Коли Марина Капустіна у 2022-му вивозила свій бізнес із Краматорська, їй знадобилося три буси. Не для меблів чи особистих речей, а для тканин. Величезний склад, який вона орендувала роками, магазин в Інстаграм з клієнтами по всій Україні, команда, справа, яку будувала з любов'ю, — все це довелося евакуювати. Спочатку — в Полтаву, а згодом — в Одесу.
Рік тому Марина закрила той бізнес назовсім, розпродала залишки тканин, але професія залишилася. І сьогодні вона не просто шиє — вона вчить колег не знецінювати свою роботу, не соромитися називати справжню ціну й не погоджуватися на роль "бідненької" професії, до якої всіх так довго привчали ще пару десятиліть тому.
Знову доведеться виїжджати
Коли в лютому 2022-го все почалося знову, Марина не могла повірити. Знову? Знову доведеться виїжджати, залишати рідне місто? Після всього, що вони пережили, після того, як місто розквітло?
"Спочатку думала — просто пересиджу в Полтаві, переживу найгірше, потім повернуся додому. Поїхала туди, прожила близько року. Подорожувала трохи Польщею, дивилася, як там живуть. Думала — може, туди переїхати назовсім? Або в Полтаві залишитися? Зрозуміла: не можна так далі, бо невизначеність вимотувала, тому зрештою обрала Одесу. Місто завжди подобалося — бувала тут раніше, донька тут живе. Воно не було чужим", — говорить Марина.
Величезна проблема — склад тканин у Краматорську. Що з ним робити, як перевезти? Три буси — ось скільки потрібно було, щоб вивезти весь її склад. Вивозила частинами, поступово. Спочатку якусь частину — до Полтави, потім з Полтави поступово — до Одеси. Це тривало кілька місяців. В Одесі Марина орендувала приміщення під склад, намагалася продовжувати вести бізнес, відновити клієнтську базу, але було надто складно.
"По-перше, в Одесі величезна конкуренція саме в тканинах — магазинів безліч, всі один одного перебивають, а купівельна спроможність людей сильно впала. Люди порозʼїжджалися по всій Україні, по світу, змінили своє життя, перестали займатися тим, чим займалися раніше. Я дуже просіла в продажах — це було помітно щомісяця. Зрозуміла, що далі так не можна. Минулого року прийняла рішення — треба розстатися з цим бізнесом, розпродати все по максимуму і закрити цю сторінку", — розповідає Марина.
Прощатися з тим, що будувала роками, завжди сумно. Але Марина вирішила продовжити, просто в іншому форматі. Закривши магазин тканин, вона зрозуміла: їй потрібна інша форма роботи, така, яка буде з нею завжди, де б вона не була, — онлайн-робота. Тож вона почала вести курси шиття через інтернет. Спочатку записувала відеоуроки — як шити ту чи іншу річ, які техніки використовувати, як працювати з різними тканинами. Створила закритий клуб, куди дівчата приходять і вчаться за її відеоматеріалами. Можна пройти курс у своєму темпі, переглянути незрозумілі моменти кілька разів.
Потім проводила курси в Одесі вже офлайн від одного благодійного фонду — спеціальні програми для переселенців. У неї було приміщення, яке вона орендувала спочатку під склад тканин — там досить багато місця, а ще — свої швейні машини, професійне обладнання, яке вона отримала за грантом до повномасштабного вторгнення. Найголовніше для неї зараз — Інстаграм, де вона говорить про те, про що багато хто мовчить.
"Професія швачки в нас досі сприймається як щось бідне й несерйозне. Саме слово багатьох відштовхує. Всі хочуть бути майстринями, кравчинями, модельєрами, — ким завгодно, тільки не швачками. Вважається, що в цій професії немає грошей і перспектив, тому до неї мало поваги. А мені хочеться показати інше: це може бути цікаво, сучасно й прибутково. Сьогодні є технології, матеріали, інструменти, які спрощують роботу і дають зовсім інший результат. Є мода, є запит, є можливості — просто про них мало говорять", — каже Марина.
