Вони не вдома, але кожне своє рішення досі мислять у категоріях “мого міста”, “моєї області”. Лоліта, Данило й Микита — молоді громадські діячі з Луганщини, які, попри втрату рідного простору, не втратили орієнтир. У нових громадах вони будують майбутнє для себе й інших, але роблять це з вірою, що зможуть повернутись і відбудувати власний край. Їхні історії — про втрату, дію і надію. І про те, якою може бути Луганщина після війни — якщо її творитимуть ті, хто любить її по-справжньому.
Лоліта Глотова, громадська діячка з Лисичанська
Лоліта Глотова — дівчина, яка двічі змушена була залишати рідний дім через війну. Вперше вона переїхала з Алчевська до Лисичанська у 2014 році, а після повномасштабного вторгнення у 2022-му — опинилася у Дніпрі. Попри всі виклики, Лоліта не втратила зв’язку зі своєю малою батьківщиною і продовжує працювати для молоді з Луганщини, об’єднуючи переселенців та створюючи простори, де народжується нова активна громада.
Маючи педагогічну освіту та досвід роботи з дітьми й творчими колективами, сьогодні вона реалізує себе як консультантка молодіжного проєкту, допомагає переселеній молоді знайти нові можливості й зберегти свою ідентичність. Ми поговорили з Лолітою про її особисту історію, про зв’язок з Луганщиною та про те, яким вона бачить майбутнє регіону.
«Луганщина для мене наразі — це найтепліші спогади. Для мене це родина, це дім. Це не просто місце, це моя внутрішня основа. Навіть після всього, що сталося, я її відчуваю. Це щось дуже рідне — те, що ти не можеш замінити жодним іншим містом. Там минав мій початок — мій Алчевськ. Потім був Лисичанськ. Але скрізь у цьому була одна й та сама Луганщина — у відчуттях, у людях, у повітрі».
Після переїзду до Лисичанська Лоліта почала знову будувати життя з нуля. Але замість зосереджуватися лише на особистому, вона активно включилась у громадське життя: працювала, навчалась, надихала інших.
«Коли я переїхала в Лисичанськ, вступила до педагогічного коледжу. Паралельно займалась творчістю — це був вокал, хореографія. Працювала у Палаці культури, потім у дитячому садочку. Я отримала не лише професійний досвід, а й зрозуміла, що хочу бути ближчою до молоді. Так я стала модераторкою молодіжного медіахабу. Ми тоді створювали справжнє середовище для активних підлітків і молоді».
Проте у 2022 році вона знову змушена була залишити вже другий дім. Цього разу її прихистив Дніпро, який став не лише новим місцем проживання, а й стартовим майданчиком для нової хвилі діяльності.
«Я — ВПО вже вдруге. Але цього разу я не просто переїхала. Я вирішила зробити щось більше. Зараз я координаторка напрямку відкриття молодіжних центрів у Дніпропетровській області. Працюю з ВПО та молоддю приймаючої громади. Це не просто робота — це моя відповідь на втрату дому. Ми будуємо середовище, де кожен може себе знайти. І що важливо — ми будуємо разом з людьми з Донеччини, Луганщини, Дніпра. Це вже команда».
Усе її сьогодення пов’язане з підтримкою молоді. Але серце — досі вдома. Лоліта вірить у повернення — і готується до нього.
«Я впевнена щодо свого повернення після деокупації. А також вірю, що повернуся не сама, а разом з однодумцям. І деякі з них будуть не обов’язково нашими земляками. Наприклад, люди, які вже тут, у Дніпрі, стали нашими, мають знання, досвід, вміють працювати у команді. Ми вже навчилися організовувати видачу гуманітарної, надання психологічної, юридичної допомоги. Ми можемо створити філії молодіжних просторів на Луганщині. І зробити це якісно. Це моя мрія — щоб саме там, на нашій землі, з’являлися такі місця підтримки й сили».
Водночас вона чітко усвідомлює: повернення — це не лише про символічний жест, а й про реальні труднощі, які доведеться долати.
