Дар’я — медикиня, майстриня з масажу та тейпування. Незадовго до початку повномасштабної війни разом з подругами працювала у бьюті-кабінеті в рідному Сєвєродонецьку. Вивезти апарати не вдалося. Тепер дівчина почала життя у Кам’янському.
Виданню ТРИБУН Даша розповіла про те, як вмовляла родину виїхати, кілька тижнів у підвалі будинку, важкий пошук житла з вісьмома котами та відновлення себе у новому місті.
Медицина як частина життя
“Я спеціалістка з фармацевтики. Закінчила коледж у Стаханові (нині Кадіївка — прим. ред.) в 2014 році, а цього року завершила навчання в Луганському державному медичному університеті. Тепер я на інтернатурі там же. Крім цього маю сертифікати з масажу. Постійно вивчаю тейпування”, — розповідає дівчина.
Дар’я — сєвєродончанка, що обожнює своє місто. Там вона планувала жити, створила родину, але повномасштабна війна внесла свої корективи.
“Я народилася у 1994 році й відтоді живу в Сєвєродонецьку. Це місто — найкраще на планеті Земля! Воно рідне, затишне, таке кохане й туди дуже-дуже хочеться повернутися. Я сподіваюся, що це станеться”.
Певний час Даша працювала у б'юті-студії — загалом близько півтора року до повномасштабного вторгнення.
“Нас всіх, дівчаток, зібрала найкраща візажистка Сєвєродонецька — Юлія Іванова. Вона створила справжній крутий колектив! У нас були дівчата-манікюрниці, майстрині по зачісках, Юлія - візаж. Та мій куточок масажу”.
В майстрині було кілька апаратів для різних типів масажу.
“Наприклад, вібраційний пістолет — він добре перепрацьовує як глибокі, так і поверхневі м’язи залежно від того, які режими та насадки обрати. Перед вторгненням я придбала апарат, що дозволяв робити вакуумний масаж з більшим професіоналізмом. Але забрати його не вдалося”.
Труднощі евакуації
“Ми не вивезли нічого, окрім родини та наших тварин. Свої апарати ми спустили в підвал будинку в надії їх зберегти, але вже згодом дізналися, що їх викрали. Тоді було більш важливим евакуювати наших котів”, — розповідає дівчина.
Вона пригадує: 23 лютого вони з чоловіком засипали з думками, що ось-ось щось станеться.
“Була тривожність, але сподівалися, що з нами не може статися такої війни в сучасному світі. 23 лютого мені дзвонила однокурсниця зі словами про початок обстрілів у Щасті та Станиці-Луганській. Вона тоді приїхала в Сєвєродонецьк, а наступного дня почалося й в нас. Я взагалі збиралася їхати за документами в інститут, бо там зберігалися оригінали, але він вже не працював. Тоді ми поїхали з чоловіком у Лисичанськ забрати дідуся, бо переживали, що потім можемо не дістатися до нього”.
Даша пригадує, що тоді ж забрала й техніку зі студії додому.
“Це смішно, бо 23 лютого в вечері я ще зробила замовлення на косметику. Оплатила її, але, звичайно, вже не отримала. Компанія виявилася порядною, гроші повернули”.
Виїхали не одразу — як і всі, сподівалися, що швидко місто відіб’ють.
“Все почалося з нових районів, де була студія, а жили ми з чоловіком та свекрухою у старій частині міста. Мої батьки також жили в нових районах. Після початку повномасштабного я вмовила їх переїхати до нас. Річ у тому, що у нас 4 коти, у дідуся — кішка, у мами — троє пухнастих, тож переживали, як поладнають. Але вони — молодці!”.
Даша говорить, що точкою кипіння стала неможливість через обстріли кілька днів говорити з мамою, тому рішення зібратися разом усім родичам було важливим.
“Але було складно дуже. На той момент вже ніхто не хотів їхати у нові райони, навіть міжнародні організації не ризикували, приватні перевізники навіть за великі гроші не хотіли їхати… Я вдячна другу нашої родини, Роману Лемзякову, він допоміг”.
Наступним кроком було домовитися про евакуацію.
“На всіх було вісім котів та пацюк. Ми жили поруч з військовим шпиталем. Одного разу подзвонив військовий та сказав: “У нас тут ротація відбулася, є морська свинка, можеш забрати? Бо нам тут зараз не до тварин”. Ну я наступного дня прокинулася, вийшла з підвалу й пішла забирати. Коли побачила, виявилося, що то не свинка, а пацюк — наш Мікуш. Ну нічого, головне, що коти його добре сприйняли, не полювали”.
