Завідувачка інфекційного відділення рубіжанської центральної міської лікарні Ольга Мартиненко розказала ТРИБУН про життя до російського вторгнення, роботу в умовах сьогодення та свої мрії.
“До Рубіжанської лікарні я потрапила після закінчення інтернатури у Донецькому державному медичному університеті. Працювала одночасно у дитячій поліклініці та інфекційному відділенні. Згодом мене призначили на посаду завідувачки”, — згадує пані Ольга.
А під час пандемії коронавірусу у 2019 році в інфекційному відділенні рубіжанської центральної міської лікарні працювало 7 медсестер та одна лікарка, що було недостатньо для якісного лікування хворих.
"У нас в колективі був девіз “Ні кроку назад! Ні кроку на місці! Тільки вперед і тільки всі разом!”. Кожен підтримував один одного, ми були справжньою сім’єю. Наш заклад призначили опорним в області під час ковіду. Хоча ми не мали жодного обладнання для лікування таких хворих – але, звісно, почали готуватися. Ще за два місяці до того, як в Україні з’явився перший хворий".
Після початку нової фази війни жінка евакуювалася із Рубіжного та знайшла нову роботу в Києві. Згодом побачила інтерв’ю головного лікаря її лікарні росіянам.
“Він почав розповідати, що чекав на Росію ще з 2014 року та сказав, що всі працівники, які виїхали з міста, — "криси". Я зрозуміла, що він зрадник”, - каже пані Ольга.
Також в інтернеті з’явилося відео зруйнованої лікарні.
“У нашому відділенні були добре оснащені приміщення. Багато якісної техніки: венозні сканери, кисневі концентратори, кавові машини, у кожній палаті стояли кулери з водою тощо. А коли на відео я побачила обличчя кадирівців та росіян, то мені було дуже бридко. Бо вони розповідали, що знайшли старе приміщення і з нього створили зручний військовий госпіталь та самостійно його облаштували. Це було вперше з початку вторгнення, коли я заплакала”, — зізнається жінка.
Виїхала родина Ольги Мартиненко спочатку до Кривого Рогу. Вона каже, що одразу зрозуміла, що хоче продовжити працювати у медичній сфері й на новому місці.
"Лікарі-інфекціоністи потрібні завжди. Тож ми з чоловіком пішли до місцевої клініки та запропонували свою допомогу як волонтери. Але нас взяли на роботу", — розповідає жінка.
Невдовзі сім’я вирушила до Тернополя. Пані Ольга почала працювали там як лікар, а через місяць стала завідувачкою інфекційного відділення. Зараз жінка у Києві та працює у медичному центрі “Mediland”.
“Мене добре прийняли у всіх колективах, у яких довелося працювати. Спочатку я погано розмовляла українською, але намагалась це робити з підтримкою колег. Зі свого боку, намагалась переконувати - російська мова не винна, що на ній розмовляє Путін. На заході також є люди, які зрадили Україну”, — стверджує лікарка.
Вона говорить, що з початком вторгнення люди важче переносять хвороби.
“Раніше одразу зверталися до лікаря, коли відчують симптоми захворювання. А після початку вторгнення їм просто не до цього. Багато хто забуває, що здоров'я – це найважливіше. Відтягування візиту до лікаря означає важче одужання та появу хронічних захворювань. Все частіше на фоні стресу з'являються нові хвороби”, — розповідає пані Ольга.
Жінка каже, що після перемоги в медичній сфері буде дуже багато роботи.
“Медики гинуть на фронті. Деякі виїхали за кордон та вже знайшли собі там роботу. Не знаю, чи захочуть повертатися. З іншого боку, більше людей буде хворіти, якщо не зараз, то згодом. Бо стрес діє як накопичувальний ефект, який впродовж часу дасть про себе знати. Це може бути у вигляді психосоматичних чи хронічних захворювань або навіть онкології”, — наголошує лікарка.
Ольга Мартиненко згадує рідне місто та говорить, що досі у неї лежать ключі від зруйнованої квартири у Рубіжному.
Моєї квартири вже немає. Але Рубіжне часто приходить уві сні. Його вулиці, природа, рідні запахи. Де б я не була, завжди бачу якісь деталі, що нагадують мені дім. Дуже хочеться повернутися. Маю велику мрію - відновити те інфекційне відділення, в якому працювала до вторгнення.
Читайте також: Три історії лікарів з Рубіжного, яких війна розкидала по країні
