Марина шиє просто неймовірну жіночу білизну, а починала з дитячої атрибутики під брендом “Зефірка”. Вона — мама трьох дітей та переселенка з Луганська й Сєвєродонецька. Нині вона в Києві, а її чоловік — військовий — боронить Україну.
Виданню ТРИБУН Марина розповіла про евакуацію, адаптацію, втрату бізнесу та хороших людей, що допомогли їй в скрутний час.
Шию змалечку
“Моя родина — переселенці з Луганська, потім з міста Сєвєродонецьк. Це вже двічі. Приїхали в липні 2022 року до Києва. Але за сімейними обставинами можливо знов доведеться перебратися в інше місто — зараз це питання у повітрі”.
І поки вирішуються родинні питання, Марина потроху відновлює бізнес.
“Потрошку відновлюю бізнес. Це так, для свого задоволення більше, не про гроші взагалі. Скоріше про підтримання навичок. І взагалі, шиття — це справа всього мого життя, тому я це люблю і хочу цим займатися далі”.
Шиття — частина життя Марини від самого дитинства. І своїми навичками вона завдячує мамі.
“Моя мама свого часу працювала на трикотажній фабриці в Луганську. Потім за станом здоров'я їй довелося залишити роботу. Для себе, звісно, продовжує шити. Вона й мене навчила ще змалечку. Цікаво, що в мене немає як такої швейної освіти, спеціалізованої. Тобто все, як-то кажуть, від серця: десь інтуїтивно, десь майстер-класи, десь відеоуроки купляла, знаходила безплатні”.
За освітою Марина — менеджерка організації виробництва. Зараз вона знову студентка.
“Тому, знаєте, організаторські здібності — це про мене. Зараз я також навчаюся на заочному відділенні "Підприємництво. Торгівля. Біржова діяльність" у Східноукраїнському національному університеті імені Володимира Даля. Закінчила другий курс”.
“Зефірка” подорослішала
Марина почала розвивати свою справу під назвою “Зефірка”. Створила сторінку в інстаграмі, де показувала свої текстильні вироби.
“Раніше в мене були маленькі діти, зараз наймолодшій вже дев’ять, тож шити те, з чого я починала, — подушки, ковдри, бортики в ліжечко, — мені вже не цікаво. Звичайно, для близьких дівчат, коли хтось народжує, я відшиваю, але це вже не масово. Мені вже це не приносить задоволення”.
Після перерви у 2022 році через емоційні гойдалки та переживання за безпеку дітей, а також відсутність техніки, Марина знайшла в собі сили почати шити знову.
“Я ж виїхала, майстерня залишилася в Сєвєродонецьку. Я навіть туди не заїхала, коли виїжджали. Все залишилося там. Ми виїхали на Закарпаття спочатку, там просто перебували у прихистку, тому змоги працювати взагалі не було. Потім я звернулася до своїх колег. Дівчат в Україні я багатьох знаю, хто шив таку ж дитячу білизну і постільну білизну. Попросила їх допомогти мені трошки матеріалами, а мені написав взагалі незнайомий чоловік”, — розповідає Марина.
А потім хороші люди допомогли їй з обладнанням.
“У них в Донецькій області було виробництво і він мені запропонував швейну машинку. Таку, як у мене була вдома. Вони просто вивезли якусь частину виробництва. Каже: "Ми нею не користуємося. Вона нова, з упаковки, не відкривали ще. Беріть та працюйте. Коли зможете, потроху почнете її виплачувати, якщо вона вам буде потрібна. А якщо не потрібна, то повернете мені й взагалі ніяких грошей не треба". Отак потрошку я почала вишивати — спочатку на футболках, на рушниках”.
В середині 2022 року Марина з дітьми приїхала в Київ.
“Я приїхала й почала шукати якісь гранти. Врешті-решт один я отримала. Пройшла навчання, мені затвердили невеличку суму. Купила промисловий оверлок, лампи, ножиці — таке все потрібне, але воно зараз коштує також багато грошей. Спочатку почала відшивати футболки та костюми, а потім зацікавилися білизною”.
Марина говорить, що вона давно хотіла спробувати, але все бракувало часу.
“Мені було цікаво, як це все робиться. Ці дрібні детальки, треба зосереджуватися, ця робота кропітка. Вже давно я про це мріяла і тут, коли в мене з'явилися час і головне — бажання, — ви знаєте, зараз у всіх такий настрій, що взагалі ніхто нічого не хоче робити, вирішила повернутися до мрії”.
Зараз вона потроху відшиває жіночу білизну собі, подружкам, іншим дівчатам, що бачать в соцмережах та просять пошити й для них. Придбала додатково курси, вчиться.
Підсвідомість все ще сумує
“Спочатку в мене був депресивний стан. У мене по життю такий настрій, що я не можу довго сидіти без роботи або нічого не робити взагалі. Треба якийсь двіж. А тут… все було інакше, не як у 2014 році”.
На момент виїзду з Луганська Марина тільки-то народила молодшу донечку, малій було буквально кілька тижнів. Виїздити було складно, тож у 2022 році зібралися швидко.
“Троє дітей, дві валізи, евакуація “в нікуди”. Не перший раз, як то кажуть. Як сказали нинішні переселенці з Сєвєродонецька: "Тоді ми вас не розуміли, коли ви до нас приїхали засмучені з Луганська, але тепер все зрозуміли”. А ми й не сумуємо, ми не втрачаємо надії”.
Про дітей Марина говорить коротко та чітко — вони сильно подорослішали.
“Мої діти росли в Сєвєродонецьку, молодша взагалі не знає Луганська. Але я вірю в деокупацію на 100%. Я навіть вірю, що це станеться цього року. Звичайно, я розумію, що не зможу жити з тими людьми. Разом з тим, я там народилася, там ще стоїть батьківська хата. А ще, я дуже сумую за безтурботним Сєвєродонецьком. Всі ми тепер розуміємо, як добре жили”.
Цей матеріал не є рекламним, його мета - розповісти історії релокації про те, як підприємцям зі сходу вдалося влаштуватися, з якими проблемами і викликами вони зіткнулися та яких здобутків досягли.
