Олена Конюшок та Світлана Фоменко — рідні сестри з Вільного Волноваського району Донецької області. До повномасштабного вторгнення разом займалися розвитком культури рідної громади, реалізовували гранти, організовували заходи. 5 березня 2022-го вони виїхали в евакуацію заради дітей. Думали, що на два тижні, але ось у полтавському селі Кошманівка з нуля створили п'ять танцювальних колективів, вокальний ансамбль і фітнес-групу. І все це для місцевих людей, які виявилися дуже відкритими до нового.
Олена Конюшок — начальниця відділу культури, туризму, молоді та спорту Хлібодарівської громади. Світлана Фоменко — очільниця Вільнинського сільського будинку культури. У 2020 році разом заснували ГО "Час Вільних". Переселенки з Донецької області. Живуть у с. Сонячне Полтавської (Коломацька громада), активно працюють у с. Кошманівка (Машівська громада).
Коріння, гармошка, руїни
Сестри виросли в селі Вільне Волноваського району — невеликому, але живому: на тисячу мешканців, із молоддю, роботою та своїм особливим ритмом життя. Між ними лише два роки різниці, і Олена — старша. Обидві закінчили Донецький педагогічний коледж, а згодом повернулися до рідного села.
“За освітою ми обидві — вчительки молодших класів. Олена здобула ступінь бакалавра, я — молодшого спеціаліста. У неї також є фах із психології та кваліфікація педагога-організатора, у мене — англійська мова. Та коли ми повернулися в село, стало зрозуміло: нас привела сюди не лише освіта, а й щось значно глибше. У нас родина, яка щиро любить наше село, адже звідти родом усі наші предки. Це коріння ніби покликало нас назад. Олена завжди казала: «Я житиму в Донецьку». Але, як часто буває, долі видніше”,— каже Світлана.
Зовні сестри зовсім різні, але, як кажуть вони самі, всередині — завжди на одній хвилі. Коли вони у 2011 році прийшли працювати до Вільненського сільського будинку культури, там майже нічого не було: ні апаратури, ні обладнання, ні костюмів — лише старі речі, що вже доживали свій вік. По суті, вони прийшли до порожнього закладу й узялися за справу, зайнявши нішу, яка насправді довгий час чекала на них.
“Можна сказати, ми прийшли в будинок культури, коли він просто існував, без жодного розвитку та цікавих заходів. Тож узялися саме за ту нішу, яка залишалася вільною. Ми вміємо це, любимо свою справу і щиро радіємо, що вона й досі допомагає людям та сприяє розвитку дітей. Навіть наші дорослі вихованці, які згодом не обрали сферу культури своєю професією, все одно винесли звідси дуже важливе. Ми точно знаємо: вони вміють себе подати, вміють говорити, не губляться перед людьми й не бояться публіки. І це допомагає їм у найрізноманітніших сферах життя”, — каже Світлана.
Тато — вже третій гармоніст у родині. Грав його дідусь, грав батько, і він продовжив цю родинну традицію. Нотної грамоти ніхто з них не знав — усе передавалося на слух, від покоління до покоління. Все дитинство сестер минуло під звуки гармошки: змалку вони співали разом, і ця музика назавжди стала частиною їхнього дому, їхньої пам’яті та родинного тепла.
“Батьки завжди виховували: ви найкращі подруги, ви маєте бути разом. Ми й співали завжди вдвох на сцені. Багато є рідних, але кожен у своїй сфері, а нас так виховали, що ми маємо бути разом”, — додає Світлана.
Із 2014 року вони жили за сто кілометрів від Донецька. До них долинали лише відголоси — щось далеке, тривожне, але ще не зовсім їхнє. Вони проводили концерти для військових — ті приїжджали до них, слухали, дякували. Та справжнього відчуття війни тоді ще не було.
“Із 2014 року ми не їздили до Донецька — для нас це стало табу, хоч теоретично така можливість і була. Пам’ятаю, як у 2015-му я лежала в лікарні у Волновасі — там уже було чутно війну значно ближче, відчутніше, майже поруч. Але в нас удома — ні. Ми ніколи не думали, що це колись торкнеться нас так близько. Але війна 2022 року увірвалася раптово й страшно — так, ніби вибухи лунають просто за вікном”, — продовжує Світлана.
Вільне — доволі розвинуте село, а в самій громаді налічувалося 26 населених пунктів на момент повномасштабного вторгнення.
