Юлія Сиромолот досі ходить Ясинуватою подумки — повз абрикосові сади, через балку до бабусі, під голоси залізничних диспетчерів, особливо чутні вночі. Інженерка ядерної галузі, сервісна інженерка General Electric, технічна перекладачка, авторка роману "Одинак і Місяць" і кількох десятків оповідань у жанрі твердої наукової фантастики. Між усім цим — окупація, втрати і Київ, який написав їй на асфальті "я тебе люблю" і став домом.
Місто між двох заводів
Ясинувата — один із найбільших залізничних вузлів у Східній Європі. Понад 80 колій, розподільна гірка, сортувальна станція. Сім'я Юлії жила в 800 метрах від вокзалу. Вдень і вночі — шум коліс і голоси диспетчерів по відкритому зв'язку.
"Все дитинство — ту-тум-ту-тум, ту-тум-ту-тум. І ті жіночі металеві голоси диспетчерів — уночі їх було чути особливо чітко. У цьому було щось нереальне, майже фантастичне. Можливо, тому я і почала писати", — каже Юлія.
З одного боку Авдіївка, з іншого Макіївка. Два великі хімічні заводи, і звідки б вітер не подув, усюди відчувався фенольний дух. Але місто при цьому потопало в садах. Авдіївський кар'єр виглядав як фантастичне озеро.
"Авдіївський кар’єр — як озеро: фантастичне, красиве. А навколо — сади, вся Ясинувата в садах: абрикоси, яблуні. Був наш лісочок, наша балочка. За нею жила бабуся — по батьковій лінії. І ми ходили до неї у вихідні — через балку, через місток, який зробив мій дідусь. Він казав: тут колись був козячий брід, а після війни ми поставили місток", — розповідає вона.
У місті був завод, де робили гірничі комплекси й обладнання для метро — і цим справді пишалися. Була художня алея з кованим деревом, її зробили десь до Євро-2012. І ще стояв паровоз — великий, красивий.
"Дуже схожий паровоз стоїть на вході в Сирецький парк, де Дитяча залізниця, і, коли я там гуляю, це нагадує мені дім", — говорить вона.
Важка вода
У дипломі в неї написано: спеціалістка з технології ядерного палива. Насправді — вона займалася очищенням води для ядерного виробництва. Але ця галузь зникла разом із Радянським Союзом, і Юлія перейшла у сферу промислової води.
До 1996 року вона передусім була матусею для своєї доньки. Потім пішла працювати з водою — майстриня на фільтрувальній станції, потім начальниця лабораторії, начальниця цеху, начальниця очисних споруд. А далі — шість років у General Electric: сервісна інженерка з промислової обробки води, їздила по всій Україні, працювала на великих підприємствах.
"Я вам скажу: мені все було цікаво. Навіть робота на фільтрувальній станції — це і цікаво, і корисно, і дуже надихає. Тим паче, що це все було на природі, в степу. Вийдеш уночі — цвіркуни, зірки і так красиво", — каже вона.
З 2009 року вона почала займатися технічним перекладом.
"Я технічна перекладачка і редакторка технічних перекладів. Це теж дуже цікаво, я свою роботу реально люблю. Вона важлива — багато інструкцій до медичної техніки: КТ-сканерів, апаратів УЗД. Там є трохи і моїх рук, і моєї голови — я до цього теж причетна", — каже вона.
Кухня, зошит, ніч
Фантастичні оповідання вона почала писати після двадцяти п’яти. По-справжньому — коли народилася донька: вдень пелюшки, господарство, дитина, а ввечері, коли всі засинали, Юлія йшла на кухню і писала в зошит. Так само пише й досі — переважно вночі.
"Більш-менш читабельні історії я почала писати вже після того, як народила донечку. Цілий день — пелюшки, господарство, хатні справи, а ввечері, коли всі вкладалися спати, я йшла на кухню і писала в зошиті. Відтоді так і пишу — переважно вночі, коли всі вже поснули. Така звичка", — каже вона.
Фантастику вона любила завжди, на ній і виросла. Почалося з Бєляєва, книжки якого дали батьки. Потім Стругацькі, Станіслав Лем із "Солярісом" і "Едемом", зачитаними до дір. Були Дашкієв, Росоховатський, Близнець. Пізніше Урсула Ле Ґвін і знову Лем, із яким у Юлії один день народження. Одне з її оповідань у співавторстві вийшло в проєкті братів Капранових "Право на пиво".
Вона відшукує натхнення у пересічних речах, іноді зовсім неочикуваних для інших. Наприклад, якось вона просто йшла коридором повз вимкнений телевізор, кинула погляд — а там танцювальне шоу Майкла Флетлі "Ріверданс". Сіла і просиділа годину, не відриваючись.
"З того часу в мене з’явилася тема, яка зі мною постійно: танець як містична творчість, як спосіб говорити з природними явищами, як надприродна сила. І навколо цього — моя власна міфологія", — розповідає вона.
