У лютому 2026 року Ольга Єрохіна стояла перед депутатами парламенту Ганновера разом із молодою українською дівчиною — підопічною фонду, з яким вона працює. Вони розповідали про дітей, що пережили війну. Ольга бачила: в європейців стає дедалі менше інтересу до українців. Пробитися крізь чужу щоденність щороку важче. Вона — маріупольчанка, журналістка, комунікаційниця, яка в перший день повномасштабного вторгнення закрила курси англійської і пішла робити все можливе, аби депортовані діти поверталися в Україну. Тепер Ольга їздить до Берліна, Ганновера, Неаполя та Вашингтона, щоб Європа не забула, що відбувається в Україні.
Місто, яке залишилося позаду
Ольга народилася, виросла, вийшла заміж і народила дитину в Маріуполі. Там пройшло все її свідоме життя до переїзду. Потім перебралася до Києва — спочатку на роботу, а залишилася назавжди. Понад десять років працювала в медіа на різних посадах — редагувала, писала, вела проєкти. Після 2014 року почала писати про вторгнення Росії. Перед повномасштабним вторгненням паралельно з усім іншим вела курси англійської для дітей — вони були популярні, з постійними учнями.
Коли почалася повномасштабна війна, закрила свої курси, потім намагалася реанімувати, але зрозуміла, що одночасно допомагати дітям і вести курси не вийде.
"Я відчула, що треба щось робити інше", — каже вона.
Так, за її власним формулюванням, — випадково, — вона потрапила у "Save Ukraine". Організація займається поверненням дітей, яких Росія депортувала з окупованих територій, і допомагає вивозити родини звідти. Це не схоже на звичне волонтерство: кожен кейс — юридичний супровід, психологічний патронаж, координація десятків партнерів. Саме ця організація разом з іншими готувала документацію, яка у 2023 році лягла в основу рішення Міжнародного кримінального суду — ордера на арешт Путіна і Марії Львової-Бєлової за незаконну депортацію дітей.
"Повернення дітей отримало дуже великий резонанс у світі. Ми підняли це питання на всіх міжнародних майданчиках", — розповідає вона.
Але міжнародний резонанс і реальна підтримка — це різні речі, зізнається Ольга, адже резонанс може бути великий, а людям всередині країни від цього не легше.
Залишитися сам на сам
Трохи більше року тому вона змінила фокус і перейшла у фонд "Голоси дітей".
"Поки людина шукає житло, думає, де взяти гроші на їжу чи як вижити завтра, здається, що ментальне здоров’я може почекати. Але коли ці базові речі більш-менш закриті, людина залишається наодинці зі своїм болем — із втратою дому, близьких, звичного життя, зі всім, пережитим за роки війни. Тому я все одно залишаюся в медійній площині, але тепер через "Голоси дітей" намагаюся говорити зі світом про досвід українських родин і дітей, про те, як вони проживають цю війну. І про те, як попри все дорослі намагаються зберегти дітям дитинство. Бо дитинство — одне. Іншого часу для нього вже не буде", — каже вона.
Фонд "Голоси дітей" має 11 центрів психологічної самодопомоги по всій Україні — у Харкові, Сумах, Запоріжжі на лівому і правому березі, у Кривому Розі, у Дніпрі. Це не випадковий вибір міст: саме там люди щодня відчувають небезпеку, саме там дитяча травма — не метафора, а частина буденності. Центри допомагають різним категоріям: дітям і батькам, переселенцям, людям із прифронтових зон. Окремий напрямок — дружини і діти військовослужбовців.
"Серед нас дуже багато жінок, які живуть у постійному болю. Хтось втратив чоловіка на війні. Хтось чекає з полону. Хтось роками намагається дізнатися бодай щось про безвісти зниклого. А в когось чоловік служить — і кожен день починається й закінчується тривогою. Усе це проживають і діти поруч із ними. Вони ростуть у цьому страху, напрузі, втраті. Тому коли ми говоримо про допомогу дітям, неможливо оминути мам. Якщо жінка залишається сам на сам зі своїм горем і не має підтримки, це неминуче позначається на дитині. А значить — і на тому, яким буде наше суспільство через роки", — каже вона.
На п'ятому році війни Ольга бачить, як депресія, ПТСР і хронічна втома накладаються шар за шаром на всі верстви суспільства одночасно. І про це, каже вона, говорять значно менше, ніж треба.
"На п’ятий рік війни здається, що світ уже багато знає про Україну. Про це говорять, пишуть, показують. Але іноді мені бракує глибини цього розуміння. Наче люди бачать сам факт війни, але не до кінця усвідомлюють, що насправді проходять українці щодня. Можливо, це важко повністю зрозуміти, якщо сам не живеш у цьому досвіді — у постійній тривозі, втратах, очікуванні дзвінка, який може змінити все. Але дуже хочеться, щоб світ хоча б спробував побачити цю війну не лише через новини, а через людські історії", — говорить вона.
