Повернення з війни – це не завжди оплески, обійми й квіти. Часто – це мовчання, розгубленість і страх від будь-який гучних звуків. Більше ніж пів мільйона українських ветеранів після участі в бойових діях повертаються до цивільного життя, але не завжди – до себе.
Попри масштаб війни та очевидну потребу в психологічній допомозі, в суспільстві досі живе переконання, що “психолог – не для нас”. Нерідко самі ветерани роками ігнорують власний біль, не знаючи, як попросити про допомогу або де її шукати.
Війна в Україні триває вже понад 10 років – і разом із нею зростає кількість тих, хто повертається з фронту не лише з фізичними, а й з невидимими ранами. Так, станом на початок 2025 року, в Україні близько мільйона осіб мають статус учасника бойових дій. Про це повідомила міністерка у справах ветеранів Наталія Калмикова в інтерв’ю телемарафону, зазначивши, що ця цифра постійно зростає
Психологічні травми, отримані на війні, залишаються з людиною надовго. Лише за 2023 рік в Україні було офіційно діагностовано понад 12 000 випадків посттравматичного стресового розладу – у рази більше, ніж у довоєнні роки, згідно з даними Міністерства охорони здоров’я.
Однак за оцінками психологів, понад 70% ветеранів, які потребують психосоціальної допомоги, не звертаються по неї. Основні причини – страх осуду, стигма навколо ментального здоров’я, відсутність інформації та доступних послуг.
У практиці ПТСР проявляється по-різному: у когось це – флешбеки та панічні атаки, у когось – агресія, ізоляція або безсоння. У багатьох – глибока депресія, замаскована алкоголем або байдужістю до життя. Часто страждає не лише сам ветеран, а й уся родина – партнери, батьки, діти.
Відсутність допомоги має дуже реальні наслідки. Ветерани з незавершеним психоемоційним досвідом часто стикаються з розпадом сім’ї, втратою роботи, залежностями, а в найгірших випадках – із суїцидальними думками чи діями.
Видання ТРИБУН поспілкувалося з психологинеюпроєкту “Шлях адаптації: підтримка ветеранів та їхніх родин” Мариною Багіровою про досвід роботи з ветеранами в реабілітаційних центрах, типові труднощі, з якими вони стикаються, та прогрес у процесі їхньої адаптації.
Щоб людина зрозуміла, що їй потрібна допомога фахівця, вона спочатку має знати, що таке психологія. За словами Марини Багірової, психологічна освіта в Україні залишається слабкою.
“Люди, з якими я працюю – це ветерани та їхні родини, які, зазвичай, мало обізнані про різновид психологічних послуг. Через це вони рідко виявляють ініціативу, щоб самостійно долучитися до терапії, тренінгів чи консультацій. Тож наше завдання – не лише надавати допомогу, а й заохочувати людей до участі”, – пояснює спеціалістка.
Звернення до психолога чи психотерапевта – це початок активної роботи. Перші сесії часто присвячені встановленню довіри. Ветерани можуть бути закритими, адже розповідати про травматичний досвід означає знову його пережити. Фахівець допомагає створити безпечний простір, де можна висловити почуття без страху осуду.
У терапії від проєкту “Шлях адаптації: підтримка ветеранів та їхніх родин” ветерани обов’язково беруть участь у групових сесіях, а до індивідуальних долучаються за бажанням, якщо відчувають у цьому потребу.
“Двічі на тиждень я виїжджаю до реабілітаційних центрів. За день у мене 4–5 консультацій: спочатку групові та сімейні, потім індивідуальні. Групові заняття спрямовані на залучення й розслаблення аудиторії”, – зазначає психологиня.
Марина пояснює, що на початку роботи важливо уникати чутливих тем, які можуть викликати напругу. Вона акцентує на позитивних аспектах, допомагаючи учасникам знайти радість у простих речах і поступово відкритися. Такий підхід дозволяє ветеранам відчути себе комфортно та безпечно.
“Перша зустріч зазвичай формальна: ми обираємо легкий формат, знайомимося один з одним, я розповідаю, що таке психологія і чому це зовсім не страшно. Після цього починаємо роботу. Часто ветерани приходять напружені, тож ми уникаємо конкретної тематики й ведемо розмову в позитивному ключі. Наприклад, розповідаю як боротися зі стресом, акцентуючи на сильних сторонах людини. Якщо вона вважає, що її життя закінчилося, ми можемо відшукати радість навіть у ранковій чашці кави. Ми сміємося, ділимося смішними історіями, і це допомагає розвантажитися. Люди відкриваються, коли від них не вимагають розповідати про травматичний досвід чи дитинство. Такого ми уникаємо, адже як мінімум, учасники групи часто не знайомі між собою”.