Вона веде свій Інстаграм як наставниця для швачок — для тих, хто шиє, але боїться підняти ціну на свої послуги, для тих, хто не вміє сказати клієнту: я цього варта, моя робота коштує стільки, для тих, хто применшує себе, свої вміння.
Марина часто публікує дописи і про ціни, де підштовхує колег вести діалог про те, скільки має коштувати пошиття тієї чи іншої речі, і під цими постами завжди суперечки: хтось каже — дорого, хтось — дешево, хтось обурюється.
"Я просто хочу, щоб ті, хто шиє, навчилися цінувати свою роботу", — пояснює Марина.
Як піднімати ціни, коли страшно
Найчастіше питання, яке їй ставлять швачки в Інстаграмі: як піднімати ціни? Адже існує певне переконання: люди не готові платити, купівельна спроможність низька, особливо зараз, під час війни.
"Страшно, що підніму ціну — і клієнти не прийдуть, підуть до когось дешевшого", — залишають коментарі Марині.
А вона переконана: гроші в людей є, важливо знайти свою цільову аудиторію! Хтось відшивається у професійних ательє, у відомих кравчинь, хтось шукає дешевше.
"Це нормально, що люди шукають те, що їм по кишені. Питання не в клієнтах — питання в тому, як ти сам себе оцінюєш. Багато з нас виросли в системі, де було звично применшувати себе, бути зручними, не висовуватися й не говорити про гроші прямо. Через це й досі складно підняти ціну й чесно сказати: моя робота коштує стільки. Але часи змінилися. Спочатку треба внутрішньо дозволити собі цю ціну — повірити, що ти вмієш і робиш добре. А вже потім думати про інші можливості заробітку", — каже Марина.
Вона наводить приклад: дівчина-переселенка, швачка, живе в невеликому містечку. Знімає житло, треба платити за оренду, за комуналку, за їжу. Клієнтів у містечку мало — їх там просто небагато. І ті, що є, не готові платити великі гроші — у них самих нема. Здається, що це замкнене коло. Що робити?
Марина дає конкретні поради: домовитися з місцевими магазинами одягу — нехай дають відсоток за те, що вона рекомендує клієнтам купувати там тканини чи фурнітуру. Продавати додаткові матеріали — блискавки, нитки, гудзики. Влаштувати акційний день: наприклад, штопка джинсів зазвичай коштує 200 гривень, а сьогодні акція — всі джинси за 150 грн. Таким чином можна і підзаробити, і познайомитися з новими клієнтами.
"Я відкриваю Інстаграм, кидаю тему в сторіс і кажу: давайте подумаємо разом, що можна зробити, якусь просту акцію придумати. А у відповідь чую: куди ми підемо, у нас немає світла, немає грошей, ми сидимо й нічого не можемо. І тоді я кажу: давайте чесно — ви сюди прийшли просто виговоритися чи все ж таки шукати рішення? Світ уже змінився, повернення назад не буде. Тому важливо міняти кут зору, пробувати щось нове, навіть маленькими кроками. Коли починаєш не зациклюватися на «не можу», а думати, що ще можна зробити, ідеї з’являються самі", — каже Марина.
Свій неосяжний оптимізм жінка пояснює жагою до життя та собаками. Вона живе в Одесі, знімає квартиру просто біля моря, має двох собак - шпіців, з якими виїжджала з Краматорська.
"У мене завжди є джерело окситоцину в кількості двох штук", — жартує вона.
Моржує восени й навесні. Раз на тиждень влаштовує з донькою теплі дівочі посиденьки.
А на питання про хобі відповідає так: "Коли я думаю про хобі, завжди приходжу до одного висновку: я люблю шити. Саме шити — не як до роботи ставитися, а як до хобі, до задоволення. Коли мені не треба знімати це на відео, не треба щось пояснювати — а я можу просто сісти й шити для себе, насолоджуватися процесом під музику, або під серіал. Для мене це найкраще заняття, найкраще відновлення".
Вона здобула освіту технолога швейного виробництва і вірить, що це її покликання, адже вона з дитинства любила шити — сам процес приносив задоволення, радість.
