Вважається, що на Луганщині та й всьому Донбасі, не було культурного життя та освічених людей. Але це стверджується головним чином людьми, які слідують російським наративам. Насправді ж мешканці нашого краю ще з часів зведення перших заводів намагалися всіляко розвиватися.
Видання ТРИБУН спробувало розібратися у темі.
Освіта
Не існує точної дати та яскравої особистості, яка започаткувала освітню галузь на Луганщині. Її системний розвиток пов'язаний із реалізацією земської та освітньої реформи царським урядом у 60-ті роки ХІХ століття. Саме тоді органи місцевого самоврядування отримали можливість відкривати початкові школи у селах. З'явилися перші “земські” школи.
“Одну з таких я бачив, зокрема, у рідному селі Тімоново на півночі Луганської області. Це була глинобитна будівля, в якій було дві великі класні кімнати та підсобне приміщення. Наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття управи міст майбутньої Луганщини приймають рішення про створення закладів середньої освіти або закладів професійної освіти. Зокрема, на початку ХХ століття були створені Катерининська (хоча місцеві краєзнавці стверджують, що Миколаївська) жіноча гімназія та ремісниче училище у Старобільску. Міські та приватні гімназії також діяли у Луганську. Зокрема, у 1917 році працювала приватна жіноча гімназія К. К. Локтюшевої. А навчання у закладах середньої освіти було платним”, – зазначає Олександр Набока.
Початкова гірська школа вважається однією із перших навчальних закладів на Луганщині. Вона відкрилася у 1823 році на базі Луганського ливарного заводу й була створена для підготовки робітників та молодших спеціалістів для роботи на заводі. Багато зусиль до цього доклав начальник заводу Гесс де Кальве.
Перші заняття розпочалися 5 лютого 1823 року. До першого класу вступило 40 чоловік, до другого – 14. Згодом, така ж школа відкрилася у Лисичанському руднику. Але все ж такої кількості навчальних закладів на території Луганського округу було замало.
Тож через 16 років після початку роботи гірської школи, у квітні 1839 року, начальник штабу Корпусу гірничих інженерів генерал-майор Чевкін підписав «Положення про навчальні заклади Луганського гірничого округу». У ньому йшлося про створення додаткових початкових та середніх гірничих навчальних закладів в окрузі.
Невдовзі відкрилося декілька шкіл: при Луганському заводі – навчальний заклад на 200 учнів, у Кам’яному Броді – на 100, у Лисичанську та в Третій Роті – на 120 учнів кожна. Вони приймали дітей віком від 8 до 13 років, кожен з яких отримував по одному пуду провіанту й по 50 копійок жалування на місяць.
Початкові земські школи надавали базові знання. Дітей вчили рахувати та читати. Ремісничі училища надавали спеціалізовані знання та навички технічних професій. А гімназії надавали класичну гуманітарну освіту.
“Що стосується закладів вищої освіти, то найстарішими вважаються Донецькі вищі педагогічні губернські курси, які були створені 1 березня 1921 року. Вже тоді існувало державне замовлення, тож випускників розподіляли у ті регіони України та Радянського Союзу, де існувала потреба у вчителях”, – розповідає пан Олександр.
Також у 1920 році був створений Луганський народний технікум – прообраз Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля, який спеціалізувався на підготовці інженерів з машинобудування. З часом інститут став основою для забезпечення кадрів заводу Жовтневої Революції. Також у жовтні 1921 року було створено сільськогосподарський інститут, який готував агрономів та інших спеціалістів для аграрної галузі.
Існування цих навчальних закладів повністю залежало від держави, студентів залучали за рахунок державного замовлення. Саме держава розподіляла випускників ВНЗ та професійних училищ відповідно до пріоритетів. Зокрема, у другій половині 40-х років ХХ століття система вищої освіти працювала на забезпечення спеціалістами для радянізації новоприєднаних областей західної України.
“Зокрема, переважна більшість випускників Старобільського вчительського інституту спрямовувалася у західноукраїнські регіони. На радянізацію працював і сільськогосподарський інститут. Зокрема, моя бабуся – Дудак Ніна Федорівна, вивчившись на агронома, була розподілена у Станіславську область”, – каже історик.
Культура
Вважається, що на землях Луганщини завжди були лише заводи, а люди не мали культурного розвитку, але це не так. Разом із зведенням підприємств творцями культурних цінностей ставали ці ж робітники та інженери. Наприклад, працівники Луганського ливарного заводу брали участь у виготовленні пам’ятників на території всієї країни. Кілька виробів були встановлені у Полтаві на честь перемоги над шведами або в білоруському місті Полоцьку – на пам’ять розгрому російськими військами наполеонівської армії.
На той час, центрами культури на Луганщині були бібліотеки, клуби та музеї.