Відвоювати шматочок уваги
Восени 2025-го Ольга була на Франкфуртському книжковому ярмарку — одному з найбільших міжнародних видавничих і медійних майданчиків. Там відбулася невелика дискусія про дітей України. У лютому 2026-го, до річниці повномасштабного вторгнення, вона виступала в парламенті Ганновера — разом із молодою підопічною фонду, яка розповідала свою власну історію.
"Я дуже відчула, як із роками змінилося ставлення до теми війни. Підтримка є, інтерес до України теж ніби залишається, але виборювати увагу світу до того, що з нами відбувається, стало набагато важче. І я розумію, чому так: люди в інших країнах живуть своїм життям, мають власні турботи, свої кризи й проблеми. Це нормальна людська психологія. Але водночас ми не маємо права мовчати чи зупинятися. Бо те, що відбувається в Україні, — це надто страшно, щоб світ просто звик до цього і перестав помічати", — каже вона.
У 2022–2023 роках була хвиля великої підтримки й уваги до України. Але марафон — не спринт, і з часом утримувати цю увагу стало значно важче. Ольга це добре відчуває і розуміє, наскільки важливо продовжувати говорити про війну далі.
"На жаль, російська пропаганда працює дуже потужно, і в них для цього величезні ресурси та вплив. Тому зараз навіть те, щоб про Україну продовжували говорити, писати, запрошувати українців на міжнародні події чи давати місце нашим історіям, уже стало окремою боротьбою. Це теж доводиться виборювати", — пояснює вона.
Серед тих, хто залишився поруч, нідерландський журналіст, якого Ольга називає другом фонду. Колись він просто прийшов на одну із зустрічей і почув історії дітей: про життя під час війни, постійні переїзди, втрати, про батьків, яких убила війна. Відтоді він постійно допомагає фонду: збирає кошти, шукає підтримку в Нідерландах, говорить про Україну. У березні 2026 року він знову приїхав сюди, хоча паралельно має свою основну роботу в нідерландській газеті.
"Підтримка є, і вони реагують на дітей, цинічно скажу, краще, ніж на інші питання", — каже Ольга.
Одразу пояснює: ми самі розуміємо, що фронт — питання номер один. Але завтра ці діти мають будувати країну.
"Якщо ці діти не будуть здорові психологічно, якщо вони будуть нести всі ці травми, не усвідомивши їх, яке майбутнє ми бачимо тоді в нашій країні?" — запитує вона.
Перед Новим роком 2025-го в New York Times вийшла стаття з кейсами фонду. Міжнародні медіа публікують. Але навіть це — лише крапля в потоці новин.
Вони навчені мовчати
Механізм повернення дітей з окупації держава виробляла майже п'ять років разом із організаціями "Голоси дітей" та "Save Ukraine". Сьогодні це злагоджена мультикоманда: одні вивозять, інші закривають гуманітарні потреби, треті забезпечують юридичні й соціальні питання. Але є родини, до яких не достукатися. Ті, що прийняли нову реальність і залишилися, або просто не мають можливості чи ресурсів виїхати.
"Якщо родина вже дуже під впливом російської пропаганди, достукатися до неї зараз, під час активної війни, дуже складно. Але ті, хто все ж наважується виїжджати, зазвичай уже знають, куди звертатися по допомогу. Люди передають одне одному контакти волонтерських і громадських організацій, які допомагають виїхати. І це сарафанне радіо насправді дуже добре запрацювало десь із 2023 року, бо інформацію передають між собою ті, хто вже пройшов цей шлях", — розповідає Ольга.
Коли родина виїжджає на підконтрольну Україні територію, вона проходить перевірку СБУ. Для роботи з дітьми облаштована спеціальна кімната, де слідчі проводять опитування за міжнародними стандартами, у присутності психолога й без додаткового тиску на дитину. Психологи "Голосів дітей" у цей момент забезпечують перший психологічний супровід і допомагають дитині пройти цей етап максимально дбайливо.
Діти, які повертаються, приїжджають закритими і переляканими. Не тому, що не хочуть говорити, а тому що роками їх учили, що ти маєш мати лише одну думку, відповідно лінії влади.
"Вони звикають жити так, щоб не висловлювати власної думки. Звикають, що потрібно слухатися, виконувати все, що кажуть дорослі, бути покірними, брати участь у мілітаристських заходах чи військових гуртках при школах. Тому приїжджають дуже закритими й наляканими. Вони не довіряють ні дорослим, ні світу навколо, бо росли зовсім в іншій реальності. І вже тут, поруч із психологами, потроху починають розуміти: виявляється, я можу говорити те, що думаю. У мене може бути вибір", — розповідає Ольга.