Ще на початку, коли магазину тканин як такого не було, Марина вже вела у Краматорську курси шиття. Програму складала сама: з чого почати заняття, що показати на першому уроці, до чого переходити далі. Пояснювала, як працювати зі швейною машинкою, як читати викрійки, як поводитися з різними тканинами. Рекламу теж робила самостійно — оголошення в газетах, листівки на стовпах по місту. Курси швидко стали помітними. Фактично — єдиними в місті. До Марини приходили вчитися, радили її знайомим, поверталися знову.
Минуле життя
Але це вже не перша війна в її житті. У 2014-му була окупація Краматорська — Марина виїжджала під Маріуполь, жила там недовго. Пам'ятає той момент прощання з батьками перед виїздом, як стояли й обіймались, плакали.
"Я тоді думала — Боже, невже ми більше не побачимося? Невже життя так перевертається з ніг на голову? Чому це відбувається? Навіщо це зі мною?", — пригадує вона.
Через місяць-два вона повернулася — сталося визволення Краматорська. Після того періоду, каже Марина, життя в місті навіть покращилося. Почало вливатися більше грошей у місто через різні гранти, програми підтримки. До них приїхали переселенці з Донецька, Горлівки й інших міст. Вона теж розвивалася і вибудовувала бізнес весь цей час. Тоді ж отримала грант на розвиток своєї справи — професійні швейні машини, якісне обладнання, яке досі з нею, досі працює. Крім того, вона займалася курсами шиття від різних благодійних фондів — навчала саме переселенців. Звідти у Марини з'явилися друзі, з якими вона товаришує й досі, листується, хоч усі вже порозʼїжджалися по різних містах, по світу.
"Краматорськ у нас був просто цукерочка! Дороги — хороші, чисті, розмітка — чітка, магазинчики — сучасні, красиві, багато малого і середнього бізнесу відкривалося — кав'ярні, пекарні. А парки, наші парки які! Сад Бернацького просто шикарний, новий, все там доглянуте, продумане", — згадує вона.
Кожного разу, коли Марина приїжджала до Краматорська після 2022 року, бачила: місто ще живе. Поливають клумби, щось ремонтують, усе ніби функціонує. Але з кожним приїздом усе чіткіше ставало видно — воно руйнується.
"Дуже шкода, що так сталося з Краматорськом. Я, виходячи зі свого оптимізму, краще думаю про те, що зміни, які це все принесло в моє життя, — вони теж мають свої позитивні сторони. Можливо, навіть краще для мене особисто, ніж якби я залишилася там. Місто зараз існує завдяки військовим — це відчувається, це зрозуміло всім, хто там буває", — каже Марина.
Попри наближення фронту, її батьки лишаються у Краматорську, батько й досі тримає книжковий магазин.
"Він завжди щось вигадував, майстрував, ремонтував, придумував якісь пристосування вдома. Мама допомагала йому в магазині. Думаю, це від них в мені підприємництво та неосяжний оптимізм", — каже Марина.
За інтернетом майбутнє
Жінка планує активно розвиватися в інтернеті — наразі це її головна мета. Вона вкладається у різноманітні курси та навчання, займається самоосвітою, цікавиться, як розвивати свій бренд онлайн.
"Нещодавно я купила навчання, яке починаю в лютому. Давно до цього йшла, готувалася, налаштовувалася. Я справді вірю в інтернет — і в Інстаграм зокрема. Бачу, що зараз основні можливості для заробітку саме там, тому хочу розвиватися в цьому напрямку. Мені здається, що цей рік може стати для мене проривним. Принаймні я на це дуже сподіваюся", — каже вона.
Її оптимізм під час інтерв’ю захоплює і заряджає енергією, дарує впевненість у дуже прості слова: все вийде, головне — займатися улюбленою справою. Навіть якщо доведеться все починати кілька разів і в різних містах чи навіть країнах. Марина переконана — професія швачки — не "бідненька".
Читайте також: Коли прикраси говорять без слів: мисткиня з Авдіївки створює колекції про дім та оживляє традиції.
