24-річна Настя народилася у Донецьку й прожила там до початку російського вторгнення у 2022 року. В окупації закінчила школу та вчилась у художньому коледжі. У 2015 році тікаючи від війни виїжджала до Покровська, але згодом повернулася додому.
Виданню ТРИБУН Настя розповіла про рідне місто, окупацію та натхнення.
Донецьк для Насті – місто її дитинства, щасливих спогадів, тополиного пуху та поїздок на ставок на старих жовтих “Богданах”.
“Там я вчилась у школі, писала велику роботу по історії на тему Голодомору. Це напевно, єдине, що повʼязувало мою діяльність на той момент з Україною. На жаль, ця робота в мене не збереглася. Після школи вступила до художнього училища. Й вже там була цензура. Всі теми навчальної програми були повʼязані з війною, «республікою» та Росією", – розповідає дівчина.
Згадує, що до початку війни у 2014 році у шкільних творчих програмах було багато відлуння проукраїнського.
“Я не можу сказати, що знала про якісь заходи у місті, тому що мені було 13 років та мене цікавили інші теми. Але можу сказати точно, що у школі було багато українських пісень й танців. До прикладу – «Чорнобривці» та ще деякі колядки. Місто було дуже розвинене. У 2012 році у нас відбувся футбольний матч «Євро 2012», до якого долучилося багато людей з інших країн. У кожному куточку України відчувався настрій свята”, – стверджує донеччанка.
Але на шляху до проукраїнського розвитку, Донецьк спіткала війна у 2014 році.
“Мені здається, що мозок просто заблокував ті спогади, адже вони дуже травматичні. Пам’ятаю барикади й безлад на головній площі біля міськвиконкому, звуки проїжджаючих танків біля дому… вони стояли у сусідньому дворі. Всі ці тривожні відчуття, коли бачила людей у військовій формі, які ходили вулицями. Звісно були і приліти у мій район. Це було 14 лютого. Цю дату я точно запам´ятала. Того дня я гуляла з подругою та ми почули гуркіт… прилетіло біля дитячої лікарні. Ми побігли до подруги додому, але тоді, більш за все, я боялась за маму та брата”, – згадує Настя.
Літом мама з татом Насті відвезли її до Одеси, де дівчині дуже сподобалось. Втім залишитись вона не мала можливості та поїхала до бабусі у Покровськ.
Це був час без комендантської години, гуркіту від снарядів і можливість їздити на море або у Святогірськ до родичів без черг і хвилювань на довжелезних блокпостах
Пізніше родина дівчини вирішила повернутися додому в Донецьк.
“Коли ми повернулися, я продовжила ходити до школи. Кардинальних змін у навчанні не помітила. Все ще були уроки української мови та літератури. Й багато хто з мого класу складав іспити по цим предметам, щоб виїхати та вступити до університету на підконтрольну Україні територію. Вже коли я вступила до коледжу почались перші «пресування». Весь інфопростір був наповнений Росією та війною. Нас змушували малювати портрети «голови ДНР» Захарченка до дня «республіки»”, – розповідає Настя.
Каже, що час її учбової практики випав на день закінчення чеченської війни, до дня якого її змусили писати велику роботу на урок для дітей у школі.
“Абсолютно всі значущі роботи були повʼязані з Росією або війною. Якщо ти не хотів брати таку тему – інші твої роботи просто ігнорували, або знижували оцінки”, – говорить дівчина.
Настя — одна з тих дітей, на яку не вплинула російська пропаганда.
“Коли я була дитиною, на мене було дуже легко вплинути. Але, так вийшло, що цього не сталося. Я розуміла, що це ненормально, коли люди іншої країни приходять до твого міста та встановлюють там свої правила, порядки й обмеження. Жити стало важче. Наприклад, щоб доїхати до бабусі, потрібно було простояти увесь день на блокпостах, їхати по сільським дорогам та боятися обстрілу.
Одного вечора ми з хлопцем гуляли на площі біля театру. Нам подобалося фотографувати й тоді ми почали робити знімки один одного на плівковий фотоапарат. Біля театру зупинився чорний джип й звідти вийшов дядько в громадянському одязі. Почав питати, що ми робимо та хто такі. На той момент мені було 17 років, ніяких документів з собою я не носила та і наші слова для нього не мали ніякого значення. Він викликав військових, нас забрали у місцеве відділення на допит. Моїм родичам не дзвонили, а мені натякали на згвалтування, говорячи про вік згоди. Після допиту повели у закрите приміщення, де був тільки стіл та стілець. Протримали нас до 7 години ранку й відпустили”, – згадує донеччанка.
Сірість та розруха – так пам’ятає Настя свою вже окуповану домівку.
“Усе, що я памʼятаю цілим стало майже розбитим. Усюди анімаційні плакати та зетки. Я так люблю це місце, я там була сильна, вільна, справжня, але це вже не мій дім. Це виворіт у який пригнали чудовиськ як у серіалі «Дивні дива». Туди, у мій дім, у край мого дитинства та юності”, – зізнається донеччанка.
Додає, що навіть в окупації були люди, які мали проукраїнську позицію.
“В основному я спілкувалась з молоддю. Й тих, хто підтримував Україну було досить багато. Також я знала декількох дорослих, хто був ідентичної думки. Але всі ми розуміли, що висловлювати їх небезпечно”.
Настя розповідає, що прийняла рішення про виїзд вже коли почалося повномасштабне російське вторгнення у 2022 році. Каже, що навіть не вірилось, що можу статися така страшна подія.
“Здавалось, куди б ще страшніше. У Донецьку почались постійні обстріли, які не були такі сильні вже декілька років. Місто стало сіре та пусте, а пропаганда стала ще міцнішою. Коли Росія оголосила про входження «ДНР» у склад РФ, ми зрозуміли, що нічим гарним це не закінчиться. Я жила з хлопцем, а моєму брату було вже 18 років, тому ми всі боялись мобілізації. На жаль, одного нашого друга примусово забрали та зараз його немає в живих…”.
Наразі донеччанка мешкає у Грузії та працює у керамічній студії.
“Нарешті я можу вільно підтримувати Україну і донатити на потреби нашої армії. Тут є багато людей з моєї області. Вперше, за багато років, я побачила український прапор та почула рідну мову, тепер я можу розмовляти на українській без страху”, – зізнається дівчина.
Настя мріє створити творчу роботу присвячену Донбасу.
“У соцмережах я підписана на багато творчих людей з нашої країни, які мене дуже надихають. Тож хочу зробити щось творче, що буде пов'язане з Донбасом. Можливо стікери або якісь малюнки. Вже зараз я почала невелику роботу акрилом, на якій зображені наші терикони”, – додає дівчина.
Спільне бажання багатьох донеччан – повернутися додому. Про це мріє і Настя.
Я дуже люблю свій дім, у кожний день якого-небудь свята я надіюсь на повернення додому. Сподіваюсь, що це здійсниться. Вірю у ЗСУ та у перемогу добра над злом, світла над пітьмою. І звісно, я вірю у себе…
Читайте також: “Україна – це не тільки Львів чи Івано-Франківськ, а також і Донецьк”, – Вікторія Самаріна про рідне місто.
