде визволення і деокупація", — пояснює вона.
Перші тижні окупації минули в інформаційному вакуумі — без світла, без зв'язку, з чутками, що Україна від них відмовилась і війна програна. Коли зв'язок нарешті з'явився, то побачили — боротьба триває.
Але з’явилася нова проблема: окупаційна влада дізналась, що Ася сьомого березня брала участь у мітингу на підтримку України. Україномовні соцмережі й дистанційне навчання на магістратурі тільки погіршували ситуацію, почалися обшуки і "розмови" з органами псевдовлади.
"Спочатку намагалися добитися співпраці, щоб проявила лояльність. А коли на вмовляння не було реакції, почалися погрози", — розповідає поетка.
13 квітня поділило життя на до та після. Саме цього дня бабуся й дідусь Асі по маминій лінії намагалися виїхати з окупації на вільну українську територію, так як окупанти спалили їх будинок під Щастям, куди вони переїхали в 2014 році з Луганська. Коли автобуси з літніми людьми, жінками, дітьми їхали зеленим коридором, росіяни на блокпосту розстріляли транспорт з автоматів.
"В окупаційних новинах повідомили, що був приліт українського снаряду, але з чотирьох мікроавтобусів з людьми загинули лише мої бабуся та дідусь, очевидці повідомили, що їх розстріляли росіяни", — говорить вона.
Втративши близьких і відчуваючи загрозу, дівчина вирішила виїжджати через територію Росії до Латвії.
"Фільтрація — не дуже приємна штука, але зрештою мене пропустили після кількох годин морального пресингу, коли купка здорових дядьків ставлять дуже багато питань, тиснуть і погрожують, щоб просто збити з пантелику", — згадує вона допит.
14 червня 2022 року Ася вже була в Латвії. Поселилася в гуртожиток для біженців й почала працювати консультанткою в Міжнародній організації міграції. Разом з колегами дівчина об'їжджала табори переселенців і проводила анкетування — частково для статистики, частково для того, щоб допомогти тим, кому справді нема чого їсти чи нема за що їхати далі.
Проте прагнення бути вдома переважило, і дівчина вирішила повернутися в Україну.
На перетині вимірів
влучно Він виміряв
відстань до серця мого.
Хвилювання всі вирівняв,
спомином виринув —
домом зруйнованим — Бог.
Обійняв плечі втомлені,
душу не зломлену —
вірить ще й досі в дива.
Тихим шепотом мовив він
щиро здивований:
"Сильна. Все зможеш. Давай".
І теплом переплетена
в хату поплентала
вірші нові колисать.
Переконана в істині
першої вістоньки:
"Щастя вернеться у сад".
Ася Ейрена
31.07.2025
Нове життя в столиці
У вересні 2022 року Ася переїхала до Києва, де вийшла на роботу в консалтингову компанію Crowe Mikhailenko. де раніше стажувалась. Одночасно працювала і дистанційно доучувалась на магістратурі. Ще не оговтавшись від втрати рідних, дівчина отримує чергову порцію шокуючих новин: сестра зізналася, що в окупації їй погано, в неї анорексія. Стан брата з аутизмом теж погіршувався, він просто нерухомо лежав на дивані, хоча раніше це була дуже активна й весела дитина.
"Мама ходила по лікарнях, але безрезультатно. З приводу брата казали, що краще здати в дитбудинок, так як дитина "бракована", а щодо сестри з анорексією — це витребеньки, просто дайте ременя і все буде нормально", — обурено переказує Ася.
Дівчина допомогла мамі з дітьми виїхати до столиці й підтримувала родину фінансово. Батько залишився в Біловодську сам. У 2023 році Ася познайомилася з майбутнім чоловіком-військовим і невдовзі вийшла заміж, а згодом подружжя придбало житло.
"Це невеличка однокімнатна квартира, старенька, майже в передмісті. Але ми зробили з неї затишний дім, і коли чоловік приїжджає у відпустку, то я тут на нього чекаю", — каже вона.
Постійна робота, навчання й стрес призвели до важкого вигорання та депресії, тому дівчина вирішила звільнитися.
"Я звільнилась. У нас вже було житло зі зробленим ремонтом, мама оговтался від утрати та переїзду і стала на ноги, сестра одужала, брату теж стало краще, він пішов до школи для особливих дітей. Родина вже не потребувала моєї допомоги, а здоров'я почало дуже сильно сипатися, тому я звільнилась. Звісно чоловік підтримав моє рішення. Власне, з березня 2025 року почався мій відпочинок, який триває і досі", — розповідає Ася.
Тепер вона спрямовує свої сили в творче й волонтерське русло.
На сьомому поверсі тихо:
Ні звуку, ні світла — ні-чо-го.
Далеко десь грається втіха,
До мене ніяк недочовга.
Блукає у хащах Донбасу,
Тиняється між териконів,
Хоч вибухи осторонь басом
Її проганяють драконно.