«По-перше, там просто нічого не залишилося. Наші міста були стерті окупантами. Житло — найбільша проблема. Потрібні шелтери, місця колективного перебування для початку. Також ми можемо почати з простого — зі створення молодіжних просторів, гуманітарних хабів, місць, де люди просто можуть бути разом. Обов’язково потрібні тренінги з психологічної підтримки, мінної безпеки, медичної допомоги. Я думаю і про прості речі — наприклад, щоб будівлі відбудовувалися у тому самому вигляді, як до війни. Із табличками, пам’ятками про війну. Щоб це був не просто ремонт, а відновлення ідентичності».
Зараз молодь, переконана Лоліта, має більше шансів на зміни, ніж будь-коли.
«Мені здається, що молодь зараз — набагато сильніша. Ми маємо доступ до грантів, тренінгів, різних програм. І це дуже круто, бо раніше цього не було. Особливо на Луганщині. А зараз ми — активні та “прокачані”. І найголовніше — ми вже маємо досвід. Ми не боїмося змін. І ми зможемо відновлювати, бо ми — ті, хто пройшов через втрату і не втратив себе».
Попри інтеграцію в нові громади, вона не відпускає Луганщину. Її голос звучить там, де вона є зараз, — у проєктах, ініціативах, діалогах.
«Я себе вже інтегрувала тут. Але свою ідентичність я не втрачаю. Намагаюся гідно представляти Луганщину. І навіть зараз, коли ми працюємо над відкриттям молодіжних центрів у Дніпрі, я розповідаю про Лисичанськ, про те, як ми створювали медіахаб. Молоді це заходить, бо це не вигадка, а реальний кейс. Це мій досвід. І я ним ділюся з гордістю».
Один із найбільш емоційних моментів — її нещодавній виступ на вокальному конкурсі. Те, як вона прожила пісню, говорить більше за будь-які формальні виступи.
«Я брала участь у півфіналі вокального конкурсу. Могла співати щось драйвове, ефектне. Але я вибрала те, що болить. “Біда не в тім, що ти мене не любиш, біда, що я не можу тебе розлюбити” — ця пісня сиділа в мені. Я виступала у футболці “Луганщина — це Україна”. І на програші сказала: дякую Дніпру за прийом, але сьогодні я співаю про свою малу батьківщину. Бо я її ніколи не розлюблю. Я її дуже люблю. І завжди говоритиму про неї. Бо вона — унікальна».
Данило Моргун, волонтер, громадський і культурний діяч з Кремінної
Данило Моргун — молодий активіст і культурний працівник, який після початку повномасштабної війни продовжив розвивати культуру і працювати з молоддю вже в умовах евакуації. У місті Дніпро він надає культурні послуги дітям та дорослим у Кремінському гуманітарному хабі, волонтерить від імені Кремінської бібліотеки та дистанційно долучається до роботи Кремінського будинку культури. До початку повномасштабної війни навчався на комп’ютерного інженера в Рубіжному, був солістом, звукорежисером та тренером з програмування для дітей. Сьогодні є заступником голови Молодіжної ради при Кремінській МВА та мріє повернутись, щоб відновлювати громаду через культуру.
«Коли мене запитують, що для мене означає Луганщина, я одразу згадую рідний дім. Це місце, де я народився і виріс, де кожен знайомий був частиною мого життя. Там, де навіть сусід, просто проходячи повз, міг подарувати посмішку, а ти — відчути радість. Луганщина для мене — це не просто батьківщина, це місце, де я відчував себе потрібним, де хотів і досі хочу провести своє життя. Хоч Україна й велика, але нічого ріднішого за свій край не буває».
Після окупації він залишив регіон, але намагається підтримувати контакт із тими, хто залишився.
«Я намагаюся тримати зв’язок з рідним краєм, слідкую за подіями, наскільки це можливо. Але, чесно кажучи, через дії окупаційної влади цей зв’язок стає дедалі складнішим. Та я не з тих, хто може просто забути. У душі — постійне відчуття, що я маю повернутися. Я не уявляю свого майбутнього десь іще, окрім Луганщини. Але водночас розумію: важливо, аби були умови для розвитку, для безпеки, аби можна було щось будувати для себе і своїх близьких».
Говорячи про виїзд, Данило акцентує на головному — безпеці своїх рідних.
«Я поїхав тому, що хотів уберегти рідних. І залишатися там, працювати в умовах окупації — не для мене. Бо я знаю, що там зараз — суцільна неправда. Це не моє».
Попри все, він дивиться в майбутнє з оптимізмом. Вірить, що Луганщина може стати простором розвитку.
