В ніч з 28 на 29 липня росіяни обстріляли територію Волноваської виправної колонії у селищі Оленівка на Донеччині. Там окупанти утримували українських військовополонених – захисників Азовсталі та Маріуполя. Сьогодні – друга річниця тих страшних подій. В якому стані знаходиться розслідування теракту? Чому азовців не обмінюють? З якої причини в Україні досі не встановлений День пам’яті за загиблими внаслідок удару?
Журналістка ТРИБУН поспілкувалася з активом громадської організації “Olenivka Community” аби знайти відповіді на ці питання та дізнатися особисті історії жінок.
Марія Алєксєєвич. Дружина важкопораненого під час теракту в Оленівці бійця, який утримується в полоні вже понад 26 місяців/
Оновлено: у жовтні 2024 року Олексій Алєксєєвич повернувся з полону.
Сергій, чоловік Марії, зустрів повномасштабне вторгнення в Урзуфі, де знаходилася база полку “АЗОВ”. Військовослужбовець обороняв місто Маріуполь з самого початку російського наступу до 16 травня, дня, коли він вийшов з Азовсталі за наказом вищого військово-політичного керівництва. Про те, що її коханий потрапив в полон, Марія дізналася з російських новин.
“Мені ніхто не повідомив про те, що сталося з Сергієм. Вже на російському відео я впізнала його і тоді зрозуміла, що це була не евакуація, про яку нам розповідали на всю країну. Що це – полон і що він не повернеться звідти так швидко. Звісно, була надія, що це буде тривати три-чотири місяці, як це було заявлено, але, як бачимо, цього не сталося. Станом на червень 2022 року я знала, що він перебуває в Оленівці, але на момент теракту думала, що, можливо, його перевезли в іншу колонію”, — поділилася жінка.
30 липня 2022 року в мережі з’явилися списки загиблих та поранених військовополонених, які на момент удару по колонії, перебували там. Саме серед поранених Марії вдалось знайти свого коханого, а через кілька днів вона натрапила на відеокадри, зняті в одній з донецьких лікарень, на яких пропагандисти розпитували Сергія про те, що сталося під час вибуху.
“Надалі інформації про те, в якому стані мій чоловік, у мене не було довгий час. Я знала лише про те, що він був поранений і у квітні під час боїв за Маріуполь, і в липні під час теракту в Оленівці. Постраждали обидві його ноги. Після обміну 21 вересня 2022 року до мене зателефонував звільнений побратим мого чоловіка і повідомив, що Сергія разом з іншими азовцями перевезли до іншої колонії. Куди саме – достеменно не було відомо”.
Вже на початку 2023 року, коли 5 січня відбулося розформування місії ООН, яка мала би розслідувати факти вбивства та скалічення військовополонених в Оленівці, родини бійців об’єдналися у спільноту та почали працювати самостійно.
“Я весь цей час не знала, де та в якому стані перебуває мій чоловік. Взагалі нічого про нього не знала, ніяких звісток не отримувала, писала йому листи в полон. Він не був підтверджений МКЧХ як офіційно військовополонений, не був підтверджений Росією, не був підтверджений державними органами України. В Україні він був зазначений як «ймовірно, утримується в полоні». Хоча у мене були відеодокази, були списки після теракту в Оленівці, були свідчення звільнених. Але, на жаль, це нічого не дало”.
Офіційний статус військовополоненого Сергій отримав лише 31 серпня 2023 року, більш ніж через рік після виходу з Азовсталі. В липні цього року Марія нарешті змогла почути свого чоловіка:
“Нам дали можливість поговорити, трьом жінкам важкопоранених: Анні, Анастасії та мені. Це був відеодзвінок, досить короткий – тривав він трішки більше однієї хвилини. Сергій просто сказав, що він чекає обміну, що кохає мене. На жаль, він не повідомив ніяких відомостей про себе, ні про те, в якому стані він зараз, ні про те, де саме він перебуває”.
