У Слов’янську Аліна працювала під звуки вибухів, як під звичний фон. До неї приходили військові, приносили ескізи або просто історії, які хотіли залишити на тілі. Вона слухала, перемальовувала, підлаштовувала під шкіру і закарбовувала назавжди. Це була її робота і спосіб жити на рідній Донеччині — у місті, яке і зараз живе між обстрілами. Поки одного дня вибух не став надто близьким: у липні 2025-го приліт стався на перехресті біля її майстерні — вибило всі вікна, сусідній поверх палав. Їй довелося виїхати. Тимчасово, як вона сама каже.
Видання ТРИБУН записало історію Аліни — про роботу, яка стає пам’яттю, про страх, до якого звикаєш, і про мрію повернутися.
Фон — це звуки війни
Гусарівка — невелике село на Харківщині, майже поруч із Донеччиною. Вона часто їздила туди, бувала на Луганщині, звикла до цих доріг, міст і відчуття, що все це — близьке. У десятому класі навіть спробувала переїхати в Рубіжне — хотіла вступити до художньої школи. Тоді не склалося, але вона поверталася знову і знову — на кілька тижнів, інколи на місяць. Востаннє приїхала вже студенткою, на канікулах, за місяць до повномасштабної війни.
"Мені це дуже запам’яталося — мабуть, такий максималізм у 15. Пам’ятаєш друзів, прогулянки. Ми постійно їздили з Рубіжного в Сіверськодонецьк, бо там був кінотеатр. Це, напевно, і є мої найтепліші спогади," — каже вона.
У 2014-му їй було десять. Батьки возили їжу на блокпости на кордоні Донецької й Харківської областей — військовим було складно довозити її самостійно. Для малої Аліни це не виглядало як щось виняткове — просто ще одна частина життя, яку вона запам’ятала. Коли у п’ятнадцять вона знову приїхала до Рубіжного, почала помічати дивні звуки — не зовсім постріли, але щось незвичне для неї. Вона постійно питала, що це, а їй відповідали: це нормально, тут так буває. І ці звуки лишалися десь на фоні — ніби й були, але не ставали головним. Місто жило своїм життям, потроху розвивалося — і ця війна тоді теж ніби існувала поруч, але не в центрі. Зараз Рубіжне окуповане.
Мрія про татуювання з’явилася ще в дев’ятому класі. Коли Аліна вперше сказала про це вголос, почула у відповідь: краще нікому не кажи. У маленькому селі до такого ставилися з недовірою, як до чогось несерйозного. Вона не сперечалася — була спокійною дитиною, просто вирішила для себе: з часом вони самі зрозуміють.
Після школи поїхала до Харкова, вступила на інформаційно-мережну інженерію в ХНУРЕ. Паралельно закінчила курси з фронтенду — вчилася розробляти зовнішню частину вебсторінок.
"Можливо, якби мене не відмовляли в дитинстві, я б пішла на художню спеціальність. Але я зовсім не жалкую. Художня освіта для тату-майстра, звісно, круто, але ти все одно маєш малювати, вчитися цьому, знати основи малюнку. Не обов'язково мати для цього диплом," — говорить Аліна.
У березні 2022-го вона виїжджала з дому. В дорозі написав одногрупник — щось розповідав. Аліна запропонувала: давай намалюю ескіз за тим, що ти говориш — навіть не ескіз, просто малюнок. Їхати було нудно.
"Я намалювала йому серце зі змією — щось таке банальне, але досить симпатичне, символічне для нього. Відправила. А через кілька місяців він надсилає фото: набив це собі на ребрах, узяв мій малюнок за основу. Я кажу: серйозно взяв? А він: так, а чому ні?" — розповідає вона.
Їй тоді було 17. Вона показала малюнок батькам — і ті вперше побачили, що це справді може бути комусь потрібно. Тато тоді сказав просто: "Аліно, чому ти сидиш без діла? Займися тим, чим хочеш". І коли їй виповнилося 18, вона повернулася додому, перекупила у знайомого недорогі матеріали, просто, щоб спробувати, зрозуміти, як це працює. Почала зі штучної шкіри — і з цього все й закрутилося.
Швеція й повернення додому
У 2022-му вона виїхала за кордон і три місяці прожила в Швеції. Там працювала в магазині одягу, стояла на касі. Коли покупці чули акцент і питали, звідки вона, дівчина казала: з України, там обстрілюють її місто. У відповідь чула звичне: все буде добре. Спокійно, буденно, ніби це можна просто сказати і цим допомогти. Бо вона — обслуговуючий персонал, і має бути привітною.
"Я розуміла, що це інша країна, інші реалії. Вони можуть співчувати, але не проживати це. Вони не розуміли, що сталося," — говорить дівчина.
Влітку 2022-го вона заробила на квиток і повернулася. Фронт рухався ближче, але поки було можливо, хотілося бути тут — бачити й запам’ятовувати.
"Я повернулася з думкою, що хочу проводити тут максимально часу — скільки зможу, скільки мені не страшно, скільки дозволяє фронт — щоб запам’ятати все, що тут є. Встигла побувати в Костянтинівці, в Дружківці — погуляти по місту, поки це ще було безпечно. А зараз бачу, як це все просто стирається з лиця землі. Через це хочеться повертатися на Донеччину і намагатися втриматися", — каже Аліна.
