Катерина Жукова — мама чотирьох дітей та керівниця громадської організації “Мама Діє”. Вона двічі переселенка, тому з початком повномасштабної війни евакуювала дітей спочатку на захід України, а згодом за кордон, а сама періодично приїздить в Україну, де втілює чимало волонтерських проєктів, поки її чоловік наближає наше повернення на Луганщину.
ТРИБУНу Катерина розповіла про те, як її життя змінилося за рік, як воно — жити на дві країни і виховувати чотирьох дітей.
Виїхали одразу
Катерина родом з Луганська, працювала на держслужбі у Пенсійному фонді, її чоловік — військовослужбовець. У 2014 році, коли довелося вперше покинути дім, жінка була у декретній відпустці з наймолодшою донечкою Анастасією. Родина оселилася у Сєвєродонецьку. Там вони дізналися, що війна позначилася на малечі — Насті діагностували аутизм. Катерина шукала різні можливості для реабілітації доньки, так познайомилася з багатьма мамами міста. У 2020 році однодумиці створили ГО “Мама Діє” аби взяти реабілітацію дітей у власні руки: проводили екскурсії, влаштовували заняття з іпотерапії, соціалізували та підтримували у лікуванні. Саме така згуртованість й допомогла, коли почалося повномасштабне вторгнення.
“Ми довго сиділи у 2014 році в Луганську, тому у 2022 зібралися одразу. Багато хто зі знайомих сиділи й думали, що незабаром все скінчиться, а нам саме власний досвід допоміг тверезо зібрати дітей, аби не наражати їх на небезпеку, та вмовити близьких евакуюватися”, — розповідає Катерина.
Жінка зауважує, що перечікування в підвалах, особливо для хворих дітей, мало важкі наслідки.
“Ви ж розумієте, що бомбосховищ не було - підвали. Хто буде регулярно вивозити, приміром, дитину на візочку, на вулицю? Ніхто. Тобто вони там перебували цілодобово. А це має дуже сильний негативний вплив на здоров'я. Опісля такого перебування діти ледве живі доїжджали на евакуаційних потягах на захід України. Розумієте? Там були "відкати" у стані здоров'я, нівелювалася чимала праця батьків і фахівців, діти потерпали вже від нових проблем”.
Катерина зазначає, що все це можна було попередити, якби заздалегідь вивезли найбільш вразливі родини. Завдяки своїм зв’язкам та знайомствам жінка змогла допомогти чималої кількості родин влаштуватися за кордоном. Вона з теплом говорить про одну зі своїх підопічних родин.
“Це бабуся, батько та донька. В дівчинки дійсно серйозні проблеми зі здоров’ям. Вдома, в Сєвєродонецьку, вони жили на п'ятому поверсі, тож гуляти з дитиною виходили нечасто — батько працював, бабусі було складно. Вони довго не погоджувалися виїхати, а коли виїхали — за два дні в їхній будинок влучила ракета, зруйнувало квартиру. Зараз вони у Німеччині, в них все добре. Бабуся тішиться, що з дитиною можна гуляти на вулиці, ба більше — її вдалося влаштувати в школу”, — говорить Катерина.
Жінка щиро радіє, що дитина з інвалідністю вперше за 13 років пішла до школи.
“Бабуся була в шоці, коли їй запропонували оформити дівчинку на очне навчання. Їй сказали таку фразу, яку я хочу озвучити й вам: “Недоступність школи — це проблема школи, а не дитини. Людина є особистість, у неї є право на освіту і воно має бути реалізовано будь-яким чином”. Я не скажу, що в Європі солодке життя й немає мінусів, але нам є чому повчитися у ставленні до людей з інвалідністю. Там діти з інвалідність виростають та інтегруються, а не зникають з вулиць”.
Звичайно, є ті, хто не приживається, повертається в Україну.
“Так, в мене є й такий приклад. Не прижилися за кордоном, повернулися на захід України. Там мамі так краще, вона себе більш впевнено почуває, менше депресує”, — розповідає Катерина.
Про підтримку родин з Луганщини
Коли вдалося забезпечити евакуацію підопічним родинам, Катерина разом з однодумицями ГО “Мама Діє” почали шити постіль, рушники, ковдри.
“Намагалися хоч таким чином підбадьорити наших земляків, додати в їхні життя трохи затишку. Ми ж розуміли, що всі виїздили з маленькими сумками, ніхто не думав взяти, приміром, постіль, а потім збагнули, що це важливо”, — говорить Катерина.
Окрім того, шили й постіль для військових шпиталів на Донеччині та Дніпропетровщині.
Катерина також додає, що підтримувати родини переселенців вдавалося завдяки партнерам, що переказували гроші, висилали одяг для дітей, пропонували допомогу.
“У нас потужна спільнота, ми організували чат в Телеграм, де інформуємо про різні заходи та можливості саме для розвитку дітей. Мене тішить, що канал функціонує вже сам по собі, я зараз майже не модерую. Дівчата там між собою радяться, щось вирішують, питають та відповідають. Я радію такій взаємоповазі та допомозі”.
Викликом було забезпечити родини з дітьми вітамінами.
“Навесні ми влаштували акцію “Мамина весна - імунозахисна”. В Ужгороді, Дніпрі та Києві видавали родинам з дітьми вітамінні комплекси. Було складно це втілити: ми закуповували вітаміни в Польщі, потім везли в Україну”.
Проблема була ще в тому, що ГО зареєстрована на Луганщині, тому були заблоковані надходження коштів в іноземній валюті.
“Було великою проблемою отримати кошти, які нам надходили на рахунки. Я розмовляла і з головним офісом банку, і керівником валютного відділу, і про можливості перереєстрації громадської організації… коротше, нервів було багато”, — ділиться Катерина.
Зараз в Україні залишилося близько 50 родин, підопічних ГО “Мама Діє”.
“Хтось їде, хтось, навпаки, повертається, хтось тільки збирається виїхати. Це ж життя. Ми тепер всі мандруємо і живемо в різних куточках світу. Знаєте, день пройшов - дякую. Я вдячна за те, що ніхто з наших не постраждав, не отримав поранення. Єдине, що багато дівчат вже цієї весни почали вигоряти, погіршується здоров’я”.
Катерина переживає за кожну з підопічних родин, так само, як і в Сєвєродонецьку, бере участь у різноманітних заходах та волонтерить.
“Це важко поєднувати, коли твої діти за кордоном, а ти маєш кататися раз на два місяці в Україну. Але я інакше не можу. Я не можу кинути людей, що мені довірилися. Мені боляче, що ми не можемо прийти на допомогу одна одній так швидко, як було в Сєвєродонецьку”, — говорить Катерина.
