Дев'ятий поверх у Сіверськодонецьку біля Депо з вікнами на безкрайній ліс — це те, про що 29-річна комунікаційниця Даша згадує з особливою теплотою. У 2014 році через окупацію рідного міста дівчині довелося виїхати до Києва, аби скласти ЗНО та вступити до університету. Під час повномасштабного вторгнення вона евакуювала з-під обстрілів маму, бабусю, тітку з двома сестрами та чотирьох домашніх тварин. Попри втрату родинного дому, Даша побудувала кар'єру в медіа, громадському секторі й ІТ та завела блог про досвід переселенства. Сьогодні дівчина відкрито говорить про дискримінацію ВПО та пояснює, чому до людей в окупації потрібен гнучкий і людський підхід. Її історія — про те, як власна травма втрати перетворюється на здатність захищати інших і руйнувати упередження.
Де квіти і ліс
Народилася Даша в Попасній — від цього міста, за її словами, зараз залишилося два відсотки. Їй було лише три роки, коли сім’я переїхала звідти, але вона пам’ятає площу з Будинком культури і клумбу, завжди засаджену квітами. Саме туди, у Будинок культури, мама привела її на танці, злегка накинувши дівчинці віку, аби доньку взяли на навчання.
У Сіверськодонецьку танці змінилися на художню гімнастику, на яку ходила в Льодовий палац, — шість років професійного спорту, з чотирьох до десяти років, з поїздками на змагання і перемогами. Вона добре пам’ятає про перше місце в Маріуполі, це було ще на початку 00-х.
Сім’я жила в районі Депо на дев’ятому поверсі, з вікна якого відкривався краєвид на той самий безкрайній ліс у бік Луганська — прекрасний і взимку, і влітку.
"Найбільше що запам'яталося, — безкрайній ліс, тому що в нас вікна виходили якраз на нього. Я поки що не бачила ніде такого, щоб можна було жити з таким видом. Це, мабуть, те, що найбільше любилося", — каже Даша.
З війною дівчина зіткнулася ще в 2014 році, саме тоді, коли треба було складати ЗНО. Сіверськодонецьк на кілька місяців опинився під окупацією, матеріали для іспитів в місто не завозили, тому Даша поїхала складати їх в Київ з мамою, і так і залишилася там навчатися.
А потім місто деокупували і туди повернулося життя. І не тільки повернулося, а й примножилося. Луганськ лишався окупованим і тому Сіверськодонецьк перебрав на себе роль центрально міста області. Багато людей із Луганська теж перебралися сюди. За спостереженнями Даші, саме з їхнім приїздом місто почало відчутно змінюватися. Далі, каже вона, місто після 2014-го тільки розбудовувалося: з’явилися нові сквери, добудували парки, почали проводити фестивалі. Вона згадує фестиваль історичної реконструкції, якого раніше не було, і концерти українських виконавців, які раніше сюди не приїжджали. Тоді вона вперше почула про реалії життя переселенців.
"Я пам'ятаю, наприклад, як мені мама казала, що до неї підходили люди з Луганська, і вони просили їх прописати в наші квартири через те, що вони не мали прописки на підконтрольних українських територіях. Через це — не могли отримати якусь допомогу. І це так жахливо, я просто навіть не уявляю, як цим людям тоді було", — згадує Даша.
Соціологія та комунікації
Журналістика вабила її ще в школі — не через конкретний предмет, а від протилежного: жоден шкільний урок не подобався, тож вона шукала щось поза шкільною програмою. Першою спробою в журналістиці для Даші стали заняття на Сіверськодонецькому каналі "СТВ": щоб вчитися писати сюжети й працювати в кадрі в справжній робочій обстановці, підлітки проходили кастинг, а потім створювали власні матеріали, які показували в програмі "Телепатія".
До Києва вона приїхала вступати саме з думкою про журналістику, і саме на бюджет — не вистачило всього лише одного балу. А от з соціологією справи виявилися кращими, вона змогла отримати додаткові бали за рахунок роботи із соціології для Малої академії наук.
"Я вчилася у Поплавського. Це дуже такий одіозний університет. Але поки я жила в Сєвері, мені чомусь здавалося, що це дуже класно, дуже престижно вчитися в ньому. Попри все, навчанням я задоволена, бо на соціології викладали ті самі люди, що за сумісництвом викладали й у Могилянці та Шевченка", — пояснює Даша.
Перша робота після університету була на каналі "1+1" — майже два роки пропрацювала відеоредакторкою. Та її робота була більше про просування і контент для Ютуб, ніж про журналістику. Після цього вона свідомо пішла у громадський сектор — хотілося менш розважального і більш суспільно корисного. В Українській Гельсінській спілці вона одночасно писала матеріали й займалася піаром — прес-конференції, комунікація з журналістами й правоохоронцями. Також це був захист прав активістів: тема дуже болюча, бо із захистом прав активістів в Україні все дуже складно, за її словами: на активістів можуть напасти, підпалити авто чи підкинути щось, а поліція розслідує неохоче або й буває навіть пов’язана з нападниками.
"Перший час було складно, особливо через те, що я працювала з досить жорсткими темами. Але я думаю, що у всіх журналістів на якомусь етапі з'являється такий хороший цинізм, який дозволяє якраз дистанціюватися від якогось такого людського болю й проблем", — каже вона.