“Коли окупанти зайшли і побачили хати, сказали: "де у вашому городку тут готель?" Для них це був городок — велика цивілізація”, — пригадує Світлана.
5 березня сестри виїхали. Дворічний син Олени буквально бігав і кричав: "стріляють, стріляють", тож вони вирішили виїхати хоча би на кілька днів, щоб діти того не чули. Як виявилося пізніше, діти їх врятували буквально: спершу з обшуками прийшли до Олени. Тендітна, всього 45 кілограмів, вона ніколи не тримала в руках зброї — але для окупантів стала однією з перших у списках як очільниця сфери культури. Вони шукали “нацистську символіку”, ноутбуки, будь-яку інформацію — все, що могло бодай якось їх зацікавити.
“Якби ми тоді не виїхали, Олену точно забрали б. А що було б далі — навіть страшно уявити. Наші батьки й дідусь із бабусею опинилися тоді в окупації. У червні 2022-го їх разом з іншими людьми вивезли — тримали три тижні без зв’язку, майже без їжі в одному з фільтраційних таборів. Це був найстрашніший час. Коли їх відпустили, додому повернутися вже не змогли — там жили окупанти. Вони залишилися без нічого. Згодом змогли виїхати і дістатися до нас — довга, виснажлива дорога, спека, хвороби… Це було дуже важко. Зараз ми разом нарешті”, — розповідає Світлана.
Перший рік поза рідними стінами
Із травня 2022 року вони живуть у Сонячному Коломацької громади. За цей час вони пов'язані вже з кількома громадами Полтавщини.
"У двох кімнатах нас було дев’ятеро. Було дивне відчуття — ніби все тимчасово, ніби ось-ось закінчиться і ми повернемося додому. Жили просто: діти, їжа, день за днем — і більше нічого", — каже Олена.
Поки їхні батьки залишалися в окупації, життя ніби завмерло — навіть звичне господарювання втратило сенс.
"Перший рік ми нічого не садили. Люди трохи допомагали, щось ми заготовили, але це був ніби застій. А коли батьки повернулися — усе ожило. Батько одразу береться до землі: тут скопати, там посадити. У дідуся під грушею вже помідори ростуть. Він уміє дати раду кожному клаптику — бо робить це з любов’ю. І ми розуміємо: без них ми б так і не змогли по-справжньому оговтатися", — каже Світлана.
Хлібодарівська сільська териториальна громада залишила за сестрами роботу й зарплату. Сфера культури виявилася рятівником для розпорошених по всьому світу колишніх сусідів.
"У 2022 році, коли не було нічого, наша громада вистояла і почала відновлюватися завдяки тому, що ми не зупинилися. Сфера культури працювала — ми знімали себе й дітей, брали участь в онлайн-конкурсах, тримали цей зв’язок між людьми. Потім вдалося відновити й школу. Нам часто кажуть: якби не це — громади вже могло б не бути. Ми виступали всюди, де була можливість, і всюди говорили про Донецьку область, про Вільне. Обіцяємо одне одному: після перемоги люди приїдуть до нас у гості, бо зараз це ми — в гостях. Ми й далі відчуваємо себе людьми з Донеччини — навіть сильніше, ніж раніше. Роботу ми не втратили, але наші артисти роз’їхалися по Україні й світу: хтось замовк, а з кимось ми тримаємо зв’язок і продовжуємо працювати. Бо для нас немає чужих дітей і чужих людей", — каже Олена.
Вона також додає, що частина їхніх дітей, їхніх учнів, опинилися в окупації, але це сестер не зломило, навпаки дало більший стимул працювати з дітьми у приймаючій громаді.
Бажаючих було більше, ніж очікувалося
До Кошманівки потрапили випадково. Про них прочитали в місцевій газеті й запросили виступити на "університеті третього віку" — там збираються старші люди. Світлана читала вірші, разом заспівали. Їх побачила староста — і запросила на концерт. На тому концерті співали, а Ксюша, тоді ще чотирнадцятирічна донька Олени, яка танцює з трьох років, підтанцювала. Переселенка з Харкова, яка живе в Кошманівці, побачила — і попросила: постав нам танець для колективу. Так все і завертілося в їхньому житті.
