Повномасштабне російське вторгнення змусило мільйони осіб не тільки стати переселенцями, а й докорінно змінити свій спосіб життя. Одна із таких – Світлана Рубльова, жінка з Луганщини з одеським корінням. Вона змінила роль домогосподарки на допомогу тим, хто її потребує, та стала однією з найактивніших волонтерок регіону, заснувала фонд “Очима війни”.
її важке поранення та історії родин, які вдалося врятувати з російської окупації.
Із Світланою ми зустрілися на заході, організованому з її ініціативи та присвяченому луганським прикордонникам. У 300-ій школі Деснянського району жінку знають всі – і учні, і вчителі, адже саме завдяки їй у навчальному закладі вирує активне волонтерське життя – діти проводять ярмарки, збирають кошти на допомогу військовим та записують для них відео.
“Насправді вдома я нічим особливим не займалась. Виховувала чотирьох дітей, а ще брала участь в організації свят в сільському клубі. Якщо свято – я співаю, або мої діти співають. Просто, напевно, була активною людиною”.
Сама жінка родом з Одещини, однак переїхала в Луганську область, у рідне село чоловіка, через сімейні обставини. Танюшівка – село, що знаходиться практично на кордоні з Росією.
Україна була “за бугром”, а Росія – навпростець: два кілометри, рукою сягнути. В селі не було українського телебачення та радіо, однак менталітет населення все ж був українським.
Перші ознаки майбутнього повномасштабного вторгнення на Луганщині відчули задовго до 24 лютого 2022-го року. Світлана каже, що звуки вибухів списували на активність терористів на лінії розмежування, та попри це, вона відчувала, що у недалекому майбутньому на них чекає війна.
“24 лютого почалось вторгнення. Паніка, страх, четверо дітей. Намагалась зрозуміти, що робити, як виїхати… Ледве вдалось забрати документи дітей зі школи”.
Було чітке розуміння: скоро тут будуть росіяни. І ще одне: ні за що я не хочу жити в окупації
Росіяни у Танюшівці з’явились лише за тиждень. Ймовірніше за все, їх мало цікавило невелике прикордонне село, тому вони просувались далі транзитом. За цей тиждень чоловік Світлани зміг приїхати зі столиці до рідного села, аби допомогти жінці виїхати з окупації. Але там їм довелось прожити практично до середини квітня.
“Ми просто не встигали записуватись. Запис на місця в маршрутці відкривали о 10 годині ранку, о 10:01 все вже було заброньоване. Просила Бога, щоб він допоміг. Казала, що якщо вдасться виїхати, то я буду робити все, щоб віддячити. Просила не за себе, просила за дітей. А потім якось так сама собі кажу: а що ти ниєш? Ну не може бути, щоб виходу не було”.
І вихід вдалось знайти. Завдяки благодійній організації родині Світлани вдалось записатись на евакуацію. 12 квітня вони разом із сусідами покинули рідне село, та, попри все, сподівалися скоро повернутись.
“Ще й з чоловіком город посадили перед виїздом: 17 чи 18 відер картоплі, бо ми були впевнені, що дуже скоро повернемось. Думали: ну ми зараз літо прогуляємо, приїдемо назад – а що їсти? Буде хоч якась картопелька”.
Точний маршрут виїзду жінка не знає: знаки були замальовані, а більша частина дороги пролягала через поля. Десь у Боровій на Харківщині на колону з мікроавтобусами наткнулися російські окупанти. На щастя, ніхто не постраждав: загарбники лише оглянули машину, переконались, що в транспорті купа дітей та просто забрали у цивільних якусь їжу та воду.
Кінцевий пункт виїзду – Дніпро, там у кімнаті для переселенців у розподільчому центрі родина провела добу. Наступні три – у місцевій школі. Там родина й познайомилась з українським волонтерством. Їх вразила згуртованість та віддача волонтерів. Як каже Світлана:
“Там нас носили на руках. Піклувались дуже про дітей: і аніматори, і вчителі, і музичні вихователі. Постійно привозили їжу, чай, каву, солодощі. Чомусь вони постійно думали, що ми голодні. У 2014-му році я чула про волонтерів, але ніколи не думала, що ця робота така суттєва. Але коли моїй родині довелось скористатись їхніми послугами, то зрозуміла, наскільки це важка праця, яку люди дійсно роблять “за просто так”. А їхнє “просто так” – поклик душі – зігрів нас, одягнув, нагодував, вони робили все, щоби ми себе не відчували непотрібними”.