Вона не боїться снарядів
І підступу рідних, чужинців,
Танцює під ляск канонади
У натовпі, вдвох, наодинці.
Ця втіха така невловима
Без тебе для мене — крихкої,
Тому я прошу Херувимів
Її зберегти, мій герою.
Тому моє серце постійно
Живе так далеко від дому.
І звуки розваги по стінах
Не бігають. Стримує втома.
Я вірю: відродиться сміхом —
Її принесеш у кишені —
І більше ніколи не стихне
На сьомому втіха щоденно.
Ася Ейрена
21.03.2025
Відродження крізь слово
Намагаючись опанувати відпочинок, дівчина зосередилася на письменництві. Вона працює над збіркою віршів, перекладає власний прозовий роман і мріє про втілення інших літературних задумів.
"Працюю зараз над збіркою своїх віршів, яку хочу видати в наступному році. Також працюю над прозовим романом, він написаний, але, на жаль, російською, тому зараз я перекладаю і допрацьовую його. Ще є ідея щоденника підтримки для дружин військовослужбовців", — ділиться планами авторка.
Усі свої праці вона видає під тим самим ім'ям, обраним ще в школі, адже його сенс із роками тільки поглибився.
"Псевдонім повністю відгукується. По-перше — я досі люблю місто, по-друге — я досі вважаю, що потрібно постійно відроджуватися, саме це зараз і відбувається. Мені дуже подобається тема реінкарнації, це дає якусь надію на світле майбутнє і допомагає пережити втрати", — пояснює поетка.
115 і 5
Між нами не простір — розірвана карта
Із міст, що хриплять у кривавім вогні.
Та кожна хвилина очікувань варта
Примарного щастя у спільнім вікні.
Ми, вперто пройшовши палати Вальгалли,
Крізь попіл Помпеї у фільмі Нуар,
Корінням зрослись і тепер нелегали
У світі, де відстань — це вирок для пар.
Усі кілометри згорають, як порох,
Допоки любов — 115 і 5 —
Тебе захищає від вибухів хворих,
Коли насувається ворога рать.
Це більше за космос, за хаос, за вічність.
Це пульс, що пробив герметичність світів.
Чекатиму стільки, щоб викреслить "відстань"
Із мови усіх, хто любити хотів.
Я твій силует віднайду в середмісті,
Де спільне майбутнє не знає межі.
В усіх моїх втіленнях — в кожному змісті —
У кожнім житті — найрідніші чужі.
Ася Ейрена
15.03.2026
Завдяки UrsusPoetry, яких зустріла в мережі в 2024 році, вона розпочала новий етап своєї творчості: письменництво почало виходити на професійний рівень, Ася стала більше вникати в теорію поезії, виходити зі своїми творами в люди. Спільнота вже 16 років влаштовує літературні вечори в Києві. Ася на них виступає із 2024 року.
"27-го квітня я вперше виступала на сцені, вперше зачитувала свої вірші для когось. Мені дуже пощастило, бо ведучим того вечора був засновник UrsusPoetry — Паша Броський, він надзвичайно цікаво веде вечори. І мене так затягнуло, що я почала щотижня до них ходити. У серпні 2024 року я вже провела свій перший літературний вечір як ведуча. Зараз я і виступаю, і веду літературні вечори", — пригадує вона.
Письменництво почало виходити на професійний рівень: дівчина заглибилася в теорію поезії, віршовані розміри й художні засоби. Згодом до юнацької лірики та віршів про чоловіка додалися автобіографічні мотиви та химерні метафоричні образи.
"Зараз у мене декілька напрямків творчості: іноді пишу завуальовано про якісь уроки життя, використовуючи цікаві та химерні образи, пишу вірші, присвячені чоловіку, — інтимна лірика, і вірші “про життя, буття та каяття”, як часто жартують поети", — каже, усміхаючись, Ася.
Своїми віршами дівчина ділиться не лише на вечорах, а й бере участь у збірках та фестивалях. Перший опублікований вірш з'явиться у третьому виданні антології "Біблія Борщу". Книга міститиме розділ із рецептами борщу, згрупованими за областями України. Кожну область у цьому розділі представлятиме поет або поетеса з авторським віршем, що відображатиме дух рідного краю, його традиції та культурну спадщину. Результати конкурсу оголосять лише 24 серпня, але журі вже оприлюднили в соціальних мережах інформацію, що вірш Асі представлятиме Луганщину.
