Павло Алейников знайомий мешканцям Луганщини за своїми фото, дивлячись на які відразу згадуєш атмосферу рідного дому. Разом із тим чоловік також був командиром гірничорятувального загону в Лисичанську, куди він переїхав у 2015 році після початку війни на сході з рідного міста Торез, що на Донеччині, у якому також працював шахтарем.
В інтерв’ю ТРИБУН Павло розповів про стан шахт на Луганщині, поділився думками про їхнє відновлення після перемоги та пригадав своє хобі — фотографування.
Шахтарство та гірничорятувальна служба
“Робота гірничорятувальної служби спрямована на запобігання та ліквідацію аварійних ситуацій в шахтах та порятунок людей”, — каже чоловік.
Павло працював у гірничорятувальному загоні який обслуговував вугільні шахти Луганщини, соляні шахти Соледару та гіпсові у Бахмуті.
“До того, як потрапити до гірничорятувального загону, я працював на шахтах в Торезі. Там стикався з багатьма небезпечними ситуаціями для шахтарів, це такі як обвалення чи пожежі. І тому у 2000 році прийняв рішення працювати рятівником, бо відчув, що саме ця робота була необхідною моїм колегам. Так воно і сталося, бо коли трапляється лихо у підземеллі - шахтарі дуже розраховують на нашу допомогу”, — додає Павло.
Спочатку чоловік пішов працювати респіраторником, — це була найнижча посада у гірничорятувальній службі. А після закінчення університету почав обіймати все вищі, командирські посади.
Після повномасштабного російського вторгнення у 2022 році до кінця березня того ж року всі шахти Луганщини залишилися без електрики. А без неї робота автоматично зупиняється. Бо саме електрика допомагає відкачувати воду. В результаті цього шахти сходу нашої держави було затоплено.
“Я залишався працювати в гірничорятувальному загоні до середини квітня 2022 року. Тому бачив стан шахт з часом та як вони все більше страждали. Ми відстежували ситуацію, намагалися допомагати. Але коли вони вже були затоплені, ми зрозуміли, що надалі робота неможлива — робітники почали власну евакуацію та вивезення матеріальних цінностей: автотранспорту та всілякої техніки. І доправили це колегам до Павлограда”, — згадує чоловік.
А ось що думає рятувальник про відновлення шахт після звільнення наразі окупованих територій.
“Для того, щоб після деокупації Луганщини та Донеччини відновити роботу шахт, — потрібні величезні кошти. Тому тут велике питання, чи будуть вони виділені взагалі. Скоріше за все — ні”, — зізнається гірничий рятівник.
Павло Алейников каже, що на Луганщині дуже дорого видобувати вугілля.
Поки був відносно мирний час та працювали шахти нашої області — вугілля вже видобували доволі мало, бо гроші у підприємства не вкладалися. Все працювало за інерцією. А після вторгнення росіян ці шахти були зруйновані. Набагато простіше побудувати нові, аніж відновлювати ті, що були, так мовити, "законсервовані" таким ось чином. Щодо цього питання у мене дуже песимістичні настрої
Також пан Павло має думку, що Донбасу потрібно буде відходити від вугільної галузі та спрямувати свої ресурси на розбудову хімічної промисловості.
“Ми маємо значну кількість хімічних підприємств. Наприклад, якщо брати Лисичанськ, - там був содовий завод. Поруч знаходяться поклади мінералів, які необхідні для виготовлення соди. Також Сіверський Донець, вода якого також використовується для створення соди. Не можна не згадати й сільське господарство, яке також дуже розвинене на Донбасі. Тож кошти потрібно спрямовувати саме в ці галузі, а не у напрямку вугільної промисловості”, — зазначає чоловік.
Фотографія: хобі, яке переросло у другу професію
Також Павла Алейникова знають як фотографа, за чиїми світлинами можна згадати рідні куточки Донбасу.
“Фотографією я займався ще з дитинства. Це, можна сказати, хобі моєї сім’ї. У нашій родині було 4 фотоапарати. Та починав я зі «Смена 8-м», він був популярний у радянські часи. З появою цифрових придбав собі дзеркальну камеру та моє хобі переросло майже у другу професію”, — додає фотограф.
У 2011 році в чоловіка з’явився свій сайт, де він вів блог. Але з початком вторгнення у 2022 році з його долею сталася прикра ситуація.