Анастасія Гондюл. Дружина двічі пораненого військовослужбовця Артема Гондюла
До повномасштабного вторгнення родина бійця проживала в місті Маріуполь поблизу металургійного комбінату “Азовсталь”. Анастасія виїхала з міста наприкінці лютого 2022 року, її чоловік Артем залишився, аби обороняти місто.
“Перше поранення мій чоловік отримав в боях за Маріуполь. Це був квітень 2022 року. Поранення у нього уламкове, уламок від міни потрапив в таз. В шпиталі на Азовсталі його прооперували, рану обробили, зашили. Але уламок по сьогоднішній день знаходиться в його тілі. В тих умовах видалити його було неможливо”.
Військовослужбовець вийшов в так звану “евакуацію” під гарантії, які озвучило військово-політичне керівництво України про те, що є держави, які обіцяють безпечний вихід з полону. Як і Марія, Анастасія не мала підтверджень МКЧХ та російської сторони про те, що її коханий є військовополоненим. Таке підтвердження жінка отримала у серпні 2023 року.
“Чоловік мені з полону телефонував 18 червня 2022 року. Казав, що з ним все добре, що він чекає на обмін і що їм пообіцяли саме 2-3 місяці так званої безпечної “евакуації” і полону, і потім буде обмін. Але стався теракт. Про нього я дізналася з ворожих Телеграм-каналів на ранок 29 липня. На вечір уже я побачила списки, їх було два: загиблі та поранені. Мій чоловік був у списку поранених під номером 25”.
У липні до Анастасії, Анни та Марії звернулися у стрічці російських Телеграм-каналів із закликом зв’язатися з авторами повідомлень. Їм повідомили, що їхні рідні хочуть з ними поспілкуватися, а вже за кілька тижнів Анастасія отримала відеодзвінок з російського полону.
“Що сказав мені чоловік? Сказав, що головне, що він живий. Я побачила, що він тримається, тримається гідно. Я бачила сльози на його очах, але виду, що він плаче, він не подав. Навпаки, він заспокоював мене, тому що я ревіла.
Він сказав, щоб дитина його не забувала. Сину 10 років і він, на жаль, забуває татів голос. Тому він періодично питає та просить увімкнути відео з цивільного, довоєнного життя, де ми були щасливі. Дитина забуває батька. І це мого чоловіка також протягом всього цього часу дуже бентежить”, — поділилася Анастасія.
Згодом, після дзвінка, їй надіслали запис розмови, а пізніше – відеозвернення полонених до президента України. 26 липня разом з Марією Алексієвич та Анна Лобовою, Анастасія провела конференцію, на якій жінкам довелось бути голосами рідних. Вони звернулися до всіх вповноважених з проханням повернути їхні чоловіків додому.
“Тому що вони дійсно це заслуговують. Це – люди, які виконували накази своїх командирів. Але командирів повернули, а саме цих людей не вертають. На сьогодні 59 важкопоранених під час цього теракту людей лишаються в полоні”.
Анна Лобова. Дружина важкопораненого бійця під час теракту в Оленівці
За місяць до початку повномасштабного вторгнення в родині Анни та Олега Лобових народилася дитина. На той час вони були молодою родиною, зануреною в клопоти догляду за новонародженою донькою. Військовослужбовець перебував в Урзуфі, однак вільний час намагався проводити вдома, з родиною.
“Він повідомив, що ймовірніше за все, буде перебувати в Маріуполі. Сказав, що справи не дуже добрі. Зв’язок у нас був дуже рідко, з 2 березня він припинився взагалі. Це були якісь короткі повідомлення, і я вже зрозуміла, що якщо він пише не через месенджери, а вже по відкритому зв’язку, то, значить, дуже складно. Починаючи з 9 березня на зв’язок виходили його друзі просто зі словами: «хлопці – норм». Чоловік перебував в Маріуполі разом із братом-близнюком Віталієм”, — розповіла Анна.
15 квітня 2022 року, коли група азовців, серед яких були Олег та Віталій, проривалася на Азовсталь, вони потрапили під обстріл.