«Через десять-п’ятнадцять років я бачу Луганщину вільною, сильною, різнобічною. Це має бути аграрний, курортний, промисловий регіон, яким ми її знали до 2014 року. І найголовніше — хочеться, щоб більше ніколи не лунало того, що “Луганськ — це окремо, область — окремо”. Луганськ — наш центр, наш дім. І я хочу, щоб ми пишались цим».
Він глибоко переконаний, що молодь — ключ до майбутнього регіону.
«Молодь — це ресурс, ідеї, натхнення. Без молоді немає сенсу в жодному відновленні. Якщо не ми, то хто? Кожна молода людина — це унікальна енергія. Саме ми будемо відбудовувати Луганщину після деокупації».
Данило мріє повернутися до Кремінної й займатися улюбленою справою — культурою. І має чітке бачення, як це може виглядати.
«Я працюю в культурній сфері, тому дуже хочу, щоб у моєму місті була сучасна сцена, і вулична в тому числі. Щоб до нас приїздили на виступи, на фестивалі. Ми маємо відновити будинок культури, зробити його яскравим, сучасним, відкритим. І щоб площа стала справжнім центром життя. Бо ж усі пам’ятають наші свято Івана Купала, Фестиваль української народної іграшки та гри, всі ті події, які ми організовували. Це була частина нашої громади».
Він переконаний: навіть зараз, за межами рідного міста, можливо створювати спільноти.
«Молодіжні центри, які з’являються зараз у Дніпрі, у Рівному — це все результат спільної праці. Це показує, що ми не втрачаємо себе, навіть на відстані. Ми формуємо нові осередки, зберігаючи свою ідентичність».
Про самореалізацію Данило говорить чесно: важко, але можливо.
«Так, часи складні. Але самореалізація залежить від тебе. Можливості завжди є — може, не такі масштабні, як хотілося б, але вони існують. І хто готовий — той знайде. А після деокупації їх стане ще більше, бо буде підтримка від міжнародних партнерів. Кожна ініціативна людина зможе реалізуватись і знайти своє місце в оновленій Луганщині».
Його особлива мрія — створити музей народної іграшки на Луганщині, зберегти пам’ять про майстрів Кремінщини та показати її усьому світу.
«Ми маємо зберегти свою історію: пісні, танці, традиції Слобожанщини. Фестиваль української народної іграшки та гри — це те, що я хотів би вивести на всеукраїнський рівень. І я мрію про музей, де будуть зберігатися роботи наших майстринь. Це важливо. Без культури — немає нації».
Микита Горбатенко, громадський активіст з Кремінної
Микита Горбатенко — активіст, волонтер і молодіжний лідер, який після повномасштабного вторгнення змушений був залишити рідну Кремінну. Проте він не втратив зв’язок із громадою, а навпаки — зберіг його через дію. Навчаючись одночасно у двох українських вишах, Микита продовжує брати участь у громадських проєктах, очолює Молодіжну раду при Кремінській міській військовій адміністрації, є членом Молодіжної ради при Міністерстві економіки України. Зараз, коли Луганщина перебуває під окупацією, Микита мріє про повернення. Але це не про ностальгію. Це про бачення, в якому Луганщина — безпечна, сучасна, відкрита й гідна. І про молодь, яка готова все це будувати.
«Для мене Луганщина — це дім. Це земля моїх історій, моїх людей, моїх можливостей. Вона болить, але в ній я бачу силу. Кремінна — не просто точка на мапі, це — місце сили. Ліс, річки, люди, підтримка. І навіть коли моя громада в окупації я відчуваю: громада — це не про територію. Це — про єдність, взаємодопомогу, про бажання не здаватись».
До 2022 року він уже мав значний досвід у громадському секторі. Екоакції, велоквести, інфраструктурні проєкти, культурні події, підтримка малого бізнесу — все це було втілено в Кремінній за його участі.
«Ми реалізували десятки ініціатив. Це і “Кремінна — найчистіше місто Луганщини”, і кіновечори, і проєкти з сортування сміття, і тренінги, і створення першого в місті молодіжного ХАБу “Green HUB Твоя територія”. Все це — про громаду, про молодь, про те, що ми можемо робити навіть без великих ресурсів, якщо є ідея і команда».
