Коли Вікторія Мєдвєдєва виїхала з Донецька, вона ще не знала, що одного дня втратить не тільки дім, а й професію, без якої не уявляла себе. Оперна співачка, яка жила сценою і мистецтвом, у Києві почула від лікарів: співати більше не зможе. Але замість того, щоб остаточно попрощатись із творчістю, почала шити одяг — яскравий, сміливий, не схожий ні на чий інший. Тепер у її речах фотографуються військові, колишні полонені й жінки, які вчаться знову бачити себе красивими. А після зйомок кажуть, що востаннє так сміялись ще до війни.
Мама Галя з Одеси
Вікторія з родиною виїхала з Донецька у 2014-му, як тоді виїжджав багато хто: на кілька тижнів, перечекати, а потім повернутись додому. Але додому вони так і не потрапили. Вікторія розповідає, що виїхали з двома валізами і документами — це все, що вдалось взяти. Першою зупинкою стала Одеса — чуже місто без своїх людей, без звичного життя і без розуміння, за що взагалі можна вхопитись. Саме там у її житті з’явилась Галина Лаврентіївна. Жінка, яка тоді була зовсім незнайомою, просто подивилась на неї з такою теплотою і турботою, що відтоді Вікторія називає її тільки мамою Галею.
"Ви мене вперше в житті бачите. І ви настільки допомагаєте. Вона на мене подивилася і каже: “Дитино, дай Боже, не останній”. Зараз я називаю її другою мамою. Тепер у мене є мама Галя. Не просто Галина Лаврентіївна, а мама Галя з Одеси, яка зараз усім вам розкаже, куди піти і чим зайнятися", — сміється Вікторія.
Потім був Київ, куди перебрались за допомогою друзів, які допомагали шукати роботу, підтримували в кожному кроці і не давали залишитись сам на сам із невідомістю. Через усю її розповідь іде ця одна нитка — незнайомці, що стають своїми, люди, яких не просили, але які просто приходять і лишаються в житті. Зі сторони практичного все йшло непогано, але всередині жевріло відчуття, яке неможливо закрити жодним переїздом, — розуміння, що дому, з якого виїхали “на кілька тижнів”, більше немає.
"Шлях був досить комфортний з точки зору підтримки від інших людей, але дуже емоційно некомфортний в плані розуміння, що ми не повернемось додому. Що свій дім ми, на жаль, втратили і втратили надовго. Не з власної вини, не з власної волі, але надовго. З цим відчуттям дуже важко жити, чесно", — каже вона.
Вже в Києві підтвердилось те, що давно давалось взнаки і що вона, схоже, намагалась не помічати: зі здоров'ям було щось серйозно не так, і довгий час лікарі просто не могли зрозуміти, що саме. Діагноз зрештою поставили, і він означав, що на сцену вона більше не вийде.
"Я стала професійно непридатною. І саме ця ситуація мене спровокувала на те, щоб шукати інші варіанти своєї реалізації", — пояснює Вікторія.
Але поруч із цим вимушеним пошуком нового місця для себе жили мрії і впевненість в тому, що попереду щось дуже цікаве попри всі випробування. Вікторія постійно повертається під час інтерв’ю до того, як її підтримували абсолютно рандомні хороші люди на різних етапах життя.
Жага, якої не відібрати
Все своє свідоме життя вона жила мистецтвом — співала як оперна співачка, вишивала, брала участь у театральних виставах, тож була причетна до краси в найрізноманітніших її проявах, і це ніколи не було хобі чи паралельним захопленням.
Ще в Донецьку вона співпрацювала з кількома ательє, де робила художню вишивку — концертні сукні, весільні і вечірні речі, костюми для танців. Все почалося з її власних сценічних суконь: вишивала для себе, хтось побачив, запитав, де взяла, і пішли перші замовлення. Коли перебрались до Києва, вона знайшла школу кравецької майстерності — прийшла туди як майстриня вишивки, а залишилась як учениця. Закінчила курси і саме за допомогою власниці та директорки школи Ірини Петренко заснувала бренд PuzzleHoodie. Там і досі шиє — разом із модельєром-конструктором школи розробляють власні лекала і відшивають колекції.
