Лисичанка Катерина Дзюбанова ще кілька років тому не могла уявити, що проживатиме доросле життя в Ізраїлі. Нини вони втрьох — з мамою та сином — адаптуються до нових умов, культури, ментальності, мови, відшукують себе та сили в собі, щоб продовжувати життя.
Виданню ТРИБУН Катерина розповіла про те, ким працює в Ізраїлі, за чим сумує та що її дивує в іншій країні.
Дві трагедії поспіль
Катерині 30 років, більшість свого життя вона мешкала на Луганщині. І хоч в Ізраїлі мала рідних, часто туди їздила, але не пов’язувала себе з цією країною.
“Все дитинство та юнацтво я прожила в Лисичанську, а коли мені виповнилося 24 роки, переїхала у Сєвєродонецьк. Там створила власну родину”, — говорить дівчина.
З 2017 року вона працювала в ОКУ «ЛОЦПМІСД» при Управлінні молоді та спорту Луганської ВЦА.
“У 2019 року я була у декретній відпустці, багато гуляла з малюком вулицями Сєвєродонецька, мріяла мати садибу на вулиці Сметаніна. Там розкішні будинки були”, — продовжує Катерина.
У вересні 2021 року дівчина втратила чоловіка в автомобільній аварії.
“Мій малюк залишився без татка, а я - без коханого. Цю гірку подію змінила інша — вторгнення російських військ 24.02.22 року”.
Катерина говорить, що не має статусу переселенки в Україні.
“Так склалося, що ми поїхали в перший же день вторгнення з міста з мамою та сином. Як і більшість земляків, ми сподівалися, що згодом повернемося. Але після двох місяців життя у різних областях України було прийнято рішення їхати в Ізраїль бо там живуть родичі та друзі”, — пояснює дівчина. \
Адаптація та виклики
“Ізраїль був мені завжди знайомою країною, але наважитися туди поїхати було важко морально. Це не відпустка, це вимушений, різкий переїзд. Психіка була у поганому стані, переповнювали емоції, не хотілося нічого роботи зовсім. Важко справлятися з цим, та ще маючи дитину 2 років. Коли ти хочеш лежати та плакати, а в тебе син, якому ти потрібна. Я щиро співчуваю усім матерям, які з дітьми виїхали до інших країн та залишились без допомоги. Це дуже тяжко”, — розповідає Катерина.
Вона також додає, що було важко пристосуватися до країни ще й через бюрократичні моменти.
“Банківська система тут застара, незважаючи на те, що це країна розвинутого хай-теку. Тут потрібно багато часу витрачати на поїздки до різних структур, чекати в чергах, усе це — у супроводі сина, у якого свої дитячі бажання”, — посміхається дівчина.
І це єдине, що здивувало Катерину.
“Я не можу прийняти систему медичного страхування. Черги до лікарів від одного місяця до трьох, коли настає той день походу до лікаря, ти вже забув, що тебе непокоїло. Ніхто не приділяє достатньо уваги твоєму здоровʼю. Нема повноцінного лікування, повноцінного обслуговування. Норма, якщо ти рік не можеш зробити якісь процедури, або взагалі зрозуміти, що з тобою не так. Якщо в тебе екстрена ситуація, ти їдеш до місця екстреного прийому та сидиш у черзі до трьох годин в середньому”, — розповідає лисичанка.
Щодо приватної медицини — вона дорого коштує в Ізраїлі.
“Це просто шалені гроші. Дешевше поїхати в Україну, за тиждень там зробити все, що потрібно, ніж дочекатися якоїсь допомоги тут. Все ж таки, хоч і оплачуєш тут страхові внески кожного місяця і сподіваєшся на певний рівень, сумую за медициною вдома”.
Щодо мови Катерина говорить, що не відчувала проблем.
“Мені не важко її вивчати, я з нею знайома. Я розмовляю, можу писати ти читати. Дуже допомагає спілкування з носіями мови на роботі, у дитсадочку. Люди, які мене знають, дивуються, що я тільки 2 роки тут. Кожен (це дійсно так) відзначає моє володіння мовою як високе для такого короткого періоду”.
Найбільше, за чим сумують українці в еміграції, — звична їжа. Пані Катерина не є винятком.
“Сало - це те, чого мені бракує. З усім іншим я змирилася. Тут інші продукти, кошерні, але можна знайти заміну, але от сала не знайти”.
