Ганна Чередниченко — лікарка з нині окупованої Луганщини. З початком повномасштабної війни вона виїхала разом з донькою та кішкою до Європи, але зрештою повернулася в Україну, бо тут бачить своє життя. Нині неврологиня та психотерапевтка мешкає у Києві, багато працює в приватній клініці, розвиває власну сторінку в instagram.
Видання ТРИБУН дізналося в пані Ганни, з якими проблемами найчастіше до неї нині звертаються українці та як вона адаптувалася до нового життя вдалечині від рідного дому.
До повномасштабного вторгнення Росії в Україну Ганна Чередниченко працювала в лікарні МВС Сєвєродонецька завідувачкою неврологічного відділення. Як і більшість її колег, вона не підтримала окупаційний режим й евакуювалася з міста разом з донькою та домашньою улюбленицею. Їхній шлях до Києва був довгим та плутаним.
“Спочатку ми виїхали до Європи, до Іспанії, бо у нас там є друзі. Потім з Іспанії перебралися до Австрії, бо там є українська школа оффлайн. Коли донька закінчила школу, тоді повернулися до Києва. Це був усвідомлений вибір. Вона планувала вступати в Києві після 11 класу. В принципі і вступила туди, куди хотіла, тільки не з Луганщини, а приїхавши з Австрії”, — говорить лікарка.
Вона розповіла, що у Відні є українська школа, що працює на базі київського колегіуму. Діти там вчаться оффлайн — тобто ходять до школи, спілкуються, комунікують один з одним та вчителями.
“Там дуже класна школа. Я її всім раджу, якщо хтось з батьків буде вирішувати, де вчитися дитині за кордоном, то це і за кордоном, і безпечно, і високий рівень, і українська школа”, — пояснює пані Ганна.
Вже в Україні Ганна Олегівна дізналася, що у їхньої кицьки Фріди - лімфома.
Ми пройшли 5 місяців хімії. Зараз моя киця - це такий зразок стійкості! У неї було 19 хімій, які вона мужньо витримала. Вже і шерсть красива відростає.
Одночасно з піклуванням про своїх дівчат, одразу по переїзді до Києва, пані Ганна почала шукати роботу.
“Я собі в голові завжди уявляю якесь найближче майбутнє, і в принципі, якщо дуже в це вірити, то воно реалізується. Я одразу знайшла роботу. Я подивилася навколо себе, в тому районі, там, де знайшли житло. Я хотіла, щоб робота була близько, і щоб це була клініка, яка має достатньо гарний досвід та перспективу. Це виявився “Добробут”. Подала туди резюме. Мене запросили на співбесіду і через два тижні я вже приймала пацієнтів”, — говорить лікарка.
Вона також зазначає, що, хоч колектив їй і дуже подобається, вона сумує за тими, з ким працювала в одному відділенні на Луганщині.
“Я працювала 6 років в лікарні МВС у Сєвєродонецьку завідувачкою відділення. У мене був надзвичайний колектив. Дівчата-медсестри, на жаль, розкидані по всьому світу зараз, але ми періодично спілкуємося у вайбері в нашому чаті. Сама ж лікарня перемістилася в Дніпро, але я не повернулася до своєї посади, обрала бути поруч з дочкою у Києві”.
Разом з роботою офлайн пані Ганна розвиває практику онлайн — активно веде соціальну сторінку в Instagram.
“До соцмереж мене привів Covid. Коли трапився Covid у 2020 році, наше відділення планової госпіталізації закрили, а через те, що я більше нічого не вмію, — сміється пані Ганна, — подивилася і подумала, що можна надавати частково послуги дистанційно. І виявилося, що це стало дуже на часі”.
Під час пандемії у людей відбулося підвищення тривожності та депресії.
“По-перше, це така перша соціальна ізоляція, яка виявилася для людей таким випробуванням коли в одній кімнаті опинилися люди дуже близькі, але на тривалий час. І були повністю ізольовані від своєї роботи, від друзів, і не вистачало терпіння жити поруч одне з одним. А з іншого боку ті, хто переніс Covid - а вірус Covid достатньо нейротропний - мали дуже багато ускладнень, депресивних розладів, панічні атаки”.