На першій зустрічі психолог питає дитину насамперед: як до вас звертатися?
"Якщо це маленька дитина, вона може майже не пам’ятати життя в Україні до окупації. І тоді дуже багато залежить від родини: від того, які в неї погляди й що вона говорить дитині. Підліткам у цьому сенсі часто складніше. Вони пам’ятають своє місто, свій дім, життя до окупації, і усе, що сталося далі. І після повернення їм доводиться заново вчитися жити в українському суспільстві. Тому це завжди дуже тривалий і складний процес. Багато залежить і від досвіду, який родина пережила в окупації, і від віку дитини. Тут немає універсальних рішень, кожну історію треба розуміти окремо", — пояснює вона.
Фонд працює не лише з дітьми та родинами, а й із людьми, які поруч із ними щодня. Проводить тренінги для психологів, яких особливо бракує у містах ближче до фронту. Навчає слідчих, як правильно й бережно проводити опитування дітей, що повернулися з окупації. Працює і з учителями, бо діти-переселенці та діти після окупації мають якось влитися у нові школи й громади, а це майже ніколи не стається само собою.
"Діти, які повертаються з окупації або виїжджають із прифронтових міст, мають якось влитися в нову громаду, нову школу, нове середовище. Але цей процес майже ніколи не буває простим. Реінтеграція часто проходить непросто і для самих дітей, і для людей довкола. Тому ми намагаємося з цим працювати й допомагати пройти цей шлях м’якше", — каже Ольга.
В якийсь момент команда громадської організації зрозуміла, що мистецтво допомагає дітям говорити про те, що вони не завжди можуть пояснити словами. Тому творчих ініціатив для дітей переселенців, повернених після депортації чи з окупації, все більшає і більшає. У січні 2026 року фонд проводив вокальну лабораторію разом із гуртом "Щука-Риба", до цього була художня, а на травень планують танцювальну. Паралельно масштабується проєкт "21 день" для дружин і дітей військових — три тижні в тихому місці з психологами, груповими та індивідуальними консультаціями й підтримкою для мам.
"Ми зрозуміли, що менше ніж 21 день, для таких родин просто не працює. Людям потрібен час, щоб хоча б трохи видихнути", — говорить вона.
Просто не дивись туди
Коли Ольгу запитали, як вона сама тримається, — вона трохи засміялася. Каже, що ставила те саме питання вчителям, коли писала статтю, і рецепт, як виявилося, плюс-мінус однаковий для всіх.
"Якісь поїздки, якісь ретрити. У мене, наприклад, собака. Я люблю взяти свого пса — він красивий, невгамовний, веселий дуже — і просто піти на прогулянку: годину-півтори ходити і думати. Щось думати, в своїх копирсатися думках. Не дивитися в телефон, не відповідати на повідомлення, а просто от гуляти з собакою. У мене родина, яка мене підтримує, і я в ній знаходжу якусь відраду", — каже вона.
Родина Ольги тепер живе у Києві, їм вдалося виїхати з Маріуполя. В її будинку, каже вона, зараз багато переселенців із рідного міста. Якось так склалося саме собою. Люди живуть далі, працюють, тримаються, але кожен носить свій досвід війни всередині, і Ольга бачить це щодня.
"Інколи накриває. Особливо коли чуєш багато трагічних історій", — говорить вона.
І згадує жінку з Кринок. Двоповерховий будинок із ремонтом, закрутки в погребі, город, господарство — звичайне життя, яке зникло за кілька днів. Вона виїжджала разом із тринадцятирічним сином на велосипедах і весь час повторювала йому: "Просто не дивись туди. Просто не дивись". У той момент росіяни стріляли їм у спини. Ольга зізнається, що ця історія дуже сильно її зачепила.
"Я дуже добре запам’ятала, як вона про це розповідала. Про свій будинок, про все життя, яке там залишилося, про цю евакуацію. І потім такі історії час від часу повертаються, спливають десь всередині, і накриває хвиля болю. Але тоді я нагадую собі: вона врятувалася. Вона врятувала свою дитину, свою родину. Вона живе далі. І значить, я теж не маю права опускати руки ", — каже Ольга.
За роки роботи через Ольгу пройшли сотні родин і дітей. Вона добре знає: травма нікуди повністю не зникає. Але з нею можна навчитися жити так, щоб вона не визначала все життя й не тягнула людину назад щодня. Щоб залишилася досвідом, а не постійним болем.
"Я нам всім цього бажаю", — каже Ольга Єрохіна.