“В ту страшну ніч він втратив свого брата-близнюка, не зміг його врятувати. Тоді у нього був складний вибір – залишитись або йти далі. Він продовжив оборону на Азовсталі, 17 травня він вийшов в полон за наказом під надані «обіцяння та гарантії». І вже з того моменту я могла тільки підозрювати, що він перебуває в Оленівці”.
Спочатку статус Олега підтвердив комітет Червоного Хреста, однак коли стався вибух в Оленівці, вони його спростували та заявили, що це була фіксація того, що чоловік вийшов в полон. У червні 2022 року важкопоранені військовослужбовці, яких повернули до України, повідомили, що чоловік Анни дійсно перебуває в Оленівці.
“В опублікованих після теракту списках Олег був в обох – і в списку загиблих, і серед поранених. Через півмісяця я знайшла чоловіка на відео з лікарні. Так я отримала остаточно підтвердження, що він живий, і це був мій єдиний доказ. У нас була велика надія, що туди поїде ООН, Червоний хрест, що їм нададуть допомогу. Цього не сталося. Наша держава вирішила замовчувати цю трагедію. Я розумію, що це незручно, бо мова про захисників, яким гарантували безпеку. Але теракт вже стався. І для нас, як для родин, це замовчування дуже неприємне”.
В грудні 2022 року стало відомо, що Олег Лобов перебував в лікарні, після чого його вивезли в невідомому напрямку. Після цього Анна на довгий час загубила слід коханого, аж до того моменту, поки не стався несподіваний дзвінок з полону.
“Не знали про що можна було говорити. Я запитала як він почуває себе після поранення, він відповів, що в міру ситуації, в якій він знаходиться. Оскільки він не бачив свою доньку, я запитала, чи хоче він її побачити. Це був великий стрес і для нього, і для малечі. Дитина прийшла сама, розплакалася. На жаль, через поганий зв’язок він її побачити не зміг, але зміг почути, бо вона страшенно плакала. І його це теж вибило на емоції. Вони — найрідніші люди, але на даному етапі вони один для одного незнайомці.
На минулому тижні росіяни виставили інтерв’ю мого чоловіка. Він відповів гідно, не сказав жодного поганого слова щодо свого командування, на керівництво держави. навіть на питання «Чому вас не обмінюють?», він відповів гідно: «Мабуть, не знайшли ще спільних умов»”.
Ксенія Прокопенко. Сестра загиблого під час теракту військовослужбовця Ігоря Прокопенка
“На момент повномасштабного вторгнення Ігор знаходився в Урзуфі, потім я дізналася, що він вже перебував в Маріуполі. У нас були дуже короткі розмови в Телеграмі, він писав: «Я знаходжусь в Маріуполі. У мене все нормально», В той момент він дуже переживав за батьків, бо вся наша родина з Мелітополя, і батьки з братом перебували саме там”, — розповіла жінка.
За весь час перебування Ігоря в Маріуполі та на Азовсталі, їм вдалось поспілкуватися 5-6 разів.
“Він був людиною, яка ніколи не скаржилася, Ігор не казав, що все дуже погано. Але ми бачили всі жахи в новинах, що у хлопців банально не вистачає води та їжі, медикаментів та лікарів, що обстріли не припинялися взагалі. Ми бачили все, але ніяк не могли допомогти, це було жахливе відчуття, коли ти розумієш, що твою рідну людину можуть вбити буквально коли ти сидиш, і займаєшся своїми справами. При цьому ти не можеш нічого зробити”.
Ксенія пригадує: через те, що зв’язок був вкрай нестабільним, їй весь час здавалося, що з братом вже щось сталося. Потім він з’являвся, казав, що все добре та питав про батьків. Військовий не розповідав жодних деталей про бої, про Маріуполь, лише сказав, що місто вже зруйноване на 95%.