На індивідуальних сесіях ветерани нерідко звертаються з кількома проблемами одночасно.
“Людина може прийти через складнощі у стосунках, на роботі та тривожність. Ми розуміємо, що чарівної пігулки немає, і вирішити все за кілька зустрічей неможливо. Тож спочатку з’ясовуємо головну причину, яка привела людину, та починаємо працювати спочатку саме з нею. Індивідуальна консультація існує для того, щоб я допомогла розібратись з тими проблемами, які людина не бачить або не хоче бачити”, – говорить Багірова.
Важлива частина реабілітації – опрацювання травматичного досвіду. ПТСР, який діагностують у багатьох ветеранів, проявляється через флешбеки, кошмари, гіперчутливість до звуків чи ситуацій, що нагадують війну. Терапія допомагає “розібрати” ці спогади, зменшити їхній емоційний заряд і навчитися жити з ними, не дозволяючи їм контролювати життя.
Марина Багірова підкреслює, що жінки – дружини ветеранів, їхні матері – звертаються по допомогу частіше. Також нерідко ветерани приводять своїх дітей.
“Діти – це відображення батьків. Часто їх приводять, коли сам ветеран потребує допомоги, але не може цього визнати. Працюючи з малечею, ми поступово залучаємо й ветерана. Сімейна терапія відіграє ключову роль”, – пояснює вона.
Якщо раніше до терапії долучалися переважно сім’ї, то тепер дедалі більше ветеранів приходять самостійно. Спеціалістка пов’язує це зі зростанням доступу до інформації про психологічну допомогу та її ефективність.
“Мій колега, методист проєкту “Шлях адаптації: підтримка ветеранів та їх родин”, проводить інтерактивні заходи: квізи, вечори настільних ігор, брейн-ринги. Раніше на них приходили здебільшого жінки й діти, а тепер дедалі більше чоловіків із радістю долучаються, наприклад, до гри в «Мафію». Так вони ближче знайомляться з нами, нашою організацією і починають брати участь у інших проєктах, зокрема психологічної підтримки”, – розповідає Марина.
Марина поділилася однією з найпам’ятніших ситуацій із практики.
“У нас на реабілітації була одна родина, з якою я неодноразово працювала – мамою, татом і донькою – на групових, сімейних та індивідуальних сесіях. Я запропонувала методику, яка потребувала участі обох рук, але не помітила, що в чоловіка протез замість однієї руки. Він спокійно сказав про це, і я відчула провину, хоча не показала цього. Ця сім’я залишилася в моїй пам’яті. Мене вразив ветеран: він сповнений життя, прагне досягати цілей, відкрив власний бізнес і не говорить погано про інших, що буває рідкістю. Я пишаюся цією людиною та його родиною. Такі люди змінюють країну на краще, адже вони знають, як хочуть жити, і бачили, як жити не варто”.
Фахівці проєкту ставлять реалістичні цілі. Головна мета – соціальна адаптація та розвантаження.
“Ми не прагнемо повністю змінити людину. Деякі ветерани потребують вузькопрофільних спеціалістів, адже певні психічні порушення, на жаль, незворотні. У таких випадках ми перенаправляємо людину до психіатра, оскільки деякі проблеми неможливо вирішити без медикаментозного лікування”, – пояснює психологиня.
Одна з перешкод для реінтеграції ветеранів – створення хабіввиключно для них. Марина проводить паралель із хабами для внутрішньо переміщених осіб. Вона зазначила, що люди, спілкуючись виключно з такими ж як вони, не інтегруються в суспільство.
“Якщо ветерани спілкуються лише між собою, це може призвести до ізоляції. Вони починають думати, що з ними щось не так. Людина почуватиметься краще, якщо не вважатиме себе «інакшою». Ми заохочуємо ветеранів спілкуватися з ВПО та іншими групами, щоб обмінюватися досвідом, розширювати світогляд. Це сприяє інтеграції”, – стверджує вона.
Для психологині успішна реінтеграція ветерана – це адаптація до неминучих змін і повернення до суспільства, яке також трансформується через війну.
“Життя людини, яка повернулася з фронту, не буде таким, як раніше. Моя головна мета – допомогти вийти з вакууму, у якому людина перебувала рік, два чи три. Я вірю, що ветерани зі своїм досвідом можуть запропонувати суспільству щось унікальне. Але вони мають бути готові до того, що світ і сприйняття їх іншими змінилися. Люди, якими вони були до війни, вже не ті”, – підсумовує Марина Багірова.
Ініціатива «Шлях адаптації: підтримка ветеранів та їх родин» реалізується Громадською організацією «Громадський Дім» в межах проєкту GIZ Ukraine «Ґендерно-чутливі підходи до ментального здоров'я та психосоціальної підтримки в Україні», що фінансується урядом Німеччини.
