Олександр з позивним “Татарин” народився та виріс у Рубіжному Луганської області. Після початку повномасштабного вторгнення він відразу приєднався до Сил Оборони і став на захист України у складі 111-ої окремої бригади ТРО. В інтерв’ю ТРИБУН чоловік розповів про важкі бої, мотивацію та головну мрію.
Рубіжне змінювалося на очах
Олександр вчився у п’ятій школі і жив біля залізничного вокзалу. Пізніше переїхав на сьомий мікрорайон. Працював він на шахті ім. Г. Капустіна у Лисичанську і не пов’язував своє життя з військовою справою, але коли російська армія зайшла на територію Луганської області, чоловік, не вагаючись, взяв до рук зброю.
“24 лютого 2022 року прокинувся і пішов у своїх справах. На шляху мені траплялося багато автівок, люди кудись поспішали та пакували валізи. Частина крамниць були вже зачинені. Такого руху ніколи не було навіть у святкові дні і я не розумів, що відбувається. Коли повернувся додому, увімкнув радіо та дізнався новини. Відразу ж прийняв рішення стати на захист рідного краю. Переговорив з матір’ю та пішов добровольцем на фронт”, - згадує Олександр.
Чоловік брав участь в обороні кількох населених пунктів Луганської та Донецької областей. В рідному Рубіжному він з побратимами опинявся двічі.
“Затишне та красиве місто, тихе й компактне. Навкруги було багато гарних місць для відпочинку: озера, де ми ще дітьми купалися та рибалили з друзями, оснащений палац спорту та будинок культури з його концертами та виставами. Завжди згадую квіти, що росли ледь не в кожному дворі”, - так він описує Рубіжне.
За словами Олександра, місто на очах “втрачало фарби та ставало сірим”.
Не боїться тільки дурень
“Татарин” зазначає, що під час другого заїзду в місто важко було перш за все фізично через високу інтенсивність бойових дій. Морально ж було складно всюди.
Як сказав один наш командир: Хлопці, ви думаєте я не боюся? Страшно всім, не боїться тільки дурень.
Тоді окупанти рівняли з землею квартал за кварталом, застосовуючи проти Сил Оборони все можливе озброєння. Будинки на знайомих Олександру з дитинства вулицях палали, загинуло багато цивільних.
Про вибір
Російська пропаганда постійно стверджує, що ледь не всі жителі сходу України чекали на “звільнення”. Олександр спростовує цей наратив і зазначає, що пліч-о-пліч з ним воювало багато уродженців міст Луганщини: Сєвєродонецька, Рубіжного, Сватового, Кремінної та інших.
“Дивна історія мого знайомство з Романом. Свого часу він зустрічався в Рубіжному з дівчиною, а пізніше я на ній одружився. Один одного ми не знали до того, як перетнулися в частині. Він підходить до мене з посмішкою і каже: “ну привіт, родич”. А я стою собі, витріщився на нього і нічого не розумію. Потім поговорили, все з’ясували — так познайомились.З тих пір ми дружимо і багато пройшли разом, прикривали один одному спину під час боїв. Життя —цікава штука”
Втім, серед знайомих військового були й ті хто обрали Росію ще в 2014 році. Тепер деякі з них шкодують про цей вибір, зазначає Олександр.
“Хочеться запитати в них, для чого це все? Ви побачили, що таке “русский мир”, відчули все на своїй шкурі і ніби зрозуміли. Навіщо було це тягнути сюди? В мене це в голові не вкладається. Подобається Росія — збирайте валізи та валіть туди, а ми тут впораємось і без вас”.
Куля застрягла в шоломі
За два роки на фронті Олександр нерідко опинявся у небезпечних ситуаціях. Одна з них сталася під час боїв біля селища Дробишеве на Донеччині.
“Під час перестрілки з росіянами в мій шолом потрапила куля і застрягла в ньому. Помітив це вже після бою. Підійшов до командира і попросив новий. На мене всі дивилися з подивом, якщо культурно сказати, - всі були в шоці. Зараз з побратимами постійно згадуємо цю історію з посмішкою, але зрозуміло, що трішки за інших обставин ця розмова з вами взагалі могла б не відбутись”
Таких історій, як каже Олександр, з ним та побратимами за два роки війни траплялось багато. Декого з тих, з ким він починав свій бойовий шлях, вже немає.
Побачили військового - подякуйте
Побратими описують Олександра як ініціативну людину, яка ніколи не відмовилась від участі в складних завданнях та кажуть, що його завжди ставили всім в приклад. До Рубіжного він визвався поїхати одним з перших.
Сам же “Татарин” вважає, що захист держави — обов’язок кожного громадянина.
“До нас прийшло лихо, що зветься війною. Зрозумійте, що боронити країну мають всі. Хто може взяти зброю - беріть зброю, хто може допомагати фізично або грошима - допомагайте, не будьте осторонь, адже перемогти ми можемо тільки разом. Моя мотивація - я народився в Україні, я українець і я знаю, що Батьківщина одна“.
Чоловік наголошує, що важливий внесок в боротьбу з ворогом роблять волонтери, які з перших днів підтримують Збройні сили, але є й ті, хто не до кінця усвідомлює, що відбувається.
“Потреби армії дуже великі і завдяки волонтерам ми маємо необхідне. Велика подяка та низький уклін цим людям за допомогу. На жаль, є і такі люди, яким наче все одно. Вони відвертаються, роблять вигляд, що нас не існує. Всі повинні зрозуміти, що для нас війна - це не якась романтична зміна обставин життя, ми щоденно ризикуємо не тільки за себе, сім’ю чи рідне місто, а за всіх українців і за всю країну. За кожного, кого зустрічаємо на вулицях, коли повертаємося у тилові міста. Якщо побачили військового на вулиці — посміхніться йому та подякуйте, це дуже важливо для нас”.
Про мрію
Війна вплинула на здоров'я Олександра. Чоловік страждає на ПТСР та переніс два інфаркти, має пластину в голові. Попри це він хоче повернутися до війська і своїх побратимів. Його мрія - звільнення Луганщини від ворога:
“Багато моїх друзів загинули, інші — продовжують служити і мені боляче від того, що я не з ними. Моя головна мрія — повернутися додому. Душа тягне і з цим нічого не поробиш. Там наше коріння, наша історія, наші місця і міста”, - резюмував він.
Читайте також: “Ми втрачаємо контроль над небом на Донбасі”: аеророзвідник про оборону Бахмутського напрямку
