Щорічно у третю неділю липня відзначається День працівників металургійної та гірничодобувної промисловості. До цього свята Трибун підготував історію Сергія Пісного, машиніста насосних установок, який 4 роки працював у цеху водопостачання на "Азовсталі". Він розповів, як почав працювати на "Азовсталі", які виконував обов'язки та як завод працював на початку повномасштабного вторгнення.
У 2019 році комбінат закінчив будівництво насосної станції для охолодження доменної печі №3, того ж року Сергію запропонували там роботу.
"Знайомий сказав, що відкривається насосна станція та туди потрібні люди. Оскільки у мене був досвід роботи у цій галузі, бо я 7 років відпрацював слюсарем у маріупольській Тепломережі, то я одразу погодився. Там був хороший графік роботи: доба через дві та була певна стабільність", — розповідає чоловік.
Зазвичай кожен день Сергія починався з того, що він приходив на завод, приймав зміну та робив плановий обхід. Як розповідає чоловік, ця станція охолоджувала доменну піч. Вода у насосній системі ходила по колу. Спочатку вона проходила через теплообмінники вверх. Потім працівники охолоджували її апаратом повітряного охолодження. Після цього вода виходила до доменної печі та охолоджувала потрібний контур цієї печі. Працював він разом зі своєю напарницею — вони спостерігали за усім технологічним процесом, а також швидко ремонтували якісь неполадки в насосній системі.
"Я брав рацію з собою, необхідне обладнання та йшов дивитися на роботу насосної станції. Я перевіряв, щоб працювали насоси, апарат повітряного охолодження та інше. Також у мої обов’язки входило слідкувати за температурою, знімати показання та вносити ці дані до журналу. У нас були спеціальні монітори, які допомагали слідкувати за всім цим", - додає Сергій.
У той момент, коли почалося повномасштабне вторгнення, Сергій перебував на комбінаті. Під час нічної зміни почалися масові обстріли. Тоді він разом зі своєю напарницею почали читати новини та зрозуміли, що почалася війна.
"Ми не бачили, як вона почалася, але зрозуміли це пізніше. Я збирався після зміни та вийшов із заводу через прохідну. Одразу побачив, що стало мало машин на вулиці та нікого не перевіряли на виїзді з автостоянки заводу, як зазвичай. Я поїхав додому. Моя дружина теж не розуміла, що відбувається. Ми думали: 2-3 дні - та все закінчиться. За ці роки ми вже звикли до того, що постріляють та відійдуть", - поділився чоловік.
Остання зміна Сергія на заводі була 28 лютого. На "Азовсталі" прийняли рішення зробити холодну консервацію. Це процес зупинки функціонування заводу, але не повністю. Чоловік пояснює, що у стані холодної консервації доменна піч знижує свої оберти. Це робилося, щоб у майбутньому її могли запустити знову.
"У тут зміну на станції я був сам, бо моя напарниця взяла відпустку. Були десь поряд прильоти, але не по заводу. Світло вимикалося декілька разів на станції, а потім воно вмикалося автоматом. Завод працював, але не на всю потужність. Потрібно було все одно контролювати процес. Можна сказати, що комбінат був у режимі очікування. Ми всі чекали, коли можна було його увімкнути на повну потужність та почати й надалі працювати спокійно", - розповів машиніст.
1 березня чоловік вийшов з роботи, а вже на наступний день пропало світло. зв'язок та місто було у повному інформаційному вакуумі. Транспорт вже перестав ходити, а на завод прибули українські військові та вже займали позиції. Тоді ситуація все більше почала загострюватися, Сергій разом зі всією сім’єю вирішили поїхати до тещі. У Маріуполі вони перебували до 17 березня, а потім вирушили до Дніпра.
"На наступний день ми поїхали до троюрідної тітки до П'ятихаток. Це село біля Дніпра. Ми там посиділи 2 тижні. Тоді я подзвонив на гарячу лінію Метінвеста. Це міжнародна гірничо-металургійна компанія. Я повідомив, що виїхав, та запитав, чи є якась робота. Через півтора тижні вони мене набрали та сказали, що є робота за тією самою спеціальністю. Я поїхав у Кривий Ріг та відпрацював там майже рік", - каже він.
Зараз чоловік працює на розмінуванні. Він перебуває у Харківській області, біля Ізюма, займається обстеженням та розмінуванням сіл, що перебували в окупації.
"Мені подобається ця робота, бо розумію, що роблю велику користь. Ми очищуємо поля, які потім будуть засіватися. Думаю, що розмінування буде актуальним ще років двадцять. Дуже хочу повернутися до Маріуполя. Знову побачити своїх рідних та почати розмінування у рідному місті, бо там точно буде абсолютно все заміновано", - говорить Сергій.
Та попри те, що зараз чоловік працює в іншій галузі, він ніколи не забуде роботу на "Азовсталі". У нього досі залишився пропуск з заводу, який він називає своїм другим паспортом.
"Я вічний азовсталець. Зараз “Азовсталь” - це розбите серце Маріуполя. Територія заводу зруйнована та ніяк не використовується взагалі, але для мене це велика частина мого життя. Хай я був звичайним машиністом насосних установок та просто спостерігав за показниками. Але я відчуваю гордість, що я був до цього причетний та виконував важливу роботу", — ділиться з нами Сергій.
Читайте також: З Маріуполя до Бахмуту: історія 18-річного гранатометника з підрозділу "Вовки Да Вінчі"