Серед виробів, якими Вікторія особливо пишається, — весільне худі з широкими рукавами-крилами, прикрашене тривимірними квітами, створеними вручну, стразами Swarovski і ювелірним бісером Міюкі з покриттям 24-каратного золота. Його поєднали з прозорою спідницею — і в ньому, каже Вікторія, можна і йти заміж, і просто проводити романтичний день. Ще один впізнаваний виріб — худі з рукавами і капюшоном із сітки з готовою вишивкою: троянди рожево-червоні із зеленим листям, які нагадують їй бабусині вишивки гладдю на сорочках і серветках. Саме ця тканина, знайдена на італійському стоку, і надихнула на виріб, — а поєднання спортивного крою із вишитою сіткою дозволяє носити його і в джинсах на роботу, і зі спідницею на вечір.
"Коли ти вишиваєш, співаєш, граєш у кіно чи виходиш на театральну сцену, то живеш мистецтвом, це нікуди не дівається. Навіть якщо у вас відбирає голос, жага творити красу нікуди не дівається. Їй потрібна реалізація. Тому я думаю, що ось цей базис, що я є оперною співачкою, причетна до мистецтва, воно мене й далі штовхало робити цей світ краще. Врешті-решт, ми прийшли до створення власної справи, щоб творити красу і щоб емоційно підтримувати і себе, і людей", — розповідає вона.
Так і з’явився бренд PuzzleHoodie: одяг для щодня і для особливих нагод, вечірні та весільні речі, нетипові поєднання матеріалів, фактур і технік пошиття — речі, в яких одразу впізнається рука автора. Бренд існує трохи більше року — активну роботу розпочали в березні 2024-го, а вже через кілька місяців після запуску їх запросили взяти участь у міжнародному конкурсі молодих дизайнерів з casual колекцією. Було страшно, але погодились. Влітку вона планує взяти паузу, щоб переформатувати все до осені: чіткіше розділити лінійки, відокремити повсякденне від вечірнього і весільного, і почати вихід на міжнародний ринок. Там, каже, креативне середовище значно швидше сприймає такі нестандартні речі та реагує на них із великою відкритістю.
Старт бренду обійшовся у п'ять тисяч доларів власних заощаджень — без інвесторів і зовнішніх вкладень. Школа надала приміщення і промислове обладнання, фотограф знімав майже безкоштовно, моделі приходили на умовах ТФП. Велика частина людей, які допомагали на старті, самі були ВПО і просто хотіли підтримати інших.
"Краса рятує і мене, і емоційно, і фізично, бо це ще й фінансова підтримка. І я сподіваюся, вона рятує тих людей, які цей одяг купують, бо він робить їхнє життя трохи красивішим, трохи яскравішим. У будь-якому своєму прояві краса рятує", — каже Вікторія.
Гарік і черга після автографів
Вікторія давно хотіла зробити щось для Гаріка Корогодського — людини, якою вона щиро захоплюється, хоч і визнає, що він суперечливий. Поштовхом стала тканина з незвичним принтом. В команді її охрестили "морди" — але з такою назвою в соцмережах не просунутись, тому перехрестили на "Африку", через асоціацію зі спекою і масками. Хтось бачить у принті картини Малевича, хтось пропонував "Африка". У бренді кожен виріб має свою назву і свою емоцію: є "Ван Гог", є "Африка", є "Крила". Саме так вони і підбирають тканину, малюнок і крій.
"Я чесно була захоплена особистістю Гаріка Корогодського. Тим, що він не боїться показувати себе цьому світові. Він суперечлива людина, його можна любити або не любити. Але той факт, що він дуже яскрава особистість — про це неможливо сперечатись. І коли я побачила цю тканину, я знала, що це для нього", — зазначає вона.
За допомогою штучного інтелекту Вікторія та її команда приблизно визначили його розмір, пошили футболку і кардиган і просто приїхали на його бенефіс. Вікторія набралась сміливості і написала йому в соцмережах, що хоче, щоб він носив цей одяг і пропонує йому стати амбасадором бренду. Шоумен відповів, що це серйозне рішення і прийняти його він може тільки тоді, коли побачить і її, і виріб наживо, тож вони поїхали, чекали, поки він підписував автографи після виступу, дочекалися своєї черги і вручили. Він одягнув одразу, розповідає мисткиня.
"Він сказав, що контент треба робити одразу. Тому одразу запропонував переодягтися і піти гуляти, знімати, фіксувати момент. Мене це дуже потішило з точки зору людяності. Те, як він відгукнувся на наше бажання зробити йому подарунок: одразу одягнув річ і далі просто жив у ній. Він був дуже розчулений", — говорить Вікторія.