Вона щиро пояснює, що намагалася вписатися в суспільство, але це важкий шлях.
“Важко було пристосуватися узагалі до того, що ти в іншій країні, тут усюди все інакше довкола. Починаючи з темпераменту місцевих жителів, бо вдома, в тому суспільстві, де ти зростав, інша культура, ти знаєш правила гри та поведінки, а тут все не так. Дещо здавалося безглуздям”.
Катерина пов’язує це з різним вихованням та відмінностями у культурі.
“Ізраїльтяни — вони виховані інакше. Не знаю, коли до цього звикну. Те, з чим я стикаюся, жодним чином не вписується в моє сприйняття навколишнього світу. Я звикла більше до європейської культури, до стриманості, вихованості, ввічливості, чемності. Тут це зустрічається рідше”,
Емпатія ізраїльтян
Разом з тим, в Ізраїлі велика підтримка українців, зазначає лисичанка.
“Люди, які живуть у війні десятиліттями, сповнені емпатії, завжди готові допомагати іншим. Коли ми приїхали сюди, друзі та колеги наших родичів допомогли нам речами, забезпечили усім необхідним. Коли ми знайшли житло, нам повністю його облаштували небайдужі люди. Бо орендовані квартири тут здаються з голими стінами, без нічого. В Ізраїль часто приїжджають українські артисти, є благодійні ярмарки, багато хто збирав речі та кошти для відправки в Україну. Українців тут багато, інколи навіть вдається з кимось говорити українською, це дуже приємно”.
Катерина зазначає, що перший рік адаптації був надважким.
“Той рік був справжнім випробуванням. Почати все заново в новій країні — такого не побажаєш іншим. Я вчила мову у спеціальній установі, де навчаються усі, хто прибуває до країни. Ульпан — це так називають тут. Декілька днів на тиждень працювала, відправила дитину у садочок. Плакала кожен день. Бо дитина у 2 роки, яка ще не розмовляє, потрапила у суспільство, де всі розмовляють іншою мовою. Інакшою від його родичів. Йому було дуже важко. Він часто хворів, ми по декілька тижнів сиділи вдома, чіпляли усі віруси, які тільки бувають, ми хворіли без упину. Це було моральне та фізичне виснаження”, — ділиться вона.
Разом з тим, потроху її життя почало стабілізуватися.
“Незважаючи на важкий час адаптації, в мене зʼявилося багато знайомств. Я зустрілась із давніми друзями та зустріла нових. Я дуже щира та відкрита до спілкування
З ізраїльтянами розмовляла англійською спочатку, але комунікація була, я не відчувала себе скуто”.
Також допомогла психологічна підтримка.
“Більш відкрито та спокійно я стала себе почувати, коли звернулася до приватного психолога, це значно полегшило мій стан. Більше зануритися у місцеве життя мені допомогла робота — я працюю в магазині Stradivarius начальницею складу. Багато я дізналась саме там. Там я вивчила мову для достатнього рівня, там знайшла багато приємних знайомств. Звісно, тяжко розуміти, що 5 років навчання на економічну спеціальність та кілька років праці в рідній країні тепер нічого не варті, але я дуже вдячна Ізраїлю за ставлення до мене, за допомогу кожної людини, за підтримку України, за те, що, пройшовши через складнощі, зараз я почуваюся комфортно”.
Нині Катерина радіє простим речам й намагається наповнювати свій внутрішній ресурс.
“Просто поїздка на велосипеді із музикою вже заряджає настроєм. Тут тепло, приємно, багато сонця, що сприяє гарному настрою. Мене радує можливість бачити море, насолоджуватися ним. Я люблю прогулянки, маленькі подорожі. Ізраїль неймовірно гарний та різноманітний, дуже мальовничий. Мене радує любов ізраїльтян до дітей, їхнє спокійне та гуманне ставлення, бо тут усюди діти, все для зручності підростаючих громадян”.
Дівчина говорить, що дуже важко “відпустити” бажання повернутися додому.
“Чим більше минав час, тим більше моя надія про те, що в Україні все скоро закінчиться, згасала. Тому я вирішила пристосовуватися тут. Так мрію про перемогу України, про її процвітання, про те, щоб ці кляті війни закінчилися в Україні та в Ізраїлі. Щоб можна було жити у спокої, планувати, мріяти та прагнути до мрій”.