“Кошманівка — село приблизно на дві тисячі мешканців: із великою школою, садочком, аптекою, супермаркетом і хорошою дорогою до Полтави. Але танцювальна сфера тут зовсім не була розвинена — цієї ніші просто не існувало. Ми почали з підліткового колективу, згодом долучилися мами з малюками, а потім і самі захотіли танцювати. Так поступово виросли до п’яти колективів — майже 80 учасників віком від трьох до майже 60 років. Усе це ми створили самі — з нуля, об’єднавши людей довкола спільної справи”, — розповідає Олена.
Світлана додає, що вони ще створили вокальний ансамбль "Сяйво" — 12 жінок, переселенки і місцеві — співають разом.
"У Кошманівці ми працюємо тричі на тиждень — із третьої до восьмої вечора, фактично без перерви: один колектив змінює інший. Олена дуже системна, вона тримає всю організацію — розклади, чати з батьками. Я ж більше про творчість, про ідеї. У нас є різні групи — навіть найменші, «Перлинки»: цього разу прийшли чотири дівчинки по чотири роки, зовсім маленькі, але вже танцюють. Кожен новий набір трохи хвилює, але найважливіше — що діти залишаються. Я ще проводжу фітнес для жінок — і для себе теж. Вдома складно змусити себе займатися, а коли збирається 15–20 людей — це вже інша енергія", — каже Світлана.
Приймають усіх. Плати не беруть. Батьки вкладаються лише в костюми, тканиною допомагає місцева громада.
“Ми хочемо, щоб танці були доступні кожній дитині — незалежно від можливостей батьків, тому заняття у нас безкоштовні. І це дає свої результати: у Кошманівці відкриваються такі таланти, що діти самі від себе цього не очікують — навіть хлопці приходять і чудово танцюють. Але для нас важливі всі. Є діти, які ростуть дуже швидко, а є ті, хто за два роки майже не змінюється — та вони вчаться дисципліни, відповідальності, знаходять своє місце. І це не менш цінно. Тому ми беремо кожного”, — каже Олена.
Світлана тим часом зі сміхом додає, що думали, хтось відсіється, але так не сталося, всі разом із нами.
І Олена, і Світлана заначають, що ніколи не думали, що танці стануть їхньою основною діяльністю, бо до повномасштабного вторгнення були зовсім інші задачі.
"Ми завжди дивимося на попит — відчуваємо, що потрібно людям, і підлаштовуємося під це, а не нав’язуємо своє. І це дає більше, ніж просто заняття: це ще й велике фізичне та емоційне розвантаження. Особливо це відчутно з дорослими жінками — у нас навіть є колектив «Дорослі дівчата». Для мене самої це спосіб відновитися: і тілом, і думками. Тут потрібно бути в русі, відчувати інших, працювати разом. Цей колектив — про душу. Він заповнив ту порожнечу спілкування, яку ми втратили, коли наші люди розпорошилися, а хтось залишився в окупації", — говорить Світлана.
166 тисяч і новий зал
Минулого року виграли грант — 166 тисяч гривень. Завдяки цим коштам і підтримці батьків, підприємців та кількох громад, в Кошманівці з'явився молодіжний простір. Аби залучити якомога більше підтримки, жінка активно веде соцмережі.
“Олена знімає фрагменти тренувань і викладає їх — дівчата вже звикли, дають згоду. Завдяки цьому про нас дізнаються більше: хтось відсіюється, хтось приходить новий. Соцмережі зараз справді працюють, і ми цим користуємося. Але хочеться, щоб і виглядало це гідно — без розвалених меблів на фоні. Мабуть, тому все так і почало складатися”, — пояснює Світлана.
Благодійні концерти — раз на два місяці. На останньому вони зібрали 47 тисяч гривень для ЗСУ. До танців збирали по 7 тисяч, тож роботу проводять колосальну для громади, частиною якої тепер стали. Хлібодарівська й Машівська громади підписали меморандум у рамках національного проєкту "Пліч-о-пліч: згуртовані громади" — коли окупована громада співпрацює з громадою на контрольованій території. Керівник Хлібодарівської сільської військової адміністрації вже тричі приїжджав на їхні концерти.
Жінки зізнаються, що не претендують на якісь посади у приймаючий громаді, і якщо так станеться, що рідну громаду окупують, а військово-цивільну адміністрацію реформують, вони відкриють ФОП, аби працювати на себе, а поки роблять те, що вміють найкраще — запалюють людей! Вони виступають для переселенців, ведуть заходи. Щомісяця проводять онлайн-зустріч із військовослужбовцем із їхньої громади.
