Мрія жити в Києві стала реальністю, а любов до фотографії - хобі, яке не тільки приносить задоволення, а й фіксує моменти у повсякденні, на які більшість може не звернути уваги. Займатися фото попаснянка Ірина Махно почала ще у рідному місті. На жаль, через окупацію деякі її кадри стали архівними. Проте розвиватися як фотографиня вона продовжила у Києві
В інтерв’ю ТРИБУН Ірина розповіла про творчий шлях, улюблені локації, найбільш пам’ятні знімки та поділилася, що саме сфотографувала б, якби приїхала у деокуповану Попасну
- Як виникла любов до фото?
- Мені здається, що це спадково. Мій дідусь у молодості любив фотографувати якісь події чи родинні моменти. У нього була купа знімків і не в одному екземплярі. Потім цей інтерес передався татові. Він приділяв велику увагу заняттю, самостійно проявляв плівки. Тож вдома завжди були спочатку чорно-білі, а потім кольорові фото. Періодично я кожну розглядала в деталях. З дитинства придивлялася до фотоапаратів тата і дідуся. А ще подобалися негативи плівок, зроблених на фотокамеру, і з діафільмами. У нас був фільмоскоп, тому влаштовували кінотеатр.
- Коли ви почали займатися фотографією? Які були перші кадри?
- Фотографувати почала зі шкільних років, з 10 класу. З подружками знімали на цифрову камеру. Також пробувала на плівковий тата. Але він був не зовсім зручний та і важко знайти місце, де б проявляли плівку. На моє 16-річчя батьки здійснили найзаповітнішу мрію - я змогла придбати власний фотоапарат Canon EOS 1100D. Фотографувала знайомих, подруг, однокласниць, інколи природу.
З цього моменту камера завжди зі мною. У січні 2015 року, коли були вимушені виїхати з Попасної через обстріли у Полтавську область, теж брала її з собою. Знімала селище, свійських тварин. Але все одно акцент робила на людях. У кадрі були нові знайомі.
- Які були ваші улюблені локації для зйомок у Попасній?
- На жаль, я не так багато фотографувала пейзажних місць, архітектуру. Зараз дуже шкодую про це. Але найбільше любила сосновий ліс на “16-ому районі” та яр із ставами.
- Чи вдалося вивести фото з окупації?
- Роздруковані світлини - ні, жодної. Усі зафіксовані життєві моменти та події, дитинство, фото батьків, родичів - все залишилося там, під руїнами. Наш дім розбито, повертатися немає куди. А фото, які були зроблені вже на мою камеру та зберігалися на старому ноутбуці, вдалося. Його дивом мама вивезла.
- Фото Попасної до повномасштабної війни і після її початку часто переглядаєте?
- Як виявилося, у мене дуже мало фото рідного міста. Ніколи не замислювалася, що його не існуватиме. Завжди думала: “ще встигну сфотографувати”. Тому все потрібно робити вчасно.
На просторах інтернету я знаходила знімки руйнацій. Емоції виникають різні. Раніше - нестерпно боляче, а зараз у мене режим “не вірю”, “це все не правда”. Важко змиритися, повірити у те, що місця, де ти жив, навчався, гуляв, з якими пов’язані певні моменти та емоції - немає і ніколи не буде. Ніби, сон. Це жахливо.
- Які ваші найулюбленіші фото рідного міста?
- Ось ці. Вони атмосферні.
- А ці знімки я зробила, як виявилося, напередодні останнього від’їзду. Вони мені здаються спустошеними. Ніби, їх зміст “востаннє”.
- Якби була можливість поїхати додому, відзняли би те, що там відбувається? Що б хотіли сказати знімками?
- Навряд чи б я змогла поїхати та побачити місто в такому стані… Це дуже боляче. Але для того, аби показати всьому світу, що “найбільшою раковою пухлиною” є Росія, наважилася б. І це має наслідки: якщо вчасно її не усувати, вона поглинає організм і зрештою знищує його клітини (наші населені пункти), що призводить до летального випадку - знищення країни.
- Зараз ви проживаєте у Києві. У ваших фото простежується любов до столиці. У якому жанрі фотографуєте?
- З першого дня мого приїзду в Київ я почала знімати у жанрі вуличної фотографії. Це був 2016 рік, коли подавала документи для вступу в Київський столичний університет імені Бориса Грінченка. Я настільки надихнулася красою цього міста, що хочеться якомога більше показати прекрасного чи незвичного.
- Розкажіть про ваші улюблені, як фотографині, локації у Києві?
- У мене їх декілька. Наприклад, парк “Володимирська гірка”. Він хоч знаходиться у самому центрі, але, на диво, там завжди спокійно, затишно, неймовірний вид на Дніпро. Парк “Вічної Слави” подобається пейзажами та своєю атмосферою. Містичне місце - Андріївський узвіз. Своєю красою завжди зачаровує Русанівська набережна. А ось Пейзажна алея приваблює своєю унікальністю. Безпосереднє зближення з Дніпром і чарівними заходами сонця - це Поштова площа.
Насправді важко визначитися, не можу зупинитися на певних локаціях. Хочу охопити майже все.
- На яку камеру ви знімаєте?
- Мої камери - напівпрофесійні. На свою першу - Canon EOS 1100D - фотографувала десять з половиною років. Пізніше докупила об’єктив, щоб отримувати більш якісні знімки. До речі, у своєму інстаграмі у такий спосіб розвінчую міф, що “на бюджетну камеру не можна зробити гарні світлини”. Нещодавно придбала Canon EOS 250D. Він теж відноситься до бюджетних, але поки мене влаштовує.
- Яка ваша мрія як фотографині?
- Відзняти, як прокидається Київ. Хочу зафіксувати місто, огорнуте сходом сонця.
- Чи замислювалися ви про творчі подорожі?
- Хотілося б відвідати європейські країни. Через об’єктив показати архітектуру, культуру та людей. Знайти щось цікаве та унікальне. Або навпаки, схоже, щоб порівняти з нашим українським.
- Що для вас є фото та ваше хобі?
- Фото для мене - це спосіб зафіксувати момент, який, можливо, вже ніколи не повториться. Показати щось буденне незвичайним. Помічати прекрасне там, де його не бачать інші.
А ось хобі - можливість відволікатися, поринути в те, що приносить несамовите задоволення. Ставлю перед собою певні завдання, наприклад, побачити інші ракурси в буденних речах, працювати над покращенням знімків. Спостерігаю у своїх фото прогрес, тому докладаю ще більших зусиль.
Також це знайомство з людьми, які захоплюються фотомистецтвом, і обмін досвідом. Є роботи, які надихають.
Читайте також: Олексій Ковальов: фотограф, чиї світлини розповідають про Луганщину
