Артем “Східний” — один із тих, хто добре знає, що таке окупація, підпілля і боротьба за Україну на ворожій території. Активіст, військовослужбовець, учасник руху спротиву на Луганщині з 2014 року, він залишався вдома, коли більшість уже виїхала, організовував інформаційні кампанії, допомагав українській армії та спецслужбам, згодом долучився до війська, а тепер продовжує говорити вголос про те, про що зазвичай мовчать.
Видання “ТРИБУН” поговорило з Артемом про досвід спротиву в окупації, пам’ять і відповідальність, неспроможність держави говорити правду про схід, вразливість підпілля, долі громадянських полонених, ставлення до донеччан і луганців після 2022-го та чому українці досі не розуміють ціну, яку заплатили ті, хто залишився.
Окупація Стаханова влітку 2014 року не мала чіткої дати чи переломного моменту — радше це був процес поступового занурення в контрольовану реальність. За словами Артема, спершу було складно навіть усвідомити, що місто вже під контролем бойовиків.
“Я не зовсім розумію, що таке перші дні окупації Стаханова, бо тоді окупація відбувалася трохи інакше. Ми взагалі не усвідомлювали, що це вже вона. Не було конкретної дати, з якої можна вести відлік. Окупація почалася ще взимку, коли в Києві була революція. У нас уже тоді зʼявилися проросійські активісти й озброєні банди. Я памʼятаю, як учитель права в школі, колишній міліціонер, підіймав мене на уроці й казав: «У нас тут буде Югославія, буде війна. Змінюй свої погляди». Уже тоді було відчуття, що в місті відбувається щось дуже неприродне. А потім, десь у липні 2014-го, коли до міста зайшло 2-3 тисячі бойовиків, зʼявилися росіяни, техніка, озброєні люди в формі з нашивками — от тоді я вперше по-справжньому відчув, що таке окупація. Тоді ти виходиш на вулицю, а навколо — вороги”, — пригадав Артем.
До серпня в Стаханові все ще зберігалася ілюзія тимчасовості. У місті навіть готувалися зустрічати українські війська — попри вже встановлений контроль бойовиків. Надія зникла після трагедії Іловайська.
“До Іловайська наші війська були вже біля околиць Первомайська — це 20 хвилин від Стаханова. Батальйон «Донбас» наступав, уже показували кадри з БТР у центрі Первомайська. Ми готували українські прапори, чекали звільнення. Здавалося, ще трохи — і наші зайдуть. Але потім — Іловайськ. Наші війська різко відтягнулися, ніхто не розумів, чому. Коли наступ зупинився і від Первомайська відійшли, я вперше подумав: «Це надовго»”, — сказав Артем.
Весна 2015 року остаточно закріпила відчуття безнадії. Стаханов став тилом окупаційних військ, а самі бойовики відкрито святкували свої перемоги.
“Весна 2015-го була дуже важка. У місто повернулися війська, на грудях у них — медалі «за Дебальцеве». Усе в червоних прапорах, паради 9 травня — і жодної надії. Уже навіть думка про деокупацію не виникала. Плюс почалися Мінські процеси. Для багатьох тоді опустилися руки”, — зауважив Артем.
Початок партизанської діяльності
Поштовхом до опору стало бажання щось зробити — хоча б на рівні передачі інформації. Так виник анонімний акаунт у Twitter, який швидко перетворився на важливе джерело для українських спецслужб.
“У липні 2014-го почали літати українські винищувачі. Я бачив військову техніку, щось починалося, і захотілося про це розповісти. Вконтакте — російська соцмережа, там небезпечно. А в Twitter я натрапив на акаунти людей з окупованої частини Донбасу, які щось писали. Зареєструвався й почав викладати — де, скільки і якої техніки в місті. Тоді мені було 17. Я не міг піти до війська, не міг виїхати. Але мені здавалося, що хоча б так я зможу допомогти. Це було інтуїтивно — я не думав, що це розвіддані. Просто писав, як живемо, що відбувається, де танки”, — пояснив Артем.