Втім, 2 квітня 2022 року його родина була змушена евакуюватись. Після гучних вибухів, заторів, покинутих машин на дорозі, рідні Микити і він сам були в безпеці. Разом з тим, він не полишає надії повернутися в Кремінну. Але повернення, наголошує Микита, — це не просто зміна місця проживання, це – віра в майбутнє.
«Я хочу бути частиною команди, яка відновлюватиме громаду. Якщо буде шанс повернутися до місць, які асоціюються з дитинством, родиною, теплими спогадами, то буде дуже чудово, але все залежить від фактора безпеки після деокупації. Без цього повертатися неможливо».
Його бачення Луганщини — це бачення майбутнього. Вільного від окупації, радянської промислової спадщини, страху. Замість цього — нова економіка, освіта, екологія, культура.
«Я бачу Луганщину через 10-15 років як відновлений, сучасний, екологічно чистий і перспективний регіон, який зберіг свою унікальність, але переосмислив свій розвиток. По-перше, це вільна і безпечна територія, без окупації, з відновленим контролем України, де люди почуваються захищеними і мають довіру до влади. По-друге, буде забезпечено економічне оновлення, яке не спирається на повернення до старих радянських заводів, а зробило ставку на нову економіку: зелена енергетика, переробка, креативні індустрії, сучасне сільське господарство, цифрові сервіси. Також хочу бачити регіон як освітній і молодіжний центр із сучасними школами, університетами, ХАБами, які готують молодь до життя у XXI столітті з важливими навичками, зокрема професійними».
Микита не вірить у зміну регіону без участі молодих людей. І не тому, що «молодь — майбутнє», а тому що вона — теперішнє. Вже сьогодні молоді лідери ініціюють проєкти, волонтерять, будують спільноти.
«Саме молоді люди мислять по-новому, не бояться викликів, здатні ламати застарілі підходи. Вони вже зараз створюють стартапи, волонтерять, ініціюють культурні та соціальні проєкти. Їм ближчі сучасні інструменти, цифрові технології, глобальне мислення. Також у них є мотивація повернути своє. Молодь, яка втратила дім через війну, має сильне внутрішнє бажання не просто повернутись, а відбудувати свою Луганщину по-іншому – без страху, без радянського минулого, без корупції. Важливо, що саме вони будуть майбутніми лідерами громад через 10-15 років. Саме теперішні підлітки та студенти будуть очолювати громади, бізнеси, навчальні заклади, громадські організації. І від того, які в них цінності сьогодні, залежить майбутнє регіону».
Після повернення Микита бачить себе у кількох напрямках: освіта, екологія, соціальні інновації, культура, громадський сектор. Але найперше — створення простору, де молодь може себе знайти.
«Я хочу створити молодіжний ХАБ — не просто приміщення, а місце сили. Там має бути навчання, обміни та менторство, спільні проєкти, підтримка бізнесу. Також мрію про екологічні ініціативи: створення екомаршрутів, туристичних стежок, зелених зон, кампанії зі збереження води, сортування відходів, переробки. І, звісно, культура — проведення фестивалів, виставок, творчих подій, які збирають громаду разом і дають відчуття гордості за рідне місце, створення вуличного мистецтва, яке розповідатиме про історію, гідність, війну тощо. Те, що дає місту голос».
Втім, він визнає: зараз комплексної стратегії повернення молоді немає. Є лише окремі проєкти, які часто не відповідають реальним потребам. І якщо це не змінити, молодь втратить мотивацію повертатися.
«Нам потрібно не тільки дати житло чи роботу, а створити відчуття — на тебе чекають, твій голос важливий. Без цього — буде відток. Але якщо створити умови — це буде найпотужніший регіон у країні».
Молодь Луганщини не втрачає зв’язку з домом — навіть на відстані. Її представники мріють про повернення, але водночас тверезо розуміють, що лише бажання — замало. Для справжнього відновлення регіону потрібні безпека, економічні перспективи, простори для розвитку і право бути почутими. І якщо ці умови буде створено, молодь повернеться не просто жити — вона повернеться змінювати. Луганщина майбутнього може бути не копією минулого, а прикладом для всієї України. І саме молоді належить вирішальне слово в цьому процесі.
Проєкт «New meanings for Eastern Ukraine» реалізується за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Чеської Республіки. Погляди та інформація, викладені у цьому матеріалі, належать авторам і не відображають офіційну позицію МЗС Чеської Республіки.