У 2025 році Даша потрапила під скорочення і тоді почала шукати роботу. Свої зусилля спрямувала в сферу ІТ. Вона пройшла через дуже багато співбесід, спроб і відмов.
"Можливо, перший час доведеться погоджуватись на якісь не ті умови, до яких ти звик, або яких би хотів, просто для того, щоб отримати перший досвід. А далі вже просуватися на вищі чи кращі позиції, до комфортних сум", — ділиться вона.
У сфері ІТ в комунікаціях, за її словами, є два основні напрямки: просування бренду роботодавця й просування продукту. Перші компанії, з якими доводилося співпрацювати, були в сфері фінансових технологій: вони створювали платіжні системи для бізнесів.
"Моє завдання полягало в тому, щоб робити всі бренди платіжних систем більш відомими на закордонні ринки. У піару може бути різна функція: є піар, який спрямований на залучення клієнтів, а є такий, що працює лише на впізнаваність бренду і на довіру споживача. Я більше працюю якраз з впізнаваністю і довірою. Це ближче до сенсів, ніж до продажів, і перегукується з соціологією, яку я вчила. Люди часто купують не продукт, а емоцію або статус", — пояснює комунікаційниця.
Прописка як клеймо
Крім роботи Даша також веде Тік-Ток з 2024 року. Там вона говорить про свій досвід як переселенки: вона розповідала в блозі про втрату житла, про закони й програми підтримки, які на практиці працюють не завжди, і критикувала риторику Мінсоцполітики, яка підтримувала стереотип про те, що переселенці "сидять на соціальній допомозі".
"У мене, насправді, невеликий блог, там всього 1500 підписників, але вони досить активні. І взагалі, цей блог мені допоміг зрозуміти, що таких, як я, — людей, що переживають той самий досвід, ці самі проблеми — їх досить багато. Тому таке ком'юніті, воно допомагає пережити цей складний досвід разом", — каже Даша.
На щастя, із Сіверськодонецька вдалося вивезти всю родину: маму, бабусю, тітку, двох сестер — одна з маленькою дитиною. А ще евакуювали трьох котів і собаку. Зараз родина розкидана: мама з бабусею — на Львівщині, тітка з сестрою, чоловіком і дитиною — на Івано-Франківщині, а друга сестра ще у 2022-му виїхала до Франції й залишається там і досі.
У 2022-му, їдучи з Києва, Даша кілька разів стикалася з посиленими перевірками. Побачивши в паспорті Сіверськодонецьк, її при всіх на вокзалі розпитували — де батьки, чи вони в окупації чи на вільній території, скільки років вона живе в Києві, де навчалася, де працює, хто може це підтвердити.
"Це були публічні допити перед натовпом. Розумію, що це був початок вторгнення і, можливо, тоді ще ніхто не знав, як забезпечити безпеку від диверсантів. Але самі методи були недоцільними", — каже вона.
Для рідних адаптація на Львівщині теж проходила не гладко: того ж 2022-го у Львові можна було зустріти написи "русским свиням хліб не продають". Зрозуміло, що це був заклик переходити на українську, але для такої старшої людини, як бабуся Даші, яка все життя говорила тільки російською, а українську вчила хіба з радіо, телебачення, газет чи книжок, говорити дуже складно, хоч розуміє вона чудово. У 85 років, після переїзду з обстрілюваного, голодного Сіверськодонецька, де вона в паніці скуповувала хліб по всьому місту, бабуся заходила в магазини на Львівщині, і коли говорила російською — натрапляла на агресивну реакцію продавців.
"Їй було дуже прикро, коли щось не продавали або реагували різко", — розповідає Даша.
Зараз, додає вона, ситуація змінилася: переселенці на місцях створюють власні спільноти й проводять заходи, а міжнародні організації фінансують розвиток приймаючих міст — і це відчувають усі.
Даша також звертає увагу на інший, менш очевидний стереотип — уже не побутовий, а системний: на співбесідах для роботи, пов’язаної з мілітарі-сектором, вона сама кілька разів проходила поліграф, де питають про родичів на окупованих територіях: наявність таких родичів автоматично сприймається як потенційний ризик для безпеки. Але іноді вивезти всіх просто неможливо: за родича, якого вивозиш, треба брати відповідальність. Вона, наприклад, і досі — четвертий рік — орендує квартиру для батьків, але не всі можуть собі це дозволити.
"Не всі, хто залишається на окупованій території, — сепаратисти. Хтось просто не мав можливості виїхати, а когось катували і примушували до співпраці, що перекриває багато можливостей на підконтрольній території. Тим, хто зрештою вибирається, доводиться адаптуватися, і не у всіх це виходить, бо допомога — вона досить маленька. Люди можуть розраховувати або на власні сили, або допомогу родичів. Ті, хто залишаються в окупації, розуміють, що їм, по-перше, матеріально буде складно, а по-друге, морально буде не легше", — пояснює Даша.
Механізм виявлення тих, хто справді співпрацював з окупантами, на її думку, має бути прописаний детально й гнучко — бо співпраця під тиском і співпраця з переконання — це не одне й те саме, а різницю між ними в українській правоохоронній системі часто просто не беруть до уваги.
Як комунікаційниця і соціологиня, Даша говорить про важливість людського і особистісного підходу до кожної справи і до кожної ситуації, коли прийде деокупація.
Читайте також: "Потрібно постійно відроджуватися": як поетка з Луганщини втрачала дім і близьких, але зберегла власну мрію.