“25 квітня у нас була розмова останній раз. Все, як завжди – він розпитував, як справи у мене, у батьків. І тоді вже ситуація була погана, бо стало зрозуміло, що деблокада Маріуполя військовим шляхом була неможливою. Всі розуміли, що треба йти на якісь перемовини з рашистами. І я про це запитала Ігоря, він сказав, що не буде виходити в полон, і що ніхто з його побратимів не хоче цього робити, вони ліпше підірвуть себе гранатою. Тому що всі розуміли, що росіяни роблять з Азовом, коли бійці потрапляють в полон”.
16 травня, коли після звернення “Редіса” та президента України стало зрозуміло, що захисники Азовсталі виходять в полон, дівчина навіть не знала, чи був серед них її брат. Під час виходу з металургійного комбінату на місці мали бути представники МКЧХ, однак, як виявилось пізніше, вони не були там кожного дня. І саме 16 травня, коли Ігор покидав території комбінату, їх там не було.
“Я розуміла, що якщо це був наказ від командира, то він точно мав це зробити. Ігор був не такою людиною, яка б змогла кудись втекти. Потім так і вийшло, він виконав наказ – вийти з Азовсталі в полон. Вже 29 липня я побачила відео в соціальних мережах з місця теракту. Звичайно, була паніка. Мені хотілось вірити, що це було неправдою. Тому що я пам’ятала про ті гарантії від ООН та МКЧХ, про які казав президент України Володимир Зеленський, про те, що все буде під контролем, що їм гарантують збереження життя та здоров’я. До останнього я сподівалась, що ці гарантії діють, але як виявилось – їх немає.
30 липня з’явилися списки – свого брата я знайшла серед загиблих під номером 2. Ми відразу почали звертатися до українських та міжнародних служб, просили надати хоча б якусь інформацію, оскільки тоді ми все ще не знали, чи він взагалі виходив в той полон. Нам всі казали, що цим спискам вірити не треба, вони російські, вони неправдиві, що зараз проводиться слідство і скоро буде точний список загиблих.
Станом на сьогодні, коли минуло два роки після теракту, досі немає точного списку загиблих, яким можна користуватись”.
Наразі ідентифікація тіл все ще триває, тому родини досі не знають точної кількості вбитих під час теракту. 11 жовтня 2022 року, коли до України повернули тіла військовослужбовців, патронатна служба Азову сформувала чат з сімей ймовірних загиблих. Це був інформаційний чат, в якому здебільшого з’являлась інформація про результати експертиз ДНК”.
“Ми отримали збіг ДНК тільки 23 травня 2023 року – це український збіг, зараз ми чекаємо експертизи від Міжнародної комісії по зниклих безвісти. Станом на зараз Ігор досі не похований”, — розповіла Ксенія.
Олександра Мазур, одна з представниць родин загиблих військовослужбовців. Жінка не уточнює публічно, чиєю родичкою вона є, однак поділилася з журналісткою ТРИБУН деталями про роботу громадської організації.
Чи співпрацює ваша спільнота з державними, міжнародними інституціями та організаціями?
Олександра: Якщо я добре пам’ятаю, то нам ніхто не пропонував співпрацю. Не пам’ятаю такого, щоб на нас виходили. Ми намагаємось достукатися, і ось у цьому теж складність, що п’ять людей без якоїсь інституційної чи державної підтримки, намагаються це зробити, щоб зрушити з місця настільки масштабну справу. Це трошки якийсь сюр.
Тут потрібно співпрацювати з державою, а цієї співпраці немає. Наприклад, на перше півріччя цього року у нас була домовленість з Координаційним штабом і МЗС про те, що буде серія поїздок родин військовополонених, поранених, загиблих за кордон для виступів на найвищих рівнях, які держава може організувати. І от ми, як одна з громадських організацій, долучилися, подали список, свої побажання, обрали ряд заходів. Вони не влаштували жодної поїздки.