"Перед 8 березня ми організували онлайн-зустріч із Юлією — вона з Кошманівки, військовослужбовиця і мама дівчинки, яка в нас танцює. Це була жива розмова: ми ставили запитання, долучалися глядачі. Таких зустрічей провели п’ять. Наприкінці вони завжди казали, що для них це важливо — коли їх слухають і щиро цікавляться. Ми ніби обіймали їх через екрани, і вони відчували цю небайдужість. Говорили про адаптацію, про речі, які можуть болісно відгукуватися в мирному житті. Це дуже потрібне спілкування", — каже Світлана.
Господарство, борщ і обітниця Богу
До повномасштабної війни вони тримали три корови, обробляли землю. Тепер — кролі, свині, город, розсада, вирощена з маленької зернини. І поруч — чотири покоління під одним дахом.
"Окупанти, які зараз живуть у наших хатах, кажуть, що видно: тут жили працьовиті люди. Я сама руками доїла корову і добре це вмію. Можливо, комусь важко поєднати це з тим, як я виступаю на сцені чи читаю вірші, але ми ніколи не цуралися жодної роботи. У нас завжди були свої молоко, сир, сметана. І дідусю з бабусею досі найважче це прийняти — бо все життя, скільки себе пам’ятають, у них була корова, і не одна. У нас чотири покоління. Дідусь із бабусею — вони кожен клаптик землі можуть скопати, і воно буде родити, бо посаджене з любов'ю. Ми навіть розсаду не купуємо — у нас виростає помідор із зернини. Це велика родина, в якій кожен за щось відповідає", — каже Світлана.
Світлана щодня варить обід на всіх, а це 15 людей. До війни вже жили так само — всі хати стояли поруч. “Притиратися” не довелося — всі обов'язки було поділено заздалегідь.
"Нас у Кошманівку возить тато — усе за власний кошт, нас ніхто не фінансує. Але в цьому є й своя мотивація: донька Світлани танцює, моя ставить хореографію, і наша двоюрідна сестра теж займається. Фактично ми їдемо заради своїх дівчат — і це найкраща причина", — каже Олена.
Попри основну зайнятість і дуже активне культурне життя, їхній побут також насичений — вони вирощують овочі, тримають господарство та консервують на зиму.
“Зайвих грошей, звісно, не буває, але для нас важливо зберегти цю справу як щось для душі — те, що ми робимо для дітей, для людей, для України. Якщо почати монетизувати, частина дітей просто не зможе приходити — і це буде несправедливо. До того ж це потребує офіційного оформлення, а працювати «в конвертах» — не про нас. Єдине, що ми приймаємо, — це квіти чи невеликі подарунки після виступів, бо батькам хочеться якось висловити свою вдячність”, — розповідає Світлана.
Увечері, коли є трохи часу, вони збираються всією родиною — діляться новинами, розповідають, де були й що вдалося, показують грамоти дідусю і бабусі, бо для них то дуже важливо. Цей ритуал — бути разом, радіти одне за одного, відчувати підтримку. Іноді після розмов тато бере гармошку, а вони йому підспівують, діти поруч підтанцьовують. Всі покоління разом. Вони вже купили житло в Кошманівці, поступово роблять ремонт і планують за пів року переїхати туди чотирма поколіннями, бо для них важливо не роз’єднуватися й триматися разом.
"Коли ми тільки виїхали, Олена щодня писала підтримуючі дописи в своїх соцмережах. Але все одно ми стримували себе, бо батьки були там, в окупації, і ми не могли говорити й писати все, що відчуваємо. Після операцій тата мені було особливо важко: я бачила його по відео — такого слабкого, з трубкою, і це розривало серце. Тоді я сказала собі: якщо треба, нехай зникне мій талант до віршів, аби тільки я змогла побачити батьків наживо. І справді — я перестала писати. Але коли вони виїхали й ми зустрілися, усе ніби повернулося — навіть сильніше. З’явилося нове дихання, свобода говорити й писати все, що відчуваю, без страху за них", — каже Світлана.
25 квітня, до Міжнародного дня танцю, відбудеться звітний концерт у Кошманівці. Вдруге. Найкращі танці за рік і нові постановки. Зал на 500 місць. Вільних не буде — Олена і Світлана в цьому впевнені.
Читайте також: Втратила Ясинувату, вигадала нове людство для Марса і знайшла дім у Києві: історія Юлії Сиромолот.
