Дар’я Горпиненко – художниця, в серці якої живе схід України. Вона народилася у Донецьку, а після початку війни у 2014 році була вимушена залишити свій дім і переїхати до Костянтинівки. У 2022 році повномасштабне вторгнення знов змусило її покинути домівку – цього разу шляхи привели її до Черкас. Теплі спогади про схід вона зберігає у своїх картинах. На кожному її полотні – тиха туга за домом, пейзажі, що зосталися у пам’яті, і тепла ностальгія.
Про свій шлях переселення, вплив війни на своє життя та творчість і про роздуми щодо майбутнього художниця Дар’я розповіла виданню ТРИБУН. Також вона поділилася особливостями техніки малювання картин, що присвятила рідним містам.
Народжену на Донеччині Дар’ю Горпиненко за 17 років життя спіткало чимало неприємностей: двічі їй довелося залишати рідний дім через війну. Селище Бетманове, Костянтинівка, а зараз – Черкаси ставали прихистком для дівчини та її сім’ї. Незважаючи на це, вона вмотивована присвятити себе творчості та розвиватися у живописі.
“Не можу сказати, що Костянтинівка була містом моєї мрії. Проте, переїхавши до Черкас, – сумую. Цю ностальгію за минулим видно у всіх моїх картинах. Я хотіла передати ці почуття через мої роботи, адже там залишилось все. Сумно від того, що не можна повернутись туди, хоча раніше я хотіла поїхати звідти”, – говорить донеччанка.
Займатися живописом Дар’я Горпиненко почала у 2019 році. Тоді вона вступила до костянтинівської школи мистецтв. Художниця каже, що її вчителька навіть після випуску цікавиться її долею – чи збирається вона вступати в університет на художню спеціальність.
“Коли я ще вчилась у школі мистецтв, брала участь у багатьох конкурсах. Наприклад, Обласному художньому конкурсі імені Володимира Сосюри. Я тоді працювала у техніці гратаж – щось схоже на гравюру, і отримала за свою роботу гран-прі. Це був мій перший гран-прі по області.
Після випуску з художньої школи я на рік або півтора закинула живопис, бо у мене було емоційне виснаження. Малювати вази, чайнички… це «з’їдає» всю творчість і уяву. Але пізніше я вирішила спробувати малювати олією, і мені це сподобалось. Я дуже довго відпрацьовувала власну техніку. Зараз розумію, що моя техніка – малювати у синьому кольорі. Він мені подобається більше за все”, – розповідає Дар’я.
Синій колір для своїх картин мисткиня обрала не просто так. За її словами, цей колір знаменує спокій, тишу. Будь-який інший колір так добре не поєднувався б з тією атмосферою, яку вона прагне передати через свої роботи.
“Дуже довго я обирала колір. Зелений асоціюється зі свіжістю або грошима. Червоний – досить агресивний. Якщо малювати чорно-білу картину, вона здаватиметься депресивною, а жовтий, як на мене, – дитячий колір. А синій – це тиша. Тиша спогадів, які залишаються. Немає ніяких вибухів, немає ніякої війни. Це просто місто, що живе у спокої. Від цих картин не віє сумом і депресією, вони викликають ностальгію за тим часом”.
На творчість Дар’ї значно вплинуло повномасштабне вторгнення. До початку цієї війни вона малювала, за її словами, більш в «дитячих» кольорах, а зараз рефлексує через малювання, вкладає в нього великі сенси.
“Я усвідомила, що картини – це не просто якесь моє хобі, яке не має жодних перспектив. Зараз я хочу, щоб мої картини бачили, щоб люди роздивлялися їх. З цим усвідомленням мені допомогли. Коли ми переїхали у 2022 році, мені було 14 років. І так вийшло, що я почала працювати 3D-візуалізатором. Пропрацювала півтора роки. Я не скажу, що це був поганий період мого життя, колектив розумів, що у першій половині дня я навчаюсь, у другій – працюю. Було важко поєднувати, але це все було в моєму житті. І це дуже змінило мою парадигму, адже я спілкувалася з людьми, які були старші за мене. Вони дійсно мною захоплювались”.
