Російські підручники, завезені на нині окуповані території України, стверджують, що “Донбас — ісконно русскіє зємлі”, але історія свідчить геть протилежне — поки за східну Україну не взялися росіяни, проводячи зачистки, тут жили українці та боролися за власну свободу.
Історик з Сєвєродонецька Валерій Негматов розповів ТРИБУН про репресії на Луганщині минулого століття та масовий геноцид українців.
Війна з росіянами точиться століттями
До початку 19 століття Луганщина була етнографічно українською землею із притаманними мовою, традиціями, укладами життя та побутом. А ближче до 20 століття, коли промислова індустріалізація захопила міста Луганщини, виникла потреба у робочих руках. Так розпочалося заселення нинішніх Луганщини та Донеччини мешканцями російських губерній. Рівень життя там був гірший, тож люди охоче їхали у пошуках кращого життя на Донбас. Історики зазначають, що перша хвиля заселення Донбасу припала приблизно на 1905 рік.
“Нам довгі роки вкладали в голови наратив про те, що нічого українського на Луганщині, зокрема у першій половині ХХ століття, не відбувалося. Однак українська революція 1917-21 років доводить протилежне. Мова йде про шлях славетного Запорізького корпусу Армії УНР, яким командував Олександр Натієв”, — говорить Валерій Негматов.
Історик також зазначає, що на початку 1918 року корпус Армії УНР розділили на дві групи - Кримську та Слов’янську.
“Кримську групу Окремої Запорізької дивізії Армії УНР очолював Петро Болбочан, а Слов’янську — Володимир Сікевич. Останні отримали завдання взяти під контроль Луганщину й Донеччину і встановити нагляд над ресурсами Донецького кам’яновугільного басейну. І у квітні 1918 року їм вдалося відтіснити більшовиків на кордони Катеринославської губернії”, - зазначає Негматов.
Фахівець говорить, що українські воїни поставили тоді на кордоні стовпи, які позначали українську державу.
“Проте пам'яток цьому залишилися одиниці. Наприклад, могила полеглих воїнів Гайдамацького кінного полку імені Костя Левицького в Старобільському районі.
Цей полк перебував в цій місцевості навесні та влітку вісімнадцятого року. Вандали кілька разів зносили ці гайдамацькі хрести. Вони вважали, що там поховані “бандерівці”. Слов'янська група тим часом несла охорону кордонів”, — говорить історик.
Нищівні репресії українців Луганщини
“Сталінський режим намагався переконати, що ніяких репресій немає, що то “боротьба з ворогами народу”, але існує низка підтверджень масовим репресіям в сучасній Луганській області”, — говорить Валерій Негматов.
У здiйсненнi полiтики репресiй на Луганщинi, як i по всій Українi, можна виділити перiоди "припливiв" та "вiдпливiв".
“Найбiльш нищiвнi хвилi переслiдувань припадають на 1928-1933, 1937-1938, 1941-1945, 1948-1953 роки. Перша, наприклад, була обумовлена розгортанням двох взаємопов'язаних кампанiй – колективiзацiї та iндустрiалiзацiї”, — зазначається в науково-документальній серії книг “Реабілітовані історією”.
Репресії згубно позначилися не тільки на долях окремих людей, але на суспільстві загалом, також на економіці.
“На Луганщині через масове позбавлення волі трудівників промислового і сільськогосподарського виробництва було втрачено загалом близько 100 тисяч людино - років (!). Пік протиправної дiяльностi каральних органiв припав на 1937-1938 роки. Тільки за ці два роки на Луганщинi було засуджено майже 13 тисяч осiб. Чекiсти працювали не тільки у буднi, але й у днi, позначенi в календарi червоним кольором. Військовий трибунал військ НКВС Луганської областi засудив жительку Кадiївки Т.Ф.Сергiєнкову до 8 років позбавлення волі... в день жiночого свята 8 Березня”, — говориться у книзі.
Інтенсивність репресування досягла апогею у грудні 1937 року, коли протягом одного місяця було винесено 2346 вироків тільки в нашій області.
“Стосовно жителiв областi, репресованих у роки панування тоталітарного режиму, виносилися найчастіше такі рішення: розстріл, позбавлення волі на різні строки, вислання за межі України, заборона проживання у певних місцевостях та містах країни, взяття підписки про невиїзд тощо. При цьому трагічним фіналом міг обернутися будь-який вид покарання. Адже життя репресованих обривали не лише кулi катів. Тисячi землякiв, не дочекавшись закінчення строку ув’язнення, гинули вiд голоду, холоду й хвороб, знущання наглядачів та кримінальних елементiв, вiд непосильної праці на лісоповалі, у згубних шахтах і копальнях”, — додається у “Реабілітованих історією”.