95 відсотків — військові
У 2023-му переїхала до Слов'янська, бо здавалося, що знайшла наставника, який усьому навчить, але той виявився недоброчесною людиною.
"З обіцяних шести занять він провів, мабуть, три-чотири. Він дав мені мінімальний поштовх і хороший життєвий досвід — що не треба вірити відразу," — каже вона.
Дівчина переїхала до Слов’янська і почала працювати сама: один клієнт, два, три — і з часом з’явився запис.
"З тисячі клієнтів цивільних не набереться й сотні, переважно до мене приходили військові. У них інший ритм: на консультації зазвичай не приїжджають, усе потрібно вирішувати на місці", — каже тату-майстриня.
На початку, як і у всіх, вона брала ескізи з інтернету. Але з часом намагалася від цього відійти — робити своє, не повторювати.
"Переважно я робила те, що хоче людина: якщо їй потрібен певний стиль — значить, працюємо в ньому. Можливо, якби я була в Дніпрі, Харкові чи Києві, було б простіше знайти своїх людей. Але з часом вони з’явилися й тут — ті, кому близьке те, що я роблю. Тоді вже починаєш пропонувати деталі, пояснювати, як це краще лягає по анатомії. І людина прислухається, бо бачить інші роботи, розуміє, як це може виглядати," — каже вона.
Запити у військових часто повторюються: скандинавська символіка, релігійні речі. На початку повномасштабної багато хто приходив за патріотичними татуюваннями, зараз їх стало менше — у багатьох вони вже є. Майже завжди це чорно-біле.
"З кольором я працюю, і мені це дуже подобається. Я б хотіла більше кольорових проєктів. Але чоловіки частіше обирають чорно-біле," — каже Аліна.
Один прийшов із малюнком своєї дружини — десь намальованим, вона й сама не знала, де саме. Він надіслав фото, Аліна перемалювала його під шкіру — так цей малюнок став татуюванням. Інший хотів закарбувати дати свого поранення. Поряд із великими шрамами.
"Я кажу: це дуже по-чорному. Люди дати дітей б’ють, а ти — дати поранення. А він відповідає: щоб не забувати, нехай будуть. Тут буває свій гумор у цьому," — розповідає вона.
Ще один прийшов із запитом на лавровий вінок — щоб він ішов позаду шиї й виходив наперед по ключицях. Хотів зробити його дуже грубо чорним. Аліна одразу сказала: це буде виглядати просто як наліпка.
"Він каже: я тобі довіряю. У результаті залишився більш ніж задоволений — потім писав багато хороших відгуків про те, що ми трохи змінили ескіз. Я, мабуть, за роки роботи навчилася сприймати будь-яку ідею, якщо людина цього хоче," — говорить вона.
Тату-майстер має розуміти анатомію — не лише назви м’язів, а те, як малюнок лягає на тіло. Помилка у кілька сантиметрів або невдале розташування по м’язах можуть змінити пропорції: плече виглядатиме меншим, а обличчя на згині — «поїде» в русі.
“Різниця між «наб’ють дешевше» і якісно — колосальна. Платять не тільки за малюнок, а за досвід і майстерність”, — каже Аліна.
Анатомію вона вивчала самостійно — за відео і книжками, потім їздила на навчання. Найчастіше все відбувається в один день: спочатку розмова, потім одразу робота — без окремих консультацій.
"З однією людиною — це фактично цілий день. Тут немає чіткого таймінгу. Перед тим, як почати, ми довго проговорюємо все: яким має бути тату, де саме, як воно має виглядати. Там дуже багато нюансів. Ескіз неможливо зробити універсальним наперед — тіло завжди вносить свої правки. У когось інші пропорції, довжина рук, рельєф м’язів, і те, що на папері виглядає добре, на людині може «з’їхати». Тому я часто допрацьовую малюнок вже під конкретне тіло — прямо по м’язах. Тоді татуювання лягає точно," — каже Аліна.
Закарбувати назавжди
Два з половиною роки вона просто працювала настільки, наскільки це було можливо в Слов’янську. Місто жило собі паралельно: відкривалися бізнеси, люди приходили, запис зростав. Але у кінці липня 2025-го її розбудили серед ночі дзвінком: у районі її студії приліт, треба терміново туди їхати. Влучило в перехрестя, поруч з орендованим приміщенням. Вилетіли всі вікна, все, що могло — розбилося. Будинок поруч горів на верхньому поверсі. Тоді вона вперше по-справжньому злякалася і повернулася на Харківщину. Повернутися на Донеччину для роботи зараз не бачить можливості — дуже складно і вже небезпечно.
Зараз у неї з’явився час подумати про те, на що раніше не вистачало простору. Каже, що мріє про великий проєкт — такий, де можна зробити все цілісно, наприклад, повністю пропрацювати ногу. Щоб це була не просто картинка, а історія, яка має значення для людини і відгукується їй самій. Поки що такого досвіду ще не було.