Юлія писала, скільки себе пам’ятає: спочатку це була коротка проза, з часом оповідання ставали довшими. З них виріс і перший роман "Соняшник" — по суті, він і складається з цих історій. А "Одинак і Місяць" — це вже повноцінний роман, інша конструкція, з інтригою і політичними лініями.
"Так, у мене інженерний виш, технічна база — але коли починаю писати, воно працює інакше. Досвід ніби проходить крізь уяву і стає чимось іншим. Для мене це спосіб говорити про важливе. Якби не було цієї внутрішньої потреби, я б, напевно, взагалі не писала. А реалістичну прозу мені складно уявити — вона занадто прив’язує до конкретних людей і подій, і там важче дихати", — каже вона.
Аби знайти свій ритм, вона закінчила кілька письменницьких курсів і додає, що підтримка спільноти та викладачів під час навчання сильно мотивували її працювати далі.
Її перший роман "Соняшник" вийшов самвидавом — усього півсотні примірників — у 2018 році. Це історія, побудована навколо подій у Чилі 1973 року.
"Ця тема переслідувала мене з дитинства — я народилася 12 вересня, а переворот стався 11-го, за кілька років по тому. Радянський Союз дуже співчував чилійським комуністам, я з цим виросла. І там одна з героїнь — жінка-вигнанка, яка тікає до Латинської Америки після подій 1968-го у Чехії. Вона забралася світ за очі і розуміє, що вже ніколи не побачить ні рідних, нікого", — каже Юлія.
А от коли йдеться про "Одинак і Місяць", вона говорить про ту саму тему — тільки вже інакше прожиту.
"Це теж історія про те, як у головного героя світ розлітається вщент. Він втрачає все — роботу, життя, уявлення про себе. І мусить вибудовувати себе заново. Думаю, якби в мене не було такого досвіду, деякі фрази і сторінки просто не з’явилися б", — каже вона.
Нові люди для Марса
"Одинак і Місяць" — це тверда наукова фантастика, і Юлія одразу це підкреслює.
"Мені було цікаво уявити, що буде, якщо людство дійде до такого рівня в біотехнологіях, що зможе створити паралельне людство. Бо звичайні люди Марс не освоять: їм потрібно багато кисню, вони вразливі до радіації, хворіють, живуть недовго. А тут — трохи втручання на рівні клітин, і з’являється інше людство: живе по двісті років, не хворіє на рак, потребує менше кисню і їжі, має повільніший метаболізм і нижчу температуру тіла. Вони лисі, з блідою шкірою і світлими очима — виглядають як зомбі. Тому це роман про зомбі, які не зомбі", — пояснює вона.
Наукова складова в її текстах виросла з давньої любові до біології. Але не тільки. Фантастика дає їй те, чого не дає реалізм — відстань.
"Якби я писала про реальні події з реальними людьми, я була б дуже прив’язана до цього досвіду. А так це лише мої рефлексії — прожите, яке вилилося у фантастику", — каже вона.
Коли Юлія працювала в General Electric, один із проєктів, який вона впроваджувала, був на Азовсталі. Завод її вразив — і як “місто в місті”, і як свого роду “місце сили”. У романі "Одинак і Місяць" є гротескний завод, де в умовах апокаліпсису люди живуть як племена, зі своєю міфологією і відчуттям свого місця у світі. Цехи воюють між собою, як плем’я проти племені, але сам завод при цьому не зупиняється і продовжує працювати.
"Я дуже сподіваюся, що люди, які працювали на Азовсталі, не образяться. Але той, хто читає, одразу відчуває: це для мене емоційно важливо. Там персонажі виросли з реальних людей, деякі доведені до гротеску. Але це ті, кого я бачила поруч із собою на заводі", — каже вона.
Усі персонажі в романі виросли з особистого досвіду. Хтось запам’ятався однією фразою, хтось якоюсь звичкою. Є сцена на зупинці: сутінки, люди чекають автобуса, виходить бабця і починає: "Ну це ж неділя, не буде буса". Їй відповідають: "Та ні, сьогодні ж неділя, має бути". І так по колу хвилин із тридцять. Насправді на місці тієї бабці колись давно був дядько чоловіка Юлії.
"У мене в пам’яті є така бібліотечка. Хтось запам’ятався, бо якось особливо говорив, щось сказав таке, що зачепило. Я це ніби відкладаю, а потім, коли треба, просто дістаю, як картки. Ось так це і працює", — каже вона.
Ідею роману Юлія виношувала роками. Писала його сім років, і довгий час у тексті лишався розрив між частинами — вона просто не могла зрозуміти, чим його заповнити.
"Я вже думала, що все, не допишу. Складна інтрига, політична боротьба… Що я про це знаю? Ніколи не була всередині… А потім раптом сіла й за пів року все закінчила. Хоча, якщо чесно, воно десь уже було готове. А от ці політичні інтриги… я дивлюся іноді серіали і думаю: ну як вони це все вигадують", — каже вона і сміється.