Коли родина все ж змогла приїхати в Київ, знайти житло та облаштувати його, старша донька Світлани, якій тоді не було ще й 13 років, запитала: “А чим ми можемо допомагати?”.
Так і почалось волонтерство родини Рубльових: із приготування їжі для захисників, що проходили лікування у столичному шпиталі. Пекли оладки, передавали консерви, відправляли на фронт допомогу. Так і пішло, – каже Світлана: один підрозділ, інший, зав’язалися контакти. З’явилися потреби доставки певних речей на фронт – жінка викликалась перша. Так вона почала їздити на фронт, пізніше й до луганських прикордонників.
Фонд “Очима війни” – початок офіційної волонтерської діяльності Світлани
А потім Світлана відкрила свій фонд і задумалась про те, що потрібно переселенцям. Хоча визнає – в пріоритеті для неї фронт.
“Ми згадували, як ми виїжджали, і чомусь подумали: а скільки людей, які там, в окупації, хочуть виїхати, але не мають коштів?”
Так почалась ще одна частина волонтерства Світлани: допомога людям, що лишились на тимчасово захопленій території. Спочатку волонтерка шукала логістику, намагалась знайти підтримку й у депутатів, адже для вивезення людей з окупації потрібні гроші. Знайти спонсорів не вдалось, визнає жінка. Були такі, що казали: ми допоможемо вивезти одну людину, але зробимо з цього піар. Від таких пропозицій волонтерка відмовлялась миттєво, бо розуміла: людське життя не може бути піаром.
“Тому почали збирати донати. Так ми й вивезли одну, другу родину, тоді прийшла думка, що треба допомагати людям ще й з працевлаштуванням. На перші два місяці ми забезпечуємо родину житлом та продуктами, допомагаємо з документами, але наша підтримка не може тривати вічно. Людям треба ставати на ноги та шукати роботу”.
Були випадки, коли доводилось рятувати людей від проросійських родичів.
“Одна з вчительок із Шульгинської громади тікала від свекрухи та чоловіка, які виявились тотально проросійськими. Коли вони під’їхали до російського кордону, за ними вже їхала поліція. На щастя, жінка встигла перебігти кордон”.
Світлана визнає: допомога з виїздом – неймовірно важка робота для психіки. Люди не завжди розуміють, скільки праці вкладається в це. Хоч перша година ночі чи п’ята година ранку – іноді жінка може не спати по кілька діб, аби знайти спосіб вивезти людину з окупованої території. Допомагає й місцева влада, зокрема, Старобільська міська військова адміністрація та її очільниця Яна Літвінова.
“Насправді виїхати не так важко. Набагато важче – в’їхати в саму Росію, бо для цього треба оформити російський паспорт. На жаль, це єдиний вихід наразі, бо іншого варіанту просто немає. Буває, що родини військових відмовляються, бо для них важче переступити через себе, але потім все ж приходять до цього, аби виїхати”.
Запитів на виїзд з окупації дуже багато – звертаються з різних частин Луганщини, в тому числі і з тієї, що окупована з 2014-го року.
“Були, на жаль, такі випадки, що не випускали. Ми дуже довго готуємо людей до виїзду, пояснюємо, як треба себе поводити, щоб не затримали та не відмовили у виїзді. Пишу фрази, які треба казати прикордонникам, як пояснювати: куди їду, навіщо? Але іноді самі люди ставляться до цього безвідповідально, підводячи при цьому і мене, і тих, хто, можливо, віддав останні кошти”.
Якщо російські прикордонники бачать, що людина намагається виїхати вдруге, розуміють, що вона їде в Україну, то можуть видати повну заборону на виїзд з окупованої області.
“А коли є заборона, то все, я вже не можу допомогти. Просто через якусь тупість люди самі собі перекреслюють дорогу до виїзду. Вони дзвонять, плачуть, а я все – мої повноваження закінчуються”.
Наразі вона вже почала фільтрувати тих, кому погоджується допомогти, – велика кількість людей нахабно намагається скористуватись послугами волонтерки.