На своїй сторінці вона виклала і момент вручення, і те, як він одразу взявся за зйомку, і тепер той комплект носить не тільки відома зірка, що тішить її більше, ніж будь-яка реклама. Ось, наприклад, ідея про реабілітаційні фотосесії прийшла до неї, коли разом з Альоною Лазуткіною, міжнародною журналісткою-розслідувачкою з питань захисту тварин, яка сама запропонувала привести людину на зйомку в рамках психоемоційного відновлення, прийшов колишній військовополонений Володимир Уманець.
"Він зайшов похмурим, говорив короткими рубленими фразами і ніби не до кінця розумів, навіщо взагалі прийшов. Тримав дистанцію і виглядав так, ніби будь-якої миті може розвернутись і піти. Вікторія просто сказала йому: Володя, одягай худак і будь самим собою. Все. Він питає: що мені робити? Я кажу: просто дуркувати. І ось ці похмурі зйомки, і два товариша в яскраво жовтих худі й кардигані", — згадує вона.
Після зйомки Вова підійшов і сказав, що востаннє так сміявся ще до війни. Що йому цього дуже не вистачало, і він навіть не усвідомлював, наскільки, поки не засміявся по-справжньому. А Вікторія розплакалась. Бо для неї це стало найвищою похвалою з усіх можливих.
"Це було, мабуть, найважливіше, що я взагалі могла для нього зробити. Гроші потрібні, гроші допомагають, але допомогти людині емоційно — це зовсім інше. Коли він зайшов на зйомку, був такий похмурий, насторожений, весь ніби в голках, як їжачок, говорив короткими рубленими фразами. А після зйомки підійшов до мене і каже: я востаннє так сміявся ще до війни. Дякую тобі. І можна я тебе обійму? Мені здається, саме тоді я вперше по-справжньому подумала, що наші зйомки можуть бути чимось більшим, ніж просто фото. Що вони можуть стати реабілітаційною платформою для людей, які постраждали від війни: і для хлопців, і для дівчат", — розповідає вона.
Вона говорить по те, що часто помічає скутість у військових, які проходять реабілітацію.
"Вони соромляться своїх ампутацій, своїх понівечених рук, облич, ніг. І це дуже сильно на них впливає. Але потім я бачу, як під час розмови ця сором’язливість поступово відходить кудись убік. Люди починають сміятись, відкриватись, говорити про себе. Я дуже хочу, щоб наші зйомки стали такою собі позитивотерапією для тих, кому це потрібно. Ця ідея вже народилась, але для цього все має бути системно і добре організовано", — каже жінка.
Те саме, говорить Вікторія, стосується і дівчат. Тих, хто після пережитого починає дивитись на себе зовсім інакше, кому здається, що війна забрала в них не тільки внутрішній спокій, а й зовнішність, жіночність, відчуття себе. Що разом із травмами вони втратили якусь важливу частину себе, і вже не знають, як знову побачити себе красивими.
"Дівчата інколи думають, що вони некрасиві, що постраждали не тільки емоційно, а й фізично, що вони втратили свою жіночу природу. Це не так. Я хочу, щоб наші зйомки давали їм змогу побачити себе з іншої сторони", — пояснює вона.
Зараз Вікторія шукає спонсорів, щоб зйомки стали системою, а не разовою акцією, бо ідея вже є і вже працює, а от структура і фінансування ще тільки збираються. Кожну фотосесію вона планує навколо якоїсь задумки, через яку вона веде учасника і через яку людина поступово перестає ховатись і починає бути собою, бо завжди є позитивний вайб і завжди є намір, щоб людина вийшла звідти інакшою, ніж зайшла. Наразі бренд представлений виключно в інстаграмі, але вони планують подаватися на Кураж Базар і ведуть перемовини з магазинами у Києві і Львові, які представляють українські бренди. Міжнародний ринок, нові лінійки, реабілітаційна платформа — все це теж є в планах. Але найважливіший результат поки що не там і не в цифрах, а в хлопці в жовтому худі під дощем, який уперше за довгий час засміявся від душі.
Тим часом Володимир Уманець продовжує боротися з наслідками полону і чіплятися за життя. Допомогти йому можна за посиланням: https://send.monobank.ua/jar/5Z34vYL62i
Читайте також: Шити й ставити справжню ціну: як швачка з Краматорська вчить колег поважати свою роботу.