Контакт з українськими спецслужбами почався майже одразу. Артемові пояснили ризики, і він погодився передавати дані безпечнішими способами.
“Мені пояснили, що Twitter — це не анонімно, що вже були випадки арештів, зокрема дівчину зі Сніжного, яку затримали через Twitter. І тоді я почав передавати дані напряму певним людям. Інформація про переміщення техніки, скупчення, напрямки — все це дуже цінувалося, бо тоді не було ані супутників, ані дронів. Інколи навіть між тими, хто виходив на мене, починалася конкуренція — хто отримає мої дані. Один казав, що це швидше дійде до артилерії, інший — що він з СБУ і передасть усе централізовано. Я передавав і отримував фідбек", — розповів Артем.
Найяскравішим моментом цієї співпраці став один з артилерійських ударів, які відбулися майже одразу після того, як він передав координати ворога.
“Я стояв на балконі й почув, як працює артилерія з боку Брянки. Зайшов у кімнату, написав координати, і повернувся на балкон. Через 20 хвилин — вибухи, чорний дим. Повертаюся до компʼютера, а там уже повідомлення: «Попали чи ні?» І от у той момент я зрозумів, що я — коригувальник. Неофіційний, але по суті саме ним я й був. І вже тоді мені пропонували виїхати, пройти поліграф, підписати офіційний контракт на співпрацю. Але я відмовився. Було інтуїтивне відчуття: це небезпечно. І правильно зробив. Бо всі, хто погоджувався, потім опинялися в підвалах “МГБ” чи ФСБ”, — сказав Артем.
Життя в окупації для багатьох стає не просто географічною чи політичною зміною — це глибокий злам психіки, який не завжди можна подолати навіть після виїзду. Артем не приховує: те, що він пережив у Стаханові, досі має наслідки для його психологічного стану.
“Мені часто кажуть: «Я б, напевно, зійшов з глузду, якби жив у таких умовах». А я не кажу, що не зійшов. Насправді певні наслідки є. Я завжди кажу тим, хто вирішує залишитися в окупації: ви маєте розуміти, що життя назавжди поділиться на «до» і «після». І ці наслідки неминучі. Це постійна параноя. З 2014 року вона розвивалася до граничного рівня. Я лежав удома й слухав кроки в підʼїзді. Здавалося, що це співробітники «МГБ» підіймаються по мене. Я постійно підбігав до вікна й дивився на машини, які заїжджають у двір. Мені здавалося, що вони їдуть саме за мною”, — пояснив Артем.
Попри цей стан, він намагався зберігати звичний вигляд і не видавати тривоги навіть найближчим. Родина не знала, що за його страхами стоїть реальна участь у війні — у вигляді збору й передачі розвідданих.
“Я намагався жити звичайним життям. І з часом якось звик до цього стану. Навіть не показував, що боюся. Батьки не підозрювали, що я на щось таке наражаюсь. Вони знали, що я боюсь, але думали, що це через участь у проукраїнських акціях у 2014 році. І що це вже неактуально, бо я тоді був неповнолітнім. Вони й гадки не мали, що я можу передавати розвіддані й брати участь у війні в такій формі”, — сказав Артем.
Стан параної став настільки звичним, що навіть після виїзду на підконтрольну Україні територію тіло й свідомість продовжували жити в очікуванні небезпеки.
“Навіть коли я виїжджав на підконтрольну територію — на кілька днів чи тижнів — мої друзі в Харкові не розуміли, чому я озираюся, коли повільно проїжджає машина. Чому я боюся йти в темряві, чого я чекаю з-за рогу в під’їзді. І тоді я усвідомив, що це вже наслідки. Психологічні. Їх треба якось лікувати. Не знаю, можливо, це ПТСР, можливо — ні, але це точно залишає слід”, — зауважив Артем.
Артем пригадав, що перші сигнали про небезпеку з’явилися ще у 2014 році — після проукраїнських мітингів і розклеювання листівок у Луганську. Хоча сам він чітко розумів, що потрібно виїжджати, родина залишалася в місті.