На базі Луганського ливарного заводу відкрилися бібліотека та музей, які стали першими культурно-просвітницькими закладами на Донбасі. Пізніше з’явилися й народні загальнодоступні бібліотеки. До прикладу – Луганська обласна наукова бібліотека, яка була заснована 1897 року як безкоштовна земська народна бібліотека-читальня. Згодом ці приміщення розширилися та в них організовувались читальні з залами для театральних вистав, в яких грали приїжджі та місцеві актори.
У 1893 році купець Блінов заснував власний театр, за ним відкрився гірничо-комерційний клуб, на сцені якого звучали відомі опери ”Весела вдова”, ”Граф Люксембург” та інші. У Луганську на гастролях бували всесвітньо відомі актори. А Чехов назвав Луганщину “Донской Швейцарией”
Луганська земля багата знаменитими людьми. Один із таких – етнограф, лінгвіст та письменник Володимир Даль. Чоловік народився у Луганську в сім’ї лікаря. Його батько також працював на Луганщині та зробив неабиякий внесок у розвиток медицини цього краю. Володимир любив веселі ярмарки та свята, де збирав і запам’ятовував українські слова для свого “Толкового словаря живого великорусского языка”. Й до цього часу його роботи не втратили значення. На честь письменника у Луганську назвали музей, а також один із найбільших місцевих університетів - Східноукраїнський - носить ім’я Володимира Даля.
Ще багато культурних діячів народилися або провели довгий період на Луганщині та докладали своїх зусиль до розвитку краю. Лексикограф Борис Грінченко працював в одній із шкіл Катеринославської губернії та написав «Словарь української мови», матеріал для якого збирав на Луганщині. Також тут пройшли дитячі роки Миколи Федоровича Чернявського, який був першим шахтарським поетом. У вірші “В Донецькому краї” він писав:
І степ, і гори обгорілі
Дощем обмило громовим.
Та знов такі ж вони немилі,
Нічим не скрасились новим.
Ревуть гудки. Дими стовпами
Повзуть за вітром по степу.
А там, під степом, у склепу,
Шахтар зомлілими руками
Б’є камінь, вугіль добува,
У землю вік свій зарива…
Медицина
Початок та розвиток медицини на Луганщині починається із будівництва Луганського ливарного заводу. Для його зведення у 1796 році прибули перші будівельники, а з ними приїхав й штаб-лікар Іван Ратч. Він і був першим медичним працівником Луганської області. Досвід роботи лікарем на бойових суднах Російського військово-морського флоту дозволив йому одразу стати старшим заводським лікарем на Луганщині.
Кількість жителів Луганського поселення та шахтарів у Лисичій балці розросталася. Серед робітників було багато травм та різноманітних хвороб, які потребували медичної допомоги. Саме сюди відправили Ратча, але вже на посаду молодшого лікаря, бо на роботу сюди послали й доктора з університетською освітою Йогана Християна Даля, який займав вищу посаду.
Розвиток медичної сфери нашого краю зазнавав тяжких перешкод. Тисячі людей за короткий час перехворіли малярією та тифом. Багато померло. Серед них був і лікар Ратч.
Керуючий рудником Адам Сміт писав про це правлінню заводу в серпні 1800 року: "Щонайменше чверть усіх людей команди протягом трьох останніх тижнів хворіли на важку форму лихоманку та малярію. На щастя, вони ще живі, хоча у нас немає лікаря, тому що доктор Ратч помер".
Замість Ратча на рудник послали штаб-лікаря Камінського, який доповідав Йогану Християну про становище своїх пацієнтів-шахтарів. А щоб полегшити медичне обслуговування, він запропонував побудувати лазарет та аптеку.
Після приїзду до Лисичої балки доктор Даль побачив тяжке становище робітників та простих жителів. Люди в поселенні жили в антисанітарних умовах. В казармах проживало по 6 сімей, а в землянках було темно та вогко. Тож Йоган у рапорті Гаскойну просить переселити людей до квартир.
Згодом у сільських повітах почала діяти земська медицина. Було відкрито 4 лікарні на 49 ліжок, 5 лікарських дільниць та 8 фельдшерських пунктів.
Але цього було замало на таку кількість населення. Багато людей не отримували необхідної медичної допомоги, тому часто хворіли, наслідком чого була висока смертність. На той час не вистачало й аптек. Існувала лише одна – у Лисичанську.
Читаючи журнал Слов’яносербських повітових земських зборів за 1897 рік, можна дізнатися, що земство часто збиралося на засідання для розгляду проблем та покращення рівня медицини. У 1897 році тодішня влада мала намір побудувати лікарню в селі Первозванівка, але зведена вона була в Успенівці, бо саме ця територія розвивалася як промисловий центр. Для поліпшення умов в Луганській земській лікарні виділили 6600 рублів.
Невдовзі лікарні почали облаштовувати й на Луганських заводах. Наприклад, на Донецькому содовому заводі було зведено будівлю лікарні та будинок для лікаря. І на 1896 рік тут діяла лікарня на 8 ліжок, в якій працював один лікар та два фельдшери.
Читайте також: Його змусили забути, вирізали з історії, а тим, хто вижив, забороняли про нього говорити. Голодомор на Луганщині