Враховуючи, що зараз нова хвиля Covid, варто слідкувати за своїми відчуттями, аби вчасно звернутися до лікаря.
“Якщо після перенесеного Ковіду у вас залишається слабкість, втома, відчуття, що в голові якийсь туман, ніби вата в голові, і ви прокидаєтеся вже з почуттям тривожності не зрозуміло від чого, то краще звертатися до невролога для того, щоб не затягнути це в панічний розлад”, — застерігає фахівчиня.
Окрім наслідків пандемії зараз українці часто звертаються до неврологині з мігренями.
“Мігрені - це первинні головні болі, тобто коли в голові немає якоїсь причини. Це активація нашого трійчастого нерва, який реалізує таким складним чином головний біль. І хоч є стереотип, що мігрені - це насамперед жіноча хвороба, але ні, чоловіки також звертаються. Тут я дякую і своєму Інстаграму, що він має просвітницьку роботу, і дуже багато у нас доказових лікарів, які ведуть соцмережі та активно пояснюють людям, що й до чого. Іноді люди самі розуміють, що у них є мігрень і приходять вже за конкретною допомогою. Бо, на жаль, раніше - ще десь 10 років тому - про те, що це мігрень, ніхто навіть не здогадувався. На жаль, лікарі не виставляли такий діагноз”.
Окрім того, змінилися й методи лікування.
“Зараз більш доказовий підхід. Якщо раніше було популярне лікування крапельницями, то зараз так, крапельниці можуть бути при певних важких захворюваннях, це дійсно препарати, які рятують життя. Тому я кажу пацієнтам, що не варто ковиряти свої вени просто так, щоб щось покрапати, бо вони вам можуть знадобитися в критичному якомусь періоді, а їх не буде, бо їх попечуть недоказові ліки. Зараз є велика кількість доказових препаратів для лікування, в тому числі й мігрені: це і таблетки, також є сучасні ін'єкції препарату моноклональних антитіл, що на 100% прибирають напади мігрені. Так, вони дороговартісні, але надійні”, — пояснює неврологиня.
Саме така просвітницька робота сприяла тому, що неврологиня Ганна Чередниченко вирішила здобути ще психологічну освіту.
“Кожен лікар має бути психологом, вміти добирати коректні слова і розгледіти за хворобою більше, глибше збагнути психологічні моменти. Але так, є певні неврологічні захворювання, які диктують пошук проблеми в головному або спинному мозку, певні діагностичні критерії обстеження і встановлення діагнозу. Це, насамперед, такі хвороби, як хвороба Паркінсона, розсіяний склероз. Такі більш органічні хвороби, скажімо так”, — пояснює лікарка.
Вона також додає, що на тепер вік розсіяного склерозу змінюється.
“Розсіяний склероз завжди був захворюванням молодих. Зараз навіть інша тенденція. Він охоплює і більш старший вік. Якщо раніше у віці 50 років був сумнівний діагноз розсіяний склероз, то зараз такі випадки є. Він почастішав, бо знаходимося постійно в умовах виживання. В умовах напруженої роботи нервової системи. І це не може не позначитися на нас”.
Аби полегшити собі життя тут і зараз, варто дотримуватися певних методів.
“Важливо розуміти зараз, що ми живемо в паралельних реальностях. З одного боку - виживання, а з іншого боку - життя триває. Продовжувати жити, а не просто виживати, також дуже важливо. Будувати плани хоч на якийсь найближчий період, щоб бачити своє майбутнє. Робити прості рутинні речі, які не є прям критично необхідними, але ті, які додають нам смаку в житті - це заняття спортом, відпочинок, прогулянки. Намагатися максимально жити своїм життям, яке було до. Бо, звісно, більше такого його не буде, але розуміти, що це на майбутнє. Це як коли мама в ресурсі, то в ресурсі будуть і її діти також. Коли батьки в ресурсі, то і діти будуть в ресурсі. Дивитися на себе, як на ресурс для нормального здоров'я наших дітей”, — застерігає берегти себе лікарка.
