Богдан Зуяков — волонтер з Донеччини, який з перших днів повномасштабного вторгнення обрав шлях допомоги людям. Спочатку це були гуманітарні вантажі, а з 2023 року — ризиковані евакуаційні рейси з прифронтових територій.
В інтерв’ю для ТРИБУН Богдан розповів про трансформацію рідного міста, реалії життя під обстрілами та чому він продовжує рятувати людей, попри численні поранення.
Про дім та зміни на Донеччині
— З якого ви міста? Яким воно було до початку війни на сході України?
— Я з Краматорська. Місто швидко розвивалось останні роки перед війною, досить мальовниче і приємне. Тут жило багато людей.
— Чи пам'ятаєте ви події 2014 року на Донеччині? Де ви були на той час, чи не виїжджали з регіону?
— Добре памʼятаю, я був підлітком і тоді все це здавалось якимось фільмом наяву. Вибухи, постріли…Тоді не розумілося, наскільки все це жахливо.
Ми рідко виходили на вулицю в той період, було небезпечно. Батьки не хотіли нас наражати на небезпеку. Але протягом всього часу ми залишалися в Краматорську і бачили всі події.
— На ваш погляд, як змінилася Донецька область з 2014 до 2022 року? Чи помічали ви якісь покращення, розвиток міст, підприємств? Чим займалися в той час?
— Змінилося кардинально все. Краматорськ виріс як місто в цілому, багато людей переїхали жити сюди. Побудували хороші дороги, стало більше розважальних закладів.
Це був як центр області наряду з Маріуполем. Інші міста також розвивалися, рівень життя зростав.
Евакуація цивільного населення
– Коли ви почали займатися евакуацією з прифронтових територій? Чому обрали цей напрямок діяльності?
— Ми з командою почали займатися волонтерством з другого дня повномасштабної війни — будували блокпости, закривали вікна мішками з піском на адмінбудівлях і розвантажували фури з гуманітарною допомогою.
Далі ми почали возити гуманітарку та ліки до прифронтових сіл, а повертались порожні. Люди інколи стали проситись вивезти їх і з цього почались перші евакуації. Поступово з гуманітарки ми перейшли повністю на евакуацію десь з 2023 року.
Я там, де потрібна допомога. Якщо люди просять – значить, я їм потрібен, їду рятувати.
— Яким зараз є життя людей на прифронтових територіях? Чому, на вашу думку, люди обирають життя біля фронту, а не їдуть в безпечні регіони?
— То вже не життя, а виживання… У кожного свій вибір, людям важко покинути свою домівку, у когось немає грошей, хтось боїться ТЦК, хтось просто хоче бути на своєму місці. Дім – це не просто стіни, це вся земля, яка дає людям сил.
Алгоритм безпеки та ціна роботи
— Яким зараз є алгоритм ваших дій? Як швидко організовується виїзд?
— Алгоритм залежить від ситуації, але так: дзвінок від людини напряму або від родичів. Ми розмовляємо про евакуацію: скільки людей, скільки речей, куди треба їхати і коли, чи точно хочуть.
Залежно від ситуації призначаємо дату, люди самі обирають коли їхати, умовно, завтра або в будь-який інший день. Далі їдемо за ними і вивозимо в пункти, звідки вже інші волонтери можуть забрати їх і відвезти на нову адресу.
— Що ви робите, якщо у людини багато домашніх тварин? Чи залучаєте додаткову допомогу для виїзду?
— Якщо є така можливість, то ми вивозимо все, наскільки це можливо. Якщо у людини багато тварин, то забираємо всіх. З речами складніше, але все одно стараємось взяти максимум.
На жаль, багато людей, що сьогодні мешкають близько біля фронту, не розуміють цієї ситуації. А тому складно пояснити, що ми змушені через обстріли брати всіх тварин, але цінні речі — обмежувати. Беремо не більше ніж дві сумки.
— Чи були випадки, коли ви відмовлялися від виїзду, адже небезпека для вас була надто великою?
— Так, зараз це часто відбувається. Люди з Костянтинівки виходять на звʼязок і просять про евакуацію, але туди ми не можемо доїхати, оскільки це надзвичайно складно. Тому просимо їх виходити пішки назустріч і забираємо їх по дорозі, але це також надзвичайно ризиковано.
— Така робота, безперечно, пов'язана з постійною небезпекою. Чи були у вас поранення, пов'язані з виїздами?
— Так, ми потрапляли під обстріли дуже багато разів Перше поранення було в Часів Ярі — уламки порізало ногу.
Перше серйозне поранення було в Костянтинівці. 25 грудня 2025 року FPV-дрон влетів у нас, тоді загинув наш знайомий волонтер Вʼячеслав, а я з ще одним колегою Едуардом були поранені.
Зараз у мені 25 уламків, половина з них у попереку. Це я не рахую десь 5-6 контузій.
— Чи не змушує це задуматися вас про відмову від такої роботи?
— Я завершу все це тоді, коли в мені не буде потреби. Поки люди потребують допомоги – я буду допомагати. Звісно, війна остогидла. Ненавиджу її, ніколи не хочу бачити. Але поки що потрібно працювати.
Авторка: Яна Павлюк