“Прикладом репресій також служить так звана Суча балка в околицях Луганська, неподалік авторинку. В 1990 році там почали будувати гаражний кооператив і при підготовці фундаменту знайшли масове поховання людей. Фахівці, що займалися розкопками, стверджують, що там знаходяться останки від 5 до 10 тисяч людей, розстріляних близько 1938-1940 років”, — говорить Негматов.
КДБ робили усе можливе, аби знищити все те, що вказувало на звірства сталінського режиму. Наприклад, за документами Луганського Меморіалу, який займався тоді розкопками на околицях нинішнього авторинку, там знаходиться нібито кладовище тварин, що померли від сибірської язви. То КДБ стверджувало, що там нібито поховані тварини, що померли від язви. Що й стало приводом до знищення місця розстрілів.
“Те місце було залите хлоркою та закатане катком. Є припущення, що КДБ так швидко “замітало сліди” тому, що там були знайдені рештки іноземних шинелей. То могли бути польські офіцери зі Старобільського табору”, - говорить Валерій Негматов.
На тому місці колись стояв хрест. Невідомо, чи зберігся він нині в окупованому Луганську, однак і за часів свободи мало хто з місцевих знав про те, що саме там відбулося та чию пам'ять вшановує той хрест. Всі ці люди й досі залишаються невідомими.
Важливо зазначити, що від репресій страждали не тільки люди, але й наука, прогресивні ідеї та спроби новаторства у різних галузях. Схвалювалося владою тільки те, що могло принести користь “розвитку соціалізму”.
“Бабині Яри” Луганщини
Бабин Яр став найвпізнаванішим символом Голокосту в Україні. Однак подібні масові знищення євреїв прокотились по всій Україні. Зокрема й по Луганщині. Наразі відомо про два таких в нашій області — у Луганську та в Лисичанську.
“Голокост — це масове знищення нацистами євреїв та ромів в роки Другої світової війни. Мені відомо лише два місця масових поховань жертв Голокосту — в Луганську і Лисичанську. На початок Другої світової війни тільки в Луганську мешкало близько 11 тисяч євреїв”, — зазначає Валерій Негматов.
Знищення євреїв нацистами розпочалося восени 1942 року.
“Бабуся пригадувала, що в листопаді спочатку збирали тільки чоловіків, а потім йшли всі — хто родинами, де тільки жінки з дітьми, старі та мами з немовлятами на руках. Їм нібито говорили збирати найнеобхідніші речі та обіцяли відправити у Палестину. Багато хто вірив, збиралися, але не поверталися. Моя бабуся з єврейським корінням, але на той момент вже була заміжня за українцем з типовим нашим прізвищем, а от її сестра була молодою та вродливою дівчиною 16 років. Вона пішла з родиною до нинішнього стадіону “Авангард”, там збирали людей. Я не знаю, яким чином, але про те, що немає ніякої дороги в Палестину, дізнався мій дідусь. Не знаю деталей, але знаю, що він відкупив бабусину молодшу сестру, домовився з охоронцем, її “загубили” по дорозі до Гострої Могили”, — ділиться власною історією родини Катерина Клименко з Луганська.
Вона говорить, що бабуся тільки незадовго до смерті розповіла їй цю таємницю родини.
“Вона так боялася! Боялася, що хтось прийде за нею чи за сестрою. Бо усі тітки та дядьки так і не повернулися з тієї “Палестини”. Взагалі ми мало говорили про наше родинне коріння”, — додає пані Катерина.
“Після визволення міста було встановлено, що було розстріляно приблизно вісім тисяч людей, абсолютна більшість з яких були євреями”, — зазначає Валерій Негматов.
А за інформацією Луганської обласної державної адміністрації, тільки у листопаді 1943 року в Луганську розстріляли близько 3000 мирних жителів. У 1945 році в районі Гострої Могили було встановлено меморіальний комплекс під назвою “Не забудемо, не пробачимо”.
Ще один меморіальний знак знаходиться у Лисичанську. Його було встановлено за ініціативи єврейської громади міста 30 серпня 2013 року в районі міського кладовища.
“Інформації по Лисичанську дуже мало. Ми знаємо тільки місце - урочище “Дурна балка”. Більш вагомих деталей, на жаль, немає”, — говорить Негматов.
Варто зазначити, що обидва ці пам’ятні місця перебувають зараз на тимчасово окупованій території Луганської області.