І коли мова заходить про роман, Юлія сміється: деякі речі з її вигаданого світу вже наздоганяє реальність.
"Дивлячись на те, що виробляє товариш Маск, я вже думаю, що я не сильно то вигадала. Я не вигадала ні проєкт колонізації Марса, ні те, що замість Марса поїдуть спочатку на Місяць", — каже вона.
"Одинак і Місяць" вийшов уже в інший час, коли український книжковий ринок помітно виріс, і вона це добре бачить. Зараз вона працює над продовженням роману, думає про третю книгу і мріє зібрати свої оповідання в окрему збірку.
Київ написав її ім'я
З Ясинуватої Юлія виїхала у 2014-му — одним із останніх потягів. За день чи два сполучення вже не було. Батьки залишалися там ще роками і лише торік змогли виїхати — тепер вони разом у Києві. Згадуючи 2022-ий, Юлія говорить, що разом із чоловіком на деякий час виїздили на Закарпаття, але навіть там не могла побачити місця, в якому була.
"Ми два місяці були в дуже красивому місці — але я просто не могла цього побачити. А вже коли вирішили повертатися і я повернулася до Києва, тоді ніби відкрилися очі. Я зрозуміла, де я була і наскільки це було красиво", — каже вона.
Донька письменниці живе за кордоном, і коли Юлія минулого року їздила до неї у гості, то отримала запитання, яке рано чи пізно лунає в родині: мамо, може, залишишся?
"Я сказала: ні, я не можу. Я поїду, бо там тато. У тебе тут усе добре, а я просто не можу інакше. Я розумію, що вдома буде важко, що зараз складні часи, але коли повертаєшся, стає легше, як би дивно це не звучало. Бо ця важкість, вона своя. Де мій ноутбук, там і моя робота. Але ні. Я повернулася", — каже вона.
Юлія сумує за домом і не приховує цього. Перші роки після виїзду були найважчими — вона навіть плакала ночами. Можливо, саме тому для неї не стоїть питання виїхати з України.
"Я плакала, скиглила просто по ночах, тихенько. Років п’ять, мабуть. Бо я зрозуміла, що вже не побачу цього. Не поп’ю води з колодязя, не буде саду. У нас такий садок був — як ботанічний, такий впорядкований, викоханий. І цього всього більше не буде. Я досі ходжу по Ясинуватій подумки. Працюю, а в голові крутяться ці образи — Донецьк, Ясинувата. Батьки кажуть: Юля, вже нема того, вже поламане. А я відповідаю: воно змінилося, але я пам’ятаю, яке було. Я це бачу. Я не позбулася цього болю", — каже вона.
І водночас Київ зробив для неї щось несподіване. У 2014-му, коли вони щойно приїхали і зайшли у двір, на асфальті було написано: "Юля, я тебе люблю". Це було не для неї, але вона вирішила, що це звернення саме до неї. Згодом у іншому дворі, коли переїхали в інше житло, виявився ще один подібний напис.
"Після цього я зрозуміла, що це щось означає. Київ — він зручний, ласкавий, милостивий. Я дуже люблю Ясинувату, люблю Донецьк. Але це вже моє минуле, бо немає куди повертатися — немає ні дому, ні того, що було. А Київ ніби наклав на цю рану хороший пластир", — каже Юлія.
Коли донька виросла і поїхала вчитися, у Юлії вперше за довгий час з’явився час на себе — не тільки для роботи й письма. Вона пішла на вокал, а потім у її життя увійшли танці. Там вона познайомилася з новими людьми і відкрила для себе світ настільних рольовок. А під час занять з танго дізналася, що її викладачка володіє маламбо - і це її зачарувало!
"Мені вже трохи за п’ятдесят, а я пішла вчитися аргентинського танго — і там відкрила для себе маламбо. Я побачила його ще років п’ятнадцять тому і не забула: різкий, вогняний, майже дикий танець, який тоді був суто чоловічим. Жінки танцювали його потай, але десь п’ять-шість років тому вийшли з ним на ті самі майданчики поруч із чоловіками. І це така сила. Можна сказати, я теж трохи до цього феміністичного руху долучилася", — каже вона.
Вчителька каже, що вони колись поїдуть в Аргентину, а Юлія їй вірить.
"Це такий ворк-лайф баланс. Я стала менше працювати. Трошечки менше заробляти. Але трошечки більше радіти. Наскільки це можливо у наших обставинах", — каже вона.
Пару років тому навесні вийшла на паркову алею біля Музею історії і подивилася на Дніпро. В Києві вже буяла весна.
"Я зрозуміла, чому вони так ненавидять. Чому заздрять. Тому що це не їхнє — і вони хочуть просто прибрати це все собі. Тому що тут Русь. Тут правда. Тут історія", — каже Юлія і на цьому наша розмова добігає кінця.