“Ввели санкції на області, що перебувають під російською окупацією. І сайти та домени, що були зареєстровані у цих областях, — видалили. І в підсумку я втратив цей ресурс. Після того почав викладати фото до соцмереж. Вважаю, що зараз це — більш надійний спосіб зберегти свої роботи. А також на цих платформах їх більше бачать люди. А сайти для фотографів вже застарі для нашого часу”, — зізнається Павло.
З дружиною фотограф полюбляє рано-вранці зустрічати схід сонця та ввечері його проводжати. Каже, що це найкращий час для його хобі.
“Золотий —так називають проміжок часу за пів години до сходу та за пів - до заходу сонця. Тоді виходять найкращі світлини”, — говорить чоловік.
За словами Павла, фотографи-класики — це першопрохідники.
“Є якась шедевральна світлина і це тому, що вона була зроблена вперше. Коли її повторюють - вона стає банальною. Але перша — шедевр. Мені дуже подобається французький фотограф Роберт Капа. Він брав участь під час висадки союзних військ у Нормандії в 1944 році — це унікальні історичні світлини з серйозним характером. Звісно, й сучасні подобаються. Наприклад, український — Іван Кмить, який обходив всі Карпати та публікував звідти свої роботи. До речі, можна сказати, що в якомусь сенсі він і надихнув мене більш серйозно зайнятися своїм улюбленим хобі”, — розповідає донеччанин.
Луганщину Павло Алейников фотографував із 2015 по 2022 рік. Куди б не ходили із сім’єю — краєвиди області завжди були під прицілом фотоапарата чоловіка.
“У мене з дружиною була така традиція: у вихідні вранці ми виходили на прогулянки. І в цьому плані Лисичанськ, Сєвєродонецьк та прилеглі міста — надзвичайно мальовничі. Зараз, звісно, коли дивлюся новини та особливо коли бачу відео з боїв у Кремінських лісах — стає дуже гірко. Бо це місця, в яких я проводив вільний час та насолоджувався моментом. А зараз вони збереглися лиш на «плівці» фотоапарата”, — згадує фотограф.
А ось і топ улюблених місць Павла на Луганщині:
“Павлоградський міст — це унікальна фотозона: 20 кроків вліво, 20 - вправо - і з усіх боків перед тобою відкриваються абсолютно нові краєвиди. Також мій улюблений маршрут починався від Старої Краснянки. З Лисичанська тоді о пів на шосту йшов дизель-поїзд, на якому ми туди їхали, як зараз пам’ятаю… І пішки йшли по правому берегу Сіверського Дінця. Там безмежна кількість дивовижних та незабутніх місць. А нашою кінцевою точкою було місце, де річка Борова впадає у Сіверський Донець. Також багато надихаючих місць біля хутора Синецького. Звідти у мене також достатньо світлин. У цих локаціях можна на цілий день загубитися”, — з посмішкою згадує фотограф.
Багато уваги від жителів Луганщини та Донеччини прикуто до світлин Павла Алейникова. Особливо це відчувається після початку російського вторгнення у 2022 році.
“Доволі популярні мої роботи були зроблені на руднику номер 7 у Соледарі. Після їх публікації я відчув гарний відгук від аудиторії. Але то було ще до повномасштабного. Зараз у фейсбуці я публікую архівні, ексклюзивні світлини, і вони, звісно, подобаються людям, бо то — згадка про їх дім. Чесно кажучи, я не відслідковую тих, хто бере мої фотографії та постить у себе. Але мені приємно”.
Чоловік каже, що власноруч зроблені фотографії занурюють в ностальгію, з якої нелегко повернутися до реальності.
Я не вірив, що наші місця так доволі швидко окупують. Дуже боляче дивитися на ситуацію, яка склалася. А найбільш гірко — коли бачиш фото сьогодення із Лисичанська. Люди потрапили в таку безнадію… Я не розумію тих, хто чекав і чекає на “руській мір”. Як можна жити у повній розрусі, знаючи те, що було «до»
Зараз Павло фотографує Київщину, куди евакуювався із Лисичанська. Каже, що через фото можна більше дізнатися про місто, в якому живеш. А після перемоги мріє повернутися на Луганщину та знімати післявоєнні події, стан місцевості після звільнення та її відбудову.