"Я брала участь у поетичному марафоні, була однією з кураторів — це люди, які зібрали свою команду поетів і разом з ними читали. Більше двадцяти людей виступили за моєї підтримки. Тобто на сцені хтось виступає, а ти вже готуєш іншого поета. Такий конвеєр — добу безперервно люди читали власні вірші. Ідея та реалізація цього марафону належить поетесі та психологині Ірені Слуті. Її підтримали співорганізатор Ігор Дідковський та громадська організація "РОДОВІДсвіт". Читання пройшло під гаслом упорядниці марафону "Коли гармати гарчали, наші музи звучали", так як тривало наживо попри тривоги та комендантську годину. Учасники заходу, які приїхали з різних куточків України, декламували власні вірші вдень і вночі у Києві в РІДхрамПОЕЗІЇ. Рекорд України зафіксували у номінації "Найтриваліше безперервне прочитання поетами власної авторської поезії"", — розповідає поетка.
Смак дому: Луганщина в серці
У фермерській хаті пашила кабиця,
Стікав по каструлі рубіновий сік.
А я дратувалась — буденна в'язниця!
І борщ той щоденний тягнувся, мов рік.
Мені бракувало чужого причалу,
На власне коріння тоді не зважала.
Та вдерлась орда у степи полинові,
І викрала стіни, спалила мій дім.
Лишили лиш біль у розірваній крові
І спогади, вкриті туманом сліпим.
Усе зруйнували чужинські навали,
Та запаху роду вони не дістали.
Тепер я стою над своєю плитою,
Нарізую пам'ять, шинкую роки.
І вариво дихає сіллю й журбою,
У ньому сплелися незримі нитки.
Це більше не страва. Це — сила коріння,
Яка проростає крізь час і каміння.
Смакую червоне, гаряче причастя,
І дихаю степом крізь порох імли.
В густому відварі — відроджене щастя,
Яке окупанти спалить не змогли.
Луганщина тут, у розливі густому.
Борщ перший зварила. Бабусю, я вдома.
Ася Ейрена
16.06.2026
Паралельно з літературою дівчина веде активну волонтерську діяльність. Спочатку допомагала закривати збори для військових серед знайомих, друзів, колишніх колег, а потім долучилась до волонтерського напряму діяльності спільноти Ursus, у тому числі щодо організації донацій крові.
"Моя поетична спільнота також займається волонтерством і я також допомагаю в цьому. Завдяки активним сторінкам в соціальних мережах з доволі великою кількістю підписників ми закриваємо збори для військових та підписуємо петиції для родин загиблих військових. Також я співпрацюю з громадською організацією UrsusDonor, яка спільно з адміністраціями районів Києва і не тільки, закладами вищої освіти тощо організовує масові донації крові переважно для поранених військових та онкохворих. Але також ми отримуємо багато інших індивідуальних запитів на донорську кров для проведення життєво необхідних операцій, їх ми теж закриваємо", — розповідає Ася.
Вона зізнається, що тільки зараз потроху вчиться відпочивати. Через постійний стрес, який не полишав роками, та ігноровану перевтому дівчина перенесла важку хворобу травної системи, яка змусила її зупинитися й переосмислити власне життя.
"Я раніше взагалі не вміла відпочивати, мені здавалося, що якщо я просто лежу з телефоном — я марную життя. І через це, через постійний стрес, перевтому, я серйозно захворіла, у мене виявили СПК. Це лікується тільки специфічною дієтою і мінімумом стресу. І зараз, знаєте, такий період усвідомлення після важкої хвороби. Тепер я розумію, що треба інакше розставити пріоритети у своєму житті. Вирішила, що я спробую все-таки зайнятися улюбленою справою. Тому перейшла від мрій до дій. Зараз завершую роботу над "Щоденником підтримки для тих, хто чекає рідних і близьких з війни". Рано чи пізно вона щось таки принесе", — каже Ася.
Опановуючи сувору дієту, дівчина мріє видати власну книжку корисних рецептів, відкрити затишну кав'ярню з чоловіком після перемоги та народити дитину.
"У мене дуже масштабні плани на це життя, але поки що я зосереджена тільки на книжках, здоров'ї та підтриманні чоловіка і нашої з ним родини, тому що зараз від мене залежить тил і побут", — підсумовує Ася Ейрена.
Мій Київ
Зізнатись хочу, Києве, тобі:
Ти — та безсмертна мрія між роками.
Торкатись бруку босими думками
Я так хотіла в цій живій юрбі.
Ти відчиняєш брами золоті,
А я шукаю складнощі в житті.
Ти не причетний до моїх тривог,
Спокійно дихають і схили, і каштани.
Це я сама роз'ятрюю знов рани,
Мій власний розум — найскладніший Бог.
Я так хотіла в серці прорости,
Але лякаюсь власної мети.
Пробач мені за сумніви в пітьмі,
За те, що я плекаю власні драми.
Вступаючи у бій із вітряками,
Та ти мене, розхристану, прийми.
Бо скільки б я не сперечалась тут,
Ти — мій найкращий, правильний маршрут.
Ася Ейрена
31.05.2026
Читайте також: Камера замість маркетингу та салатовий "Матіз": як маріупольчанка Світлана Корабльова фіксує біль війни у Черкасах.