Держава – це найслабший елемент у всьому цьому. Тобто, з ними ну дуже важко. Вони не ігнорують наші листи, проходять зустрічі, вони є регулярними, але це просто розмови, а потрібен якийсь дієвий результат. Тим паче, що вже другі роковини, а результат проведеної ними роботи дуже плачевний.
Марія: Ми надсилали листи в різні міжнародні організації стосовно теракту в Оленівці ще в травні 2023 року. Прохання, щоб вони допомогли нам з розслідуванням теракту, взагалі допомогли отримати будь-яку інформацію про полонених, які постраждали внаслідок російського воєнного злочину. Нам ніхто не відповів. Просто ніхто.
Як сказала Олександра, основна проблема в тому, що це не дуже добре працює на державному рівні. Перш за все, це мають робити державні органи України – підіймати тему теракту в Оленівці на найвищому рівні. Це було зроблено, звісно, але дуже в малій кількості, якої недостатньо. Ми, як родини, не можемо підняти таку величезну хвилю міжнародну, достукатися до партнерів, поїхати туди, куди нам потрібно. Навіть якщо говорити про ті країни, які вже брали участь в обмінах військовополоненими – Туреччина, ОАЕ, Саудівська Арабія. Для цього треба співпраця з державою, домовленості країни, тому, на жаль, тут велика проблема саме всередині.
В якому стані зараз перебуває розслідування теракту?
Анна: В нас, якщо казати про Україну, розслідування, можливо проводилося, але нас до відома ніхто не ставив. Коли ми почали цим займатись, нам стало відомо, що СБУ все-таки взяла до уваги опубліковані російські списки, але чомусь лише список загиблих. Список поранених вони не опрацьовували. Ми почали вдаватися в питання, чому взагалі не створюється окремий пошук прям всіх людей, оскільки РФ все одно виставила не всі списки. Яка їхня подальша доля?
Все дуже хаотично, незрозуміло, хто відповідальний за це все. Розуміючи на зустрічах з державними органами, що всі на когось перекладають відповідальність, шукають відповідальних осіб, ми звернулися до Медійної ініціативи за права людини. Рік тому вони провели презентацію реконструкції подій, що сталися під час теракту в Оленівці. Це – єдине розслідування, яке було проведене в нашій країні, після цього прокуратура та СБУ почали більш активну діяльність, признали, що треба об’єднувати справу поранених та загиблих, призначили одну статтю кримінального провадження, тобто справа зрушила з місця.
На сьогодні, пройшов рік, жодних суттєвих змін озвучено не було всередині країни, а на міжнародному рівні взагалі нічого не відбувається. Двічі ми передавали доповідачам ООН звернення із зібраними фактами, вони їх беруть, але далі це все нікуди не йде.
Прим. ред.: Напередодні другої річниці теракту в Оленівці Офіс Генерального прокурора повідомив про нові підозри у цій справі. Начальнику колонії Сергію Євсюкову та його першому заступнику Дмитру Нейолову висунуто звинувачення у ненаданні медичної допомоги пораненим.
Згідно з інформацією від Генпрокуратури, Євсюкова та Нейолова вважають відповідальними за загибель щонайменше дев’яти бійців полку "Азов". Після вибуху у колонії їхня бездіяльність призвела до смертельних наслідків серед поранених.
26 липня відбувся брифінг "Голос з полону. Врятуйте наших рідних". Спікерками на брифінгу були Анастасія Гондюл, Марія Алєксєєвич та Анна Лобова. В прямому етері дружини важкопоранених військовослужбовців звернулися до президента України з важливою промовою.
Анна: Це було прохання саме про обмін наших чоловіків. Коли ми спочатку отримали ці відео їхнього звернення, коли я побачила відеоінтерв’ю Олега, я не знала, що з цим робити взагалі. А потім прийшла думка, що дійсно це звернення має почути президент. Вони звертаються до нього, чекають про порятунок. Вони всі кажуть у множині, тому що там їх дійсно дуже багато.