“Я ще влітку 2014 року говорив батькам, що треба виїжджати. Але вони не розуміли, чому. Трималися за стіни, які, по суті, нічого їм не давали. А коли почалися переслідування — один із членів молодіжної організації погрожував надіти на мене пакет, говорили, що я, можливо, коригувальник — я вже розумів, що потрібно їхати негайно”, — сказав Артем.
Після хвилі арештів у Луганську — зокрема, Влада Овчаренка, Артема Ахмерова та Едуарда Недєляєва — загроза стала персональною. Артем переписувався з Овчаренком у Twitter за день до затримання, і зрозумів: спецслужби точно читають листування.
“Я просив людей, з якими співпрацював з української сторони, допомогти виїхати без блокпостів. Вони дали мені номер телефону, з яким я міг вийти на підконтрольну територію. Але цього не сталося”, — зауважив Артем.
Він залишився через ряд особистих причин. Остаточне рішення про виїзд він прийняв лише після того, як за півтора року втратив усю родину. Спочатку померла мати, потім бабуся, а згодом — і батько.
“Після смерті всіх близьких мені стало байдуже. Я не мав мотивації. Підсвідомо я знав, що колись поїду, але не думав, що це буде через смерть усіх. І коли не залишилося нікого, я просто сів і подумав: треба їхати. Але вже не розумів, навіщо”, — сказав Артем.
У вирішальний момент йому допоміг друг з полку “Азов”, який телефоном промовив фразу, що стала визначальною: “Якщо ти зараз не виїдеш — не виїдеш ніколи”. Він дистанційно знайшов Артему житло в Києві, у квартирі ультрас “Шахтаря” Віталія Овчаренка.
“6 грудня 2021 року я виїхав. Як завжди — транзитом через Росію. Але цього разу я взяв із собою фотографії з родинного альбому. Як відчував. Якби знав, що їду назавжди — забрав би все”, — пригадав Артем.
Під час проходження "митниць” йому було вже все одно. Він чесно сказав російській прикордонниці: "У Стаханові жив. Усі померли. Їду жити в Харків". І це закінчилося без допитів. У Харкові його зустрів туман, холод і повна розгубленість.
"Я тоді ще думав, що повернуся — дозабрати речі, кішку. Вона лишилась у квартирі. За нею наглядали, поки не відбулись обшуки ФСБ у 2023-му. Знаю лише, що після обшуків туди вже ніхто не зміг потрапити”, — пояснив Артем.
Як відбулася деанонімізація
У лютому 2023 року Артем уперше зняв маску. До того фото він публікував анонімно, приховуючи обличчя. Артем отримав повідомлення від адмінів найбільшого проросійського Telegram-каналу Стаханова. Йому написали, що його деанон оприлюднять цього ж дня. За кілька днів до того хтось уже почав публікувати його особисті дані в чатах.
“Мені написали: «Усе, ти добігався, сьогодні викладемо всю інформацію про тебе». Я вирішив їх випередити — не хотів дарувати їм сенсацію. Сам опублікував фото”, — сказав Артем.
У відповідь окупаційні пабліки опублікували фальшивий деанон, сплутавши Артема з іншим жителем Кадіївки. У новинах звинуватили матір того чоловіка в нібито співпраці зі СБУ. Після цього він виклав кадри з місця майбутнього удару по управлінню ФСБ у Кадіївці — фото, зняті до прильоту, з кількох ракурсів. Це стало головним доказом його причетності в очах окупаційних структур.
“Я тоді першим написав, куди саме прилетіло. Це було 13 лютого. А вже 3 березня вони прийшли з обшуками”, — пригадав Артем.
Окупанти провели обшуки не лише в його квартирі та на дачі, а й у 10-12 інших мешканців Кадіївки.
Протистояння з проросійською частиною міста тривало роками — особливо у Telegram. Його регулярно згадували в чатах, обговорювали, цькували. Але через деякий час після деанонімізації, обстрілу ФСБ та хвилі обшуків ця активність раптово знизилася.
“Це пов’язано з тим, що обстріли припинилися. Як тільки по Стаханову щось прилітало — одразу бігли до мого каналу, шукали, кого звинуватити. А ще хотіли дізнатись, куди прилетіло, бо офіційні пабліки це приховували”, — пояснив Артем.
