Романа Царевського знають, без перебільшення, чи не більшість лисичан. Він за кермом ось вже понад 15 років. Здебільшого — в таксі, а також на міжміських перевезеннях. Він працював на місцевих телеканалах та волонтерив. Коли почалось повномасштабне вторгнення, вивіз родину в безпеку, а вже за місяць повернувся в Лисичанськ з гуманітарною допомогою. Наразі Роман з родиною живе на Дніпропетровщині, допомагає перевозити маломобільних людей по Україні за паливо.
Виданню ТРИБУН лисичанець розповів про гуманітарні поїздки в Лисичанськ, евакуацію людей через Бахмут та допомогу на Херсонщині.
Їхали у невідомість
“Коли почалася повномасштабна війна, зустріли її родиною, думаю, як і всі на Луганщині. Якийсь час не хотіли виїздити”, — починає розповідь своєї історії Роман.
Вони з родиною евакуювалися на початку квітня.
“Коли вже зрозуміли, що далі тягнути не можна, коли нарешті вмовив більшу частину родини, дружина почала шукали житло через соцмережі. Інтернет мобільний тоді ще був де-не-де. Вона зв’язалася з волонтеркою, та підшукала будинок. І так 3 квітня ми виїхали”.
Роман говорить, що вони не розуміли, куди їдуть. На той момент було головним подбати про дітей та онука.
Головним було подбати про дітей та онука
“Онук був немовлям. Напевно, саме він підштовхнув нас всіх до евакуації. Тільки заради нього ми їхали. Їхали “в нікуди” — я навіть не погуглив, що це місто таке — Марганець у Дніпропетровській області. Просто проклав маршрут”, — пригадує Роман.
В той день вони їхали двома машинами.
“Я, дружина, два сини, невістка та онучок приїхали за вказаною волонтеркою адресою у Марганці. А коли приїхали на місце, нас зустрів чоловік, що віддав ключі і сказав: “Ну куди ж ви приїхали? Тут за 7 км Енергодар”. Але відступати було нема куди. Ми залишилися”.
Згодом до них приєдналися інші родичі.
“Так опісля приїхали сваха зі своїми мамою та невісткою, з дітьми. Загалом нас вийшло 11 осіб. Тільки моя теща не схотіла їхати. Вона й досі там. В окупації. Говорить, що дочекається нас додому”.
Роман каже, що навіть коли повертався в Лисичанськ з гуманітарною допомогою, кожного разу намагався її забрати. Йшов на хитрощі, але не вийшло.
“Я вигадував різне, що дружині потрібне піклування, поки я волонтерю, наприклад. Але вона ані в яку. Я розумію, важко залишати дім, на який поклав все життя. Не можу її судити. Вона активна жвава жінка, завжди здорово мислила. Тут, можливо, її організм так відреагував на стрес”, — говорить чоловік.
Спогади про Лисичанськ
“Поки ми знаходилися в місті в очікуванні, що все буде як у 2014 році, крутилися як могли. Воду набирали на Муравському колодязі. Продукти купували, бо вони ще були в магазинах, а в нас ще були гроші — і мені, і дружині якраз нарахували зарплату. До того, я ще трохи таксував”, — говорить лисичанець.
Але комунікації швидко відключили.
“Десь у березні ми переїхали до тещі — в неї в будинку була дров'яна піч, а у нас її не було. Газу чи світла тоді вже теж не було. Тож звичайна піч нас рятувала, ми могли готувати їжу. Та й мені було спокійніше, що всі під одним дахом”.
Роман сильно шкодує, що так і не зміг вмовити тещу евакуюватися.
“Зараз вона живе то в себе, то в нас вдома, бо в наш будинок кілька разів намагалися вселитися військові”.
Говорячи про житло, Роман зітхає, бо якщо за домом приглядають, у квартиру в центрі Лисичанська спочатку заселилися, а потім пограбували.
“В мене ще є квартира в центрі міста на шостому поверсі. Я залишав ключі сусідці з восьмого поверху. А вона, коли почали ходити по хатах, залишила записку на дверях, що ключі у такій-то квартирі. Аби не виламували двері. І так воно й сталося, до неї прийшли двоє чеченців та сказали: “Або даєте ключі, або виносимо двері”. Коротше, вони там жили певний час”, — говорить Роман.
За словами його сусідки, російські військові дуже швидко поїхали.
“Вона розповідала, що зібралися вночі. Коли та зайшла у квартиру, суп на плиті ще стояв, тарілки на столі. А ключі вони так і не залишили. Після цього туди заселилися інші. А згодом квартира пустувала. Її обнесли. Там залишилася тільки радянська стінка в залі. Але і її розберуть, коли холоди почнуться, на дрова”.
За словами лисичанина, найбільше він шкодує не про техніку чи меблі, а про фотографії.
“Понад усе я переживав за родинні альбоми. Моєї мами нема вже 12 років в живих. А я ось у Марганці зрозумів, що немає жодного фото з собою. Фотографії - найбільша цінність. Вже після окупації Лисичанська я зв’язався з сусідами, пояснив, де знаходяться родинні альбоми, та попросив їх знайти й зберегти. Вдячний сусідам, що вони пішли та зібрали фотографії”.
Волонтерство
Роман Царевський завжди допомагав землякам, а з повномасштабним вторгненням це загострилося.
