Життя на окупованих територіях — це постійний стан невизначеності. Окрім небезпеки та побутових труднощів, люди живуть зі страхом: чи не визнають їх винними, чи не втратять вони права, чи не буде покарання після виїзду. Часто ці страхи ґрунтуються не лише на чутках, а й на реальному досвіді тих, хто вже намагався відновити документи, освіту або соціальні гарантії. Українське законодавство містить норми, які мають захищати людей з ТОТ, однак шлях від закону до його реалізації часто виявляється складним і виснажливим.
Перший страх — "Мене покарають за те, що я жив(ла) в окупації"
Сам факт проживання на окупованій території не є злочином. Закон розмежовує вимушене перебування і колабораційну діяльність, враховує неможливість виїзду, догляд за родичами, відсутність безпечних шляхів або коштів. Водночас на практиці люди, які тривалий час жили в окупації, нерідко стикаються з необхідністю доводити відсутність співпраці з окупаційною владою. Перевірки, опитування, тривале очікування рішень можуть створювати відчуття покарання, навіть якщо формально ним не є.
Олена (імʼя змінено) виїхала з окупованого Сватового після майже двох років життя там — доглядала за хворою матір’ю. Після переїзду її кілька разів викликали для пояснень: де працювала, з ким контактувала, чому не виїхала раніше. Жодних порушень не виявили, але сама процедура тривала кілька місяців і залишила відчуття, що їй доводиться виправдовуватися за обставини, на які вона не мала впливу.
Другий страх — "Я втратив(ла) право на допомогу, бо довго був(ла) в окупації"
Закон не встановлює обмежень щодо тривалості перебування на ТОТ. Після виїзду людина може оформити статус внутрішньо переміщеної особи та звернутися по соціальну підтримку за умови відповідності критеріям. Однак на практиці доступ до допомоги часто супроводжується додатковими перевірками, верифікацією, деклараціями та необхідністю підтверджувати обставини життя в окупації, що для багатьох стає серйозним бар’єром.
Третій страх — "Я отримав(ла) російський паспорт — мене чекає тюрма"
Отримання паспорта, виданого окупаційною владою, саме по собі не є злочином і не позбавляє громадянства України. Українське законодавство виходить із того, що нав’язане громадянство на окупованих територіях не є вільним вибором людини, а є наслідком воєнного злочину держави-агресора. Оцінюється не наявність документа, а поведінка людини та її участь у діяльності окупаційної влади.
Водночас саме це питання залишається одним із найбільш чутливих і тривожних для людей, які пережили окупацію.
Ірина (імʼя змінено) погодилася на отримання російського паспорта, бо без нього не могла отримати медичну допомогу. Після виїзду вона довго не наважувалася звернутися до українських органів влади, переконана, що сам факт наявності паспорта РФ може стати підставою для кримінального переслідування. Лише після консультації з юристами вона дізналася, що отримання паспорта під примусом не є злочином, однак страх перед можливими наслідками ще довго не зникав.
Додаткову тривогу, за словами правозахисників, викликає законопроєкт №14230, який стосується людей, змушених отримати паспорт РФ не з власної волі, а заради виживання — щоб мати доступ до медицини, не втратити житло або уникнути депортації.
Експерти громадської організації "Донбас СОС" наголошують: хоча держава офіційно визнає примусову паспортизацію наслідком воєнного злочину Росії, новий законопроєкт у нинішньому вигляді фактично ставить таких людей під підозру.
Замість реального захисту документ пропонує:
- застосування поліграфа без належних правових гарантій;
- посилення перевірок;
- можливі обмеження прав навіть для осіб, які діяли під примусом і є жертвами окупації.
Правозахисники застерігають, що законопроєкт може суперечити Конституції України та чинному законодавству й створює ризик покарання не колаборантів, а людей, які намагалися вижити в умовах окупації. На думку експертів, документ у нинішньому вигляді є дискримінаційним і потребує докорінного перегляду.
Четвертий страх — "Мене покарають за те, що я працював(ла) в окупації"
Закон не забороняє працю для забезпечення базових потреб. Робота у сфері торгівлі, послуг, приватного бізнесу або виконання технічних функцій не є злочином. Відповідальність настає лише у випадках добровільної колабораційної діяльності, чітко визначеної законом. Проте в реальному житті межа між вимушеною працею і забороненою співпрацею не завжди є очевидною для самих людей, через що страх і недовіра зберігаються навіть після виїзду з ТОТ.
Микола (імʼя змінено) з Луганська працював у невеликому продуктовому магазині, щоб прогодувати родину. Після переїзду він сумнівався, чи варто взагалі вказувати цей період у своїй біографії. Навіть на співбесідах він уникав розмов про життя в окупації, побоюючись, що його досвід може бути неправильно витлумачений.
П’ятий страх — "Моя дитина не зможе навчатися в Україні"
Для дітей з окупованих територій передбачені спрощені механізми навчання і вступу до українських шкіл, коледжів та закладів вищої освіти, зокрема спеціальні процедури без НМТ або з альтернативними форматами оцінювання. Навіть якщо дитина певний час навчалася за іншою програмою, це не закриває їй шлях до української освіти. Водночас підтвердження результатів навчання або документів, отриманих на ТОТ, може потребувати часу, наполегливості та юридичної підтримки.
Донька Тетяни (імʼя змінено) з Троїцького кілька років навчалася в школі на окупованій території. Після виїзду родині довелося заново з’ясовувати, як підтвердити клас і рівень знань. Процес зарахування затягнувся, але зрештою дитину прийняли до української школи за спрощеною процедурою. Найважчим, за словами матері, був постійний страх, що втрачений час уже неможливо надолужити.
Життя в окупації — це не вибір, а обставини.
Російська влада системно використовує тему страхів людей з окупованих територій у своїй пропаганді. Через контрольовані медіа та чутки поширюється наратив про те, що після повернення на вільну територію України людей нібито чекають покарання, переслідування або повна втрата прав. Такі твердження не відповідають змісту українського законодавства, але працюють на ізоляцію людей в окупації, посилюють страх перед виїздом і ускладнюють зв’язок із Україною.
Читайте також: Окупована Луганщина як резервуар: як Росія перетворює регіон на зону тотальної мобілізації.