Згодом у чатах почали просто забороняти згадувати його ім’я. Учасників банили за посилання на його канал, а згадки про “Східного” видаляли на очах. Зараз інтерес до його персони в Кадіївці майже згас. Він пов’язує це з втомою місцевих мешканців від війни.
“Якщо в Києві багато хто вже не стежить за війною, то що вже казати про окуповані міста в тилу. Вони не знають, що відбувається, і я їм більше не цікавий”, — зазначив Артем.
Але іноді хвиля активності спалахує. Наприклад, коли він опублікував фото з банером “Стаханов” у Суджі Курської області РФ. У локальних чатах це активно обговорювали, але такі інфоприводи — рідкість.
“Просто потрібен інформаційний привід. А зараз на тому боці Донбасу їх дуже мало. І люди менше цікавляться і війною, і мною”, — підсумував Артем.
Репресії в окупації
Окупаційна система "МДБ ЛНР" була повністю знищена росіянами після 2022 року. Колишні місцеві колаборанти, які працювали в "службі безпеки республіки", виявилися некомпетентними, і Москва вирішила замінити їх на кадрових співробітників ФСБ.
“«МДБ» деформувалося в ФСБ не формально – її просто ліквідували. Колишні працівники «МДБ», здебільшого місцеві колаборанти, були звільнені, а на їхні місця заїхали росіяни. «Управління ФСБ по так званій ЛНР» — це винятково росіяни, які приїжджають туди вахтовим методом", — пояснив Карякін.
За його словами, до 2022 року окупаційна адміністрація не вважала південь Луганщини небезпечним для себе, тому й не докладала зусиль до пошуку проукраїнського підпілля. Але після серії атак і підпалів військових об'єктів окупантів ситуація змінилася.
“До 2022 року вони вважали ці території повністю лояльними. Але з літа, коли в Стаханові та інших містах почали горіти російські бази, вони зрозуміли, що це відбувається за участі місцевих. І почали діяти жорстко”, — розповів Карякін.
Окупанти запровадили масові фільтраційні заходи, тотальне відеоспостереження, блокування міст із перевірками телефонів і обшуками. При цьому змінено і тактику роботи з українськими підпільниками.
“ФСБ створює фейкові чат-боти, акаунти, де прикидаються українськими спецслужбами, пропонують завдання. І коли людина, не усвідомлюючи ризиків, іде за вказівками, її вже чекають з пасткою”, — зазначив Карякін.
Особливий перелом стався після примусової паспортизації. Саме російський паспорт дозволяє кваліфікувати справи як “держзрада”, що унеможливлює подальший обмін затриманих.
“Після отримання російського паспорта багатьох одразу затримували. Бо це вже “держзрада — важка стаття, і людина вже не підлягає обміну”, — пояснив він.
Як вберегти себе в окупації
За словами Артема, нині на окупованих територіях йдеться про сотні затримань щомісяця. Під репресії потрапляють і справжні учасники підпілля, і ті, хто просто підписаний на проукраїнські канали.
“Це вже інша окупація, не така, як була у 2014-2021 роках. Це максимально жорсткий режим. Зараз займатися тим, чим займався я тоді — практично неможливо”, — сказав Карякін.
Окрему небезпеку, на його думку, становлять організації, які пропонують людям в окупації влаштовувати акції ненасильницького протесту.
“Ніякого «активізму» в окупації бути не може. Це не активізм, це партизанщина. Людей змушують щось фотографувати під камерами, а потім їх саджають на 8 років. Їм шиють справи про держзраду, шпіонаж і глорифікацію України”, — наголосив він.
У нинішніх умовах, переконаний Артем, головне завдання українця в окупації — вижити. Це єдина стратегія, яка може зберегти життя і майбутнє.
“Я кажу всім, хто звертається: ваша головна задача — вижити. Дочекатися ЗСУ, зберегти любов до України в душі, нікому її не показувати. Не треба ризикувати життям через фото з прапорцем — краще залишитися живим”, — підкреслив “Східний”.