Даша говорить, що знайти житло чи зрозуміти, куди їхати, було дуже важко — з тваринами ніхто не хотів брати, але врешті-решт знайшлися добродії.
Мікуш був нашим талісманом. Ми виїхали 29 березня. На кожному блокпості, де нас зупиняли, розпитували, хто в машині, ми чесно відповідали про всіх котів та пацюка. Військові завжди дивувалися й питали, мовляв, пацюк - котів годувати? А ми: “Ні, це ж військовий пацюк”. Вони посміхалися й пропускали
“Це був кошмар, я обдзвонила всіх рієлторів Дніпра. Ми хотіли їхати туди, бо там жили друзі, але всі рієлтори говорили: “Викиньте своїх тварин, тоді приймемо”, тож ми зупинилися на Кам’янському. Добрі люди нам допомогли — батьки й дідусь винаймають будинок, де живуть з частиною тварин. Ми з чоловіком винаймаємо разом з друзями квартиру. Тут вже додалося ще три кішки — підібрали, годуємо, піклуємося”.
Даша говорить, що зовсім не розуміє тих, хто кидав своїх тварин. Для неї вони — частина родини, за яку слід теж нести відповідальність.
Пошук роботи
“Десь тиждень після приїзду в Кам’янське я "збирала" себе, а потім почала пошуки роботи. Вакансій за спеціальністю не було. Моя подруга працювала в аптеці, тож я написала їм на пошту все як є — хто я, що вмію, що потребую роботи будь-ким, хоч санітаркою, що маю освіту, вчилася на фармацевта. Мене взяли. Спочатку на прийом товару, а потім фармацевтом. Але це було дуже важко — зміни по 13 годин”, — розповідає Даша.
Дівчина ділиться, що, звичайно, хотіла б відкрити власний кабінет, але це неймовірно дорого. Рішення прийшло взимку, коли вона шукала другу роботу.
“Зарплати в аптеці було недостатньо для життя, тож я шукала ще одну роботу. Якось подружка перекинула оголошення, що студія в Кам’янському шукає фахівця. Я вагалася: писати чи ні. Але написала, що вмію та чого ні, й мене взяли у березні на роботу в студію — спеціалісткою з масажу та лазерної епіляції”.
Деякий час Даша поєднувала дві роботи, підлаштовувала графік, а наприкінці червня звільнилася з аптеки та повністю занурюється у роботу студії.
“У нас в салоні є все, аби закрити потреби клієнта у корекції фігури. Багато приходить дівчат-переселенок з Луганщини, Донеччини. Всі хочуть бути доглянутими. Мої дівчатка є у Дніпрі та періодично запитують, коли я буду в них, але поки я в Кам’янському. Тут теж чимало переселенців, це видно навіть у порівнянні з минулим роком, коли ми тільки приїхали. Машин побільшало, людей”.
Не забуває й про те, чим заробляла в Сєвєродонецьку, — тейпування.
“Зараз багато різних схем з тейпування в інтернеті, але важливо розуміти чимало факторів. І я не тільки про анатомію чи лімфовідтік. Тому рекомендую звертатися по процедури до майстрів у ваших містах, або пройти курс з самотейпування у кваліфікованого спеціаліста. Так ви точно не нашкодите собі. У мене були дівчата, що проходили курс по самотейпуванню. Живота, грудний відділ, обличчя - ще можна, а от шию чи спину - не уявляю, як можна проклеїти самостійно так, щоби на користь, а не абияк”.
Даша розповідає, що нещодавно консультувала онлайн знайому по тейпуванню від набряків, але це теж — бажано формат відеозв’язку.
“Розумієте, можна зробити собі гірше — приклеїти стрічку так, що набряки будуть сильнішими, або, в кращому випадку, ефекту не буде взагалі. Все дуже індивідуально. Майстер має розпитати вас про вашу історію хвороби, зібрати анамнез, а потім порадить вам, що і як робити”, — звертає увагу майстриня.
Даша зараз посилено вчиться новому, проходить фахові майстер-класи. Разом з тим мріє про дім.
“Якщо нам завтра скажуть, що звільнили місто і туди можна їхати, — поїду обов’язково. Але ж треба розуміти, що після звільнення треба запустити лікарні, банки, пошту. Хоча, впевнена, “Нова пошта” там працюватиме одразу. Дуже хочеться додому, і поки є надія — я за неї чіплятимуся”.