“Боляче, коли бачиш, як приходять донати по 15 копійок, бачиш, що це кошти якоїсь бабусі-пенсіонерки, вона пише: “вибачте, це все, що було на картці, але дуже хотіла допомогти”. Збираєш ці кошти, вивозиш їх, а вони приїжджають сюди з тисячами доларів, бо вони продали будинок чи ще щось”.
Робота фонду триває попри всі складнощі
Після одного такого випадку у Світлани просто опустились руки – були й думки, що всі ці кошти краще просто витрачати на допомогу військовим. Але їй потім зателефонувала одна жінка, каже: “у мене в окупації залишилась дитина, живе там з бабусею, а я живу в селі в Сумській області, немає коштів, щоб вивезти. Допоможете?”.
“А я думаю: ну, це ж дитина, як не допомогти. Звичайно, дівчину ми вивезли. Ще один запит – родина загиблого військового. Там був досить складний випадок: чоловік був контрактником, а отже пішов служити в армію добровільно. Крім того, в селі всі знали проукраїнську позицію цієї родини – над матір’ю загиблого буквально знущались односельці, дуже тиснула місцева школа”.
Світлана проходить зі своїми підопічними повний шлях підготовки до виїзду з окупації: разом із родиною вони детально продумали план. Потрібно було погодитись віддати молодшого сина до школи в окупації, подати заяву на отримання російського паспорта, нікому не розповідати про плани на виїзд.
“Вона абсолютно без питань робила все, бо розуміла – іншого виходу немає. Продавати майно домовились під виглядом того, що у родині немає коштів, треба за щось жити, тому продаєш. Вся ця наша підготовка зайняла два місяці.
І їх вдалось вивезти – про цей випадок писали і в Луганській обласній військовій адміністрації. Зараз родина перебуває в Дніпрі – розв’язує численні бюрократичні проблеми, однак нарешті почуває себе вільно”.
Не полишає Світлана й допомоги військовослужбовцям, часто при цьому ризикуючи власним життям. У квітні цього року жінка потрапила під авіаудар на сході та отримала важкі травми, на лікування яких пішло кілька важких місяців.
“Люди чомусь сприймають волонтерів за жебраків. Кожне друге запитання: а яка у вас зарплата? Запитайте у моїх дітей, яка у мене зарплата? Це життя моїх дітей, які не бачать маму, забули, що таке мама, яка робить з ними уроки. Вони вже звикли, що іноді мені не вистачає часу на готування їжі”.
Ціна моєї роботи – я не бачу дітей, діти не бачать мене. Є громадськість, але немає родини. Чоловік на початку волонтерства казав: “у тебе, мабуть, війна попереду”.
“Люди думають, що ми збираємо донати та живемо на них. Бачать, що машина з’явилась, але не думають, що ця машина з’явилась для того, аби їздити на фронт, нам її подарував друг із Нью-Йорку. Бачать, як великий білий ведмідь вітає дитину з днем народження, але ж не знають, що це подарунок від військових, за якими моя дитина доглядала”.
“Вітали військові з днем волонтера, але я кажу, що краще б не вітав ніхто. Краще б я не була волонтером. Дуже важко, дуже багатьох хлопців вже довелось поховати. Коли військові не можуть щось сказати родині, вони кажуть це волонтерам. І було таке, що писали: “Ми в повному оточенні, якщо післязавтра зв’язку не буде, то передай моїй мамі, дружині, дітям, що я їх люблю, хай пам’ятають”. І не виходять на зв’язок. Проходить два, три, чотири, п’ять днів, і вже наче й треба передати лист, але чекаєш до останнього: а раптом живі?”
Кількість роботи та темп життя, у якому доводиться волонтерці жити тепер, – вражають. Вранці вона може бути в Києві, а ввечері вже летіти на машині на схід до військових. Світлана визнає:
“Важко мізкам перелаштовуватись: сьогодні вранці п’ю каву в Києві, а ввечері сиджу під “Градами” на фронті. Летять снаряди, а я думаю, що їх зараз ППО зіб’є”.
Та попри всі складнощі, робота фонду триває. Припиняти свою діяльність Світлана поки не планує. За свою роботу жінка отримала нагороду від Президента Володимира Зеленського "За оборону України".
“Насправді колишніх волонтерів не буває, інакше я вже не зможу просто. Вже є й плани на післявоєнне життя: наш фонд записався на відновлення Луганщини в перших рядах".
Читайте також: “Неможливо жити там і мати адекватну психіку”: мешканка Ровеньків про життя в окупації