В зустрічах із владою я особисто не бачу сенсу, тому що на них вони розповідають про неможливе. Чомусь наші чоловіки не передяглися у цивільне та не почали шукати самостійного виходу з Маріуполя. Вони не пішли в полон самостійно. Нагадаю і про той страшний прорив на Азовсталь, про який наша держава замовчала. Наші чоловіки повірили, що їх дійсно обміняють. Ось нехай влада виконає надані нею обіцянки.
Третій рік – це вже занадто. Хай почують їхні голоси. Побачать їхні спустошені, змучені очі. Це ж не просто людина, яка обмежена у спілкуванні з рідними і пересуванні. Це обмеження в їжі, невідомо, чи катують їх там, який у них фізичний стан, до того ж поранення. Минає два роки з моменту теракту в Оленівці, тому ми сподіваємось, що Україна зробить все можливе та поверне їх додому. Не через роки, а негайно.
Анастасія: Ми зазначили у зверненні до президента, до Кирила Буданова, до Андрія Єрмака, що у кожної людини є своя межа терпіння. Наша межа терпіння уже перетнула всі кордони. Тому ми ладні на те, щоб цілодобово стояти вже не на мирній акції під Верховною Радою, а на загальне оголошення голодування. Допоки нас не почують і ми не побачимо зворотної реакції у вигляді повернення наших рідних.
Олександра: Я хочу сказати щодо тієї відмовки, що, мовляв, це Росія не віддає полонених і все. Ми вже давно існуємо як спільнота, і весь час ведемо комунікацію і намагаємося налагодити співпрацю з державою, з різними державними органами. Ми можемо навести цілий ряд прикладів, коли саме з боку України були помилки, недопрацювання. Звичайно, ми не знаємо прихованих процесів: як готуються обміни, так далі, але ми бачимо ті процеси та співпрацю, які постійно руйнує сторона держави, які ми пропонуємо та намагаємось зав’язати… То яке може складатися враження, якщо ми бачимо, наскільки погано ведеться принаймні видима частина роботи з нами?
Нині минає вже друга річниця з дня теракту в Оленівці. На державному офіційному рівні досі не запроваджений окремий День пам’яті. Чому?
Анна: Шлях до установлення Дня пам’яті про теракт в Оленівці був довгим. Це питання почали підіймати родини, Марія зробила петицію. Ця петиція набрала необхідну кількість голосів, але відповіді на неї немає досі.
Далі у нас була зустріч з депутатами, на ній були присутні Валентина Короленко-Усова, Анатолій Остапенко, Дмитро Усов. Вони прийшли на зустріч щодо поранених військовополонених і почали порушувати це питання. Тоді з нами не було жодного представника родин загиблих. Дискусія була важка, бо ми – люди, які мають відношення до цього теракту. Вони – ні. І прийшли до висновку тоді, що можна започаткувати День пам’яті за страченими в полоні. Мовляв, це буде і про цивільних, і про військовослужбовців, але про Оленівку там не буде жодного слова, лише дата – 28 або 29 липня. На це було важко погодитись, дискусія тривала далі, родичі підключалися на онлайн-зустрічі. Але зрозуміло, що буде або так, або ніяк.
Тоді ці депутати разом з групою інших запровадили постанову про цей День пам’яті, на яку Потураєв дав рекомендацію, що цей день може перевантажити національний календар пам’ятних дат. Мовляв, що вже є 29 серпня, яке мало бути присвячене Іловайському котлу, але його зробили Днем пам’яті загиблих захисників України.
Взагалі зараз немає відповіді, чому цю постанову не винесли навіть на голосування? За допомогою Медійної ініціативи за права людини нещодавно ми випустили ролик, в якому вже родичі саме загиблих під час теракту звертаються до депутатів та просять проголосувати за цей проєкт-постанову.
Марія: Після створення петиції ми почали масово надсилати листи до народних депутатів України з проханням підтримати День вшанування пам’яті страчених бійців під час теракту в Оленівці. Саме через це Анатолій Остапенко та Валентина Короленко-Усова прийшла до нас зустріч. Після того, як петиція набрала необхідну кількість голосів, на початку цього року, ми теж розсилали листи депутатам, оскільки нам не було зрозуміло, яким чином взагалі рухається ця справа. Були відповіді, що вони проголосують та підтримають ініціативу, але таких відповідей було мало.