Піклування про інших дало поштовх створити авторський курс “Міцні нерви”.
“Цей курс - моя любов. Для чого я його вигадала? Для того, щоб якомога більша кількість людей могла отримати основи психологічної самодопомоги, саморозуміння, бо на жаль, не всі собі можуть дозволити індивідуальну психотерапію, як з матеріальної точки зору, так і з морального дозволу, бо не всі люди дозволяють собі відкрити душу, відкрити (вони це вважають секретом), що у них є панічні атаки. Багатьох не розуміють навіть рідні. Ось ця фраза - “Та візьми себе в руки, в тебе все добре”, - вона аж ніяк не допомагає людині. Так от, курс “Міцні нерви” - це таке ком’юніті дівчат, які можуть поспілкуватися в чаті про всі проблеми і їх 100% зрозуміють. Це прямі ефіри, це домашні завдання в рамках психотерапії. В першу чергу для того, щоб дівчата розуміли, що з ними відбувається, що відбувається на рівні нейромедіаторів мозку. І як можна собі допомогти, і наскільки це багатогранне захворювання, яке зачіпає і інші сфери життя - і жіноче здоров'я, і ендокринне здоров'я, сексуальне здоров'я, тому я залучаю до цього курсу й інших спеціалістів”, — розповідає про власний курс пані Ганна.
Аби бути в ресурсі для інших, лікарка намагається дбати про себе.
Моя робота — моє натхнення. Чесно. Я надихаюся більше історіями моїх клієнтів. Це, звісно, моя донечка, бо це - сенс мого життя. Фріда додає мені сил. Заняття спортом, але їх, на жаль, стало через завантаженість менше, ніж хотілося б. Просто я люблю життя.
Окрім того, лікарка й сама працює з психотерапевтом, аби знайти вихід для допомоги іншим.
“Найбільше зараз приходять із запитами у лікуванні тривожних розладів, депресій, соціальних фобій, розлади сну. Для людини іноді після консультації стає відкриттям те, що це - депресивний розлад”.
Лікарка говорить, що є певні “дзвіночки”, що можуть передувати депресії.
“Коли ви прокидаєтеся - і вам не хочеться йти на улюблену роботу. Коли ви приходите додому - і вас нічого не радує з тих речей, які ви любили раніше. Вам не хочеться читати книжки, не хочеться дивитися фільми. Ви не можете заснути. Прокидаєтеся - і сонце не таке, і світ не такий. Нічого не приносить радості в житті. Ось це показник того, що треба йти до спеціаліста. Не затягувати до того періоду, коли ви вляжетеся в ліжко і сил взагалі не буде ні на що”, — говорить неврологиня.
Ганна Олегівна розуміє з власного досвіду, як важливо слідкувати за своїм ментальним та фізичним здоров’ям.
“Поки що внутрішньо самій собі не дозволяю мріяти про повернення додому, чесно, бо це завдає мені болю, а я маю, знову ж таки, бути в ресурсі. Я вдома не була з 2014 року. Мій дім - це місто Красний Луч Луганської області. Там поховані мої дідусь та бабуся, мій рідний брат, батько. Я там не була з 2014 року. Люди з Луганщини в стані війни живуть з 2014 року. Насправді такий парадокс. Коли у нас був інший світ ще в 2014 році, а приїжджаючи в Київ, ти бачив абсолютно інший світ. Зараз, на жаль, ось ця різниця також є і дуже відчутна, але ставити своє життя на паузу попри війну не можна, бо ми маємо жити, народжувати дітей, будувати майбутнє цієї країни тут і так, як можемо. Для цього ми маємо бути в ресурсі. Тож ті базові ресурсні справи, які нам дають енергію, ми маємо робити - займатися спортом, відвідувати виставки, ходити до театру. Зустрічатися обов'язково з друзями, з однодумцями. Спілкуватися і давати відчуття безпеки, впевненості в майбутньому своїм дітям”, — ділиться лікарка.