У листопаді 2024 року Дар’я Горпиненко стикнулася з вигоранням. Вона каже, що 2024 рік для неї був досить важким, і щоб себе розвантажити, вона вирішила поєднати корисне для себе з мистецтвом:
“Тоді я вирішила спробувати опанувати нову техніку. Якщо я не помиляюсь, вона називається монохром. Почала малювати міста Донеччини за фотографіями. Але не робити копії – це не дуже вдала ідея, адже простіше роздрукувати фото на холсті. Тож трохи “покрутилась”. Для першої своєї роботи я обрала Святогірськ. Досить тривалий час шукала фото звідти. Дуже хвилювалась, коли починала малювати, адже я ніколи не працювала у такому форматі. Витратила на роботу близько півтора місяці. Коли завершила її, вирішила зробити серію таких картин, щоб не тільки мені відгукувалось, але й іншим людям, які втратили свої міста”.
Своїм першим містом Дар’я обрала Святогірськ, тому що вона часто їздила туда на відпочинок. В її пам’яті він залишив дуже багато щасливих спогадів.
“Моя мама дуже любить збирати гриби, і ми часто їздили у Святогірськ саме за цим. Там ще був мотузковий парк «Стрекоза» – як тільки ми заїжджали до міста, я просила маму відвідати його. Також я відпочивала у дитячих святогірських таборах – «Перлина Донеччини» у серденьку.
Як і Святогірськ, першим я хотіла намалювати Соледар. Розривалась між цими двома містами. В Соледарі мені дуже подобалась соляна шахта. Там ми навіть День мого народження святкували, – з усмішкою згадує дівчина і продовжує, – я народилась взимку, тому соляна шахта була ідеальним варіантом, адже хоч влітку, хоч взимку, – вона однакова”.
Свої картини Дар’я Горпиненко малює завдяки світлинам міст. Проте каже, що знайти підходящу світлину не так і легко, тому вдається до своїх навичок редагування фото.
“Коли я шукала фото Бахмуту, з цим виникло багато проблем. Мені не вдалося знайти світлину, яка мені б відгукувалась, адже я хотіла намалювати будинок, на якому був мурал сім’ї. Тож вирішила використати свої знання фотошопу, щоб зробити так, як мені б хотілося. Фото, яке я все ж таки обрала, було зроблено з чудового ракурсу, та було одне «але». Це було сфотографовано, коли будинок вже розбили. І зрозуміло, що немає вікон, балконів, мурал пошкоджений… Тож я розпочала, як Франкенштейна, збирати цей будинок у фотошопі, щоб мені було зрозуміло, як це все відмалювати”.
Такі картини художниця Дар’я робить також і на замовлення. Вона зазначає, що може зробити їх у будь-якому форматі. Достатньо обрати фото міста і надіслати їй або разом з нею знайти підходящу світлину.
Коли донеччанка малює ці міста, відчуває сум через те, що не встигла побачити красу всього Донбасу. Життя, яке вона змальовує на своїх картинах, залишилися у минулому.
“Мені дуже важко малювати ці картини. Сумно від того, що раніше там кипіло життя: люди були щасливими, відпочивали, ходили на роботу, в ресторани, театри. Проте коли я завершую роботу, дивлюсь, і таке враження, ніби на картині час зупинився, – тиша”.
У майбутньому дівчина прагне створити виставку, аби показати свої роботи якомога більшій кількості людей. Також в плани художниці входить вдосконалення своїх професійних навичок.
“Дуже хотілося б зробити власну виставку або подати свої картини туди, але я поки не знайшла підходящої арт-галереї. До того ж на 2025 рік я поставила собі мету – прийти в стилізацію, адже не можна тривалий час малювати з фотографії, треба створювати щось своє”.
Читайте також: Підтримка поранених військових у шпиталях України. Лілія Трохимець про досвід роботи волонтерської спільноти