“Так вийшло, що коли ми ще були в Лисичанську, я дзвонив всім тим, кого знав, з ким колись працював, — депутатам, громадським активістам, відомим містянам. Я говорив, що можу за паливо возити гуманітарку на власному авто та евакуювати людей. Але на той момент мені говорили, що людей вистачає”, — розповідає лисичанець.
Все змінилося, коли чоловік вивіз свою родину у безпеку.
“Коли був вже в Марганці, зв’язався з активними лисичанами, що влаштувалися в Дніпрі, ті попросили повезти гуманітарний вантаж в Лисичанськ. Я погодився”, — розповідає Роман.
Також через Романа можна було передати ліки та корм для тварин тим рідним, хто відмовлявся евакуюватися.
“Збрешу, якщо скажу, що було не страшно. На той момент дороги вже неабияк обстрілювалися. Наприкінці квітня я поїхав у свій перший гуманітарний рейс в Лисичанськ. Ми намагалися їздити одним днем — заїхали, роздали допомогу, виїхали. Аби не залишатися на ніч. Про район РТІ взагалі мовчу. Туди було не доїхати”, — пригадує волонтер.
В основному гуманітарну допомогу возили там, куди інші волонтери не їхали, бо не знали місцевості — Березове, Привілля, Новодружеськ тощо. Людей було багато, бо з більш небезпечних районів переїздили до менш обстрілюваних.
“Це більшістю приватний сектор. Тільки у Новодружеську були дво- і триповерхівки. Було таке: їдемо вулицею, а вона довга-довжелезна, сигналимо, аби люди виходили. На початку вулиці з першого подвір'я виходять жінка з чоловіком, даємо їжу. Ідемо далі, повертаємося, а в їхньому дворі вже снаряди розірвалися, жінка загинула”, — пригадує чоловік.
Він також запевняє, що снаряд таки двічі падає в одне місце.
“Кажуть, що такого не може бути, але я сам бачив - у снаряд впав інший снаряд під кутом та не розірвався. Тоді, напевно, все було на адреналіні, що тільки потім вже розумів, що бачив”.
Чоловік говорить, що встиг не тільки гуманітарку возити, а й евакуйовувати людей.
“Магазини вже не працювали. В мене семимісна автівка, а було в салоні дев'ять людей та сумки. Мали їхати через Бахмут, через відрізок, що називається “тещин язик”. Важка дорога була. Пам’ятаю, як помітив, що земля здригається, підіймається у стовп. Скинув швидкість. Виявилося, що по нас стріляють. Зупинився там в затінку на початку дороги, де нас не було видно. Перечікували, коли закінчиться обстріл”, — пригадує волонтер.
Він говорить, що тоді намагався бути максимально зібраним.
“Від долі не втечеш. Повернувся до салону та сказав: “Їдемо? Боже поможи? Боже поможи”. І ми поїхали. Попросив тоді людей, як щось трапиться, не кричати та не панікувати. Доїхали тоді до Бахмута. Тільки одна незначна подряпина на машині, всі залишилися цілими”.
А взагалі, мала бути ще одна “ходка”.
“Ми збиралися їхати в Лисичанськ, але побачили у фейсбуці, як окупанти встановлюють свій прапор. Ми буквально ось-ось мали вантажитися. А взагалі ми мали поїхати за день до захоплення міста. Думаю, що якби тоді поїхали, назад би вже не виїхали”, — говорить Роман.
Життя у Марганці
Коли Лисичанськ окупували, Роман почав шукати, як годувати родину.
“Гроші закінчувалися. Я таксував якийсь час, але на мікроавтобусі це не вигідно. Займався комерційними перевезеннями, торгував овочами та фруктами на місцевому ринку, це і продовжую зараз робити. Перевожу людей, коли просять, за солярку”, — говорить чоловік.
Коли сталася трагедія на Херсонщині, Роман буквально на другий день поїхав допомагати людям. Вивозив всіх охочих, купував ліки. Грошима допомагали родичі, знайомі, земляки та просто небайдужі люди.
“Село під Херсоном, повіз туди ліки. Роздавав скільки було, просив між собою людей ділитися. В них нічого не було, навіть туалетного паперу. Пам’ятаю, що така безпомічність в очах. Запам’яталася одна літня пані. Від краю її димаря до води було десь десять метрів. Хата у воді. А вона сидить на лаві в халатику, з палицею та паспортом у руках - все, що встигла зібрати. От за що їм це?”, — питає чоловік.
Зараз він перевозить маломобільних людей по Україні за пальне.
“Нещодавно перевозили напівлежачу жінку додому. В Марганець. Якийсь час вона з родиною мешкали у Львові, але вона зовсім вже літня. Сказала, що хоче “вмирати вдома”. Тож забирав її. В мене у мікроавтобусі заднє сидіння розкладається так зручно, наче ліжко. Вже пристосувалися і зараз потроху звертаються для перевезень маломобільних людей”.
Лисичанець говорить, що його дуже підтримують та мотивують знайомі та близькі люди.
“Мені стільки хороших і добрих слів пишуть! Не думав, що таке можливо. Я радий всім допомогти, але ж сам переселенець, тому не можу повністю власним коштом — за ваше паливо готовий їхати куди треба!”, — говорить Роман Царевський.