На його думку, якщо вже людина вирішує долучитися до спротиву, вона повинна бути повністю підготовлена, знати, до кого звертатися, і усвідомлювати всі ризики.
“Це має бути свідомий вибір. Не можна займатися цим легковажно. Ми робили багато помилок тоді, бо були першими, нам ніхто не пояснював. А зараз є можливість вчитись на цих помилках”, — сказав він.
У розмові Артем визнав, що не може дати універсальних порад для тих, хто живе в окупації або веде підпільну діяльність. На його думку, жодна інструкція не гарантує стовідсоткової безпеки — методи боротьби постійно змінюються, і ключову роль відіграє людський фактор. Тому він готовий ділитися порадами лише безпосередньо — з тими, хто звернеться до нього в особисті повідомлення.
“Поради є, але я вважаю правильним давати їх безпосередньо людині, яка звернеться в особисті повідомлення, якщо вона прочитає це інтерв’ю. Нехай напише — я дам. Тому що на будь-яку нашу дію росіяни знаходять протидію. Це війна, тут усе змінюється дуже швидко. З’являються одні технології — проти них одразу знаходять інші. Це постійна карусель, нескінченна. Те саме в роботі спецслужб — поради, які я можу дати сьогодні, можуть не працювати вже завтра”, — пояснив Артем.
Звернутися до Артема можна за посиланням.
Він наголосив, що навіть ідеально витримана гігієна в мережі не захищає повністю. Один необачний крок — і людину можуть затримати. Саме тому він не поширює загальні інструкції, а радить діяти максимально індивідуально й обережно.
“Жодна порада не гарантує стовідсоткової безпеки. Є чинники, які можуть істотно допомогти, але вони нічого не гарантують. Найчастіше спрацьовує людський фактор. Людина може дотримуватись усіх правил — використовувати різні телефони, тримати цифрову гігієну, — але достатньо однієї помилки, і її заарештують. Є методички, як краще себе захистити, але їх варто давати тим, хто звертається персонально”, — сказав Артем.
Особливу увагу він звернув на ризики, пов’язані з Telegram. На його думку, жителям окупованих територій краще взагалі не користуватися цим месенджером. Він зазначив, що в більшості судових вироків проти проукраїнських мешканців фігурують саме листування в Telegram, тож, навіть попри відсутність повного розуміння, як саме ці дані відстежуються, ризик занадто високий.
“У мережі є інформація, як зберігати анонімність в інтернеті, але є, наприклад, ситуація з Telegram, до якого досі багато питань. Є теорії, наскільки він безпечний або ні, чи мають до нього доступ російські спецслужби. Ми не знаємо на це відповіді. І не можемо точно сказати, чи взагалі варто встановлювати його на телефон. Живучи в окупації — точно не варто. У вироках арештованих часто фігурують переписки в Telegram. Або їх відновили якимось простим способом, або відстежили — ми не знаємо. Але фігурують часто. Я б взагалі не радив ним користуватись на окупованій частині України. Тим більше — обговорювати погляди чи передавати інформацію. Зі мною можна зв’язатися через Telegram, але далі я поясню, у якому месенджері краще спілкуватись", — застеріг Артем.
Він підсумував, що інструкцій на всі випадки життя не існує — ворог розвивається, спецслужби змінюють тактику, і недооцінка противника — така сама помилка, як і переоцінка.
“Конкретної інструкції, як вижити, на жаль, не існує. Методи роботи російських спецслужб постійно змінюються, вдосконалюються. І там далеко не дурні люди працюють. Не варто їх і переоцінювати, але недооцінка — це завжди ризик. Дуже багато людей продовжують агентурну діяльність успішно і лишаються непоміченими”, — зауважив Артем.
Читайте також: #FreeCivilResistance. Про українців в окупації та цивільних полонених
Проєкт "New meanings for Eastern Ukraine" реалізується за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Чеської Республіки. Погляди та інформація, викладені у цьому матеріалі, належать авторам і не відображають офіційну позицію МЗС Чеської Республіки.