Просто є таке нерозуміння нас, як родин військових, захисників України, чому так відбувається? Чому така несправедливість навіть всередині країни? Якщо ми не можемо добитися міжнародного розслідування теракту, то чому не можна хоча би гідно вшанувати пам’ять наших страчених в полоні захисників? Це зробити не так важко, просто потрібно проголосувати, бо той законопроєкт вже внесений, але він блокується на рівні Комітету ВРУ з питань гуманітарної та інформаційної політики. Це питання дуже важливе, ми сподіваємося, що рішення про День пам’яті за вбитими в полоні буде прийняте.
Що дає вам сили не припиняти свою боротьбу?
Анна: Ті, які чекають своїх, не мають вибору – ми не маємо права опустити руки. Окрім нас, ніхто не буде боротися за наших рідних. В цілому, дуже важко бути в темі теракту в Оленівці кожен день. Наприклад, Олександрі та Ксенії – в рази важче. Але коли ти озираєшся назад і розумієш, що пророблено стільки роботи… І якби ми не почали це робити, то, можливо про Оленівку сьогодні ніхто б і не згадав, окрім родин, у яких там були рідні. Навіть у надскладну хвилину я розумію, що не може це все покинути. Бо про Оленівку знову замовчать і несправедливість буде процвітати далі ще більше.
Олександра: Я з цим погоджуюсь. Відчуття є таке, засноване на досвіді, що якщо ми зупинимося, то справа зупиниться також. І розголос буде мінімальний, для галочки. Чому кажу, що з досвідом? Тому що коли ми в січні 2023 року починали свою діяльність, то публікацій про Оленівку в ЗМІ було мінімум і вони закінчувались тоді, коли це було новиною. Важко було залучати ЗМІ до цієї теми, ми багато запрошували журналістів про це писати. Ми не можемо зупинитись – від нас залежать люди, які залишились в полоні, залежить пам’ять про тих, які там загинули.
Працюючи досить довго з цією темою, ми зрозуміли багато про те, що таке російський полон. І навіть коли ми зможемо повернути усіх, хто зараз перебуває в полоні та був в Оленівці, ми продовжимо використовувати свої напрацювання, можливість та досвід, щоб допомогти тим, хто ще перебуває в російському полоні. Це щось настільки жахливе, що хочеться направити усі можливі сили на те, щоб забрати звідти людей.
Ксенія: Також погоджуюсь з дівчатами. Нам дає сили рухатися далі розуміння того, що ця робота не буде зроблена кимось іншим. Не буде зроблена владою, іншими людьми. Ми в цьому зацікавлені, ми працюємо в цьому напрямку. Звичайно, на це йде багато сил, часу, емоційних ресурсів. Але я розумію, що якби ми не почали півтора року тому, то зараз про Оленівку згадали кілька медіа, але не було б жодних заходів та демонстрацій в Україні та закордоном. І, звичайно, повернення людей з полону не буде відбуватися без постійного нагадування, не буде відновлене міжнародне розслідування, не буде Дня пам’яті. Зараз, коли стільки всього вже досягнено, зупинятися не можна.
Олександра: Хотіла б закликати усіх, хто прочитає це інтерв’ю долучатися до різного виду діяльностей. Хто може – виходьте на акції, хто не може – є багато інших можливостей допомагати українській армії, військовополоненим і загалом полоненим. Щонайменше, донатити на українську армію. І дуже важливо не допускати до себе багато негативних думок. Налаштовуйтеся позитивно, щоб негативні думки не забирали ваші сили. Вони вкрай необхідні нам для перемоги.
Читайте також: “Я не могла повірити, що це насправді відбувається”. Історія маріупольки, яка третій рік чекає чоловіка з полону
