Серед багатьох видатних постатей Донеччини є й ті, чиї долі стали своєрідним мостом між нашим краєм і далеким світом. Одним із них був дипломат і драматург Олексій Євстафієв — уродженець Донеччини, яку нерідко називають “Новою Америкою”, та людина, що поєднала своє життя вже зі “старою” Америкою. Саме він став одним із перших, хто відкрив англомовному світу Україну та українців, розповідаючи про наш народ і його окремішність у часи, коли сама назва “Україна” для багатьох на Заході залишалася майже невідомою.
Та, як і з багатьма діячами українського походження, сьогодні Росія намагається привласнити собі постать Олексія Євстафієва та його здобутки, стираючи український слід з його біографії. Саме тому повернення таких імен у контекст української та донецької історії є не лише питанням історичної справедливості, а й боротьбою за власну пам’ять.
Уродженець Привілля, села біля Слов’янська, народився у 1779 році в родині священика. За одними даними, його батько походив із донських козаків, за іншими — з чугуївських. Сам Євстафієв пізніше згадував, що народився у “самому серці України”, підкреслюючи свій зв’язок із українською землею та козацьким корінням. І у своїх статтях він згадував, що під час перебування в Україні, спілкуючись із селянами, намагався говорити українською мовою, “наскільки це можливо, наслідуючи їхню вимову”.
Як син священика, він здобув класичну духовну освіту: спочатку навчався у Харківській семінарії, а згодом вступив до Харківського колегіуму — одного з найпрестижніших освітніх осередків того часу. Саме там формувався його світогляд, що поєднав українську культурну традицію з європейськими інтелектуальними впливами.
Після завершення навчання Євстафієва відправили до Лондона служити співаком при посольській церкві. Перебування в Англії стало для нього справжнім вікном у новий світ. Лише за кілька років він досконало опанував англійську мову, навчився грати на скрипці та захопився англійською літературою і театром. Саме в Лондоні він познайомився зі своєю майбутньою дружиною — англійкою, дочкою секретаря відомого драматурга Томаса Холкрофта. Це одруження відкрило перед молодим українцем двері до британського літературного середовища, де він швидко здобув репутацію перспективного письменника та перекладача.
Однією з його перших помітних робіт став переклад трагедії “Дмитро Самозванець” з російської на англійську мову. Виданий у 1806 році, цей твір став одним із перших перекладів драматургії зі Східної Європи для англомовного читача.
У цей же період Євстафієв став довіреною особою російського посланника у Великій Британії та виконував для нього низку літературно-політичних доручень. У 1806–1808 роках він опублікував англійською мовою кілька політичних памфлетів, у яких захищав зовнішню політику Російської імперії від критики британської та французької преси. У праці “Вигоди Росії у війні з Францією” він, зокрема, коротко згадував історію українського козацтва. За свою діяльність Євстафієв навіть отримав нагороду від російського імператора.
Втім, навіть перебуваючи на державній службі при російському посольстві, він не зрікся свого походження. У своїх текстах Євстафієв ніколи не називав себе росіянином — лише козаком. Саме тому особливе значення мають його знамениті “Листи про Україну”, опубліковані в англійській пресі у 1807–1808 роках. У цих статтях він фактично став одним із перших популяризаторів України для англомовного світу. Євстафієв ідеалізував Україну, протиставляючи її Росії в культурному, господарському та історичному вимірах. Історію взаємин двох народів він описував як історію зради з боку Росії, що породила тривалу неприязнь між українцями та росіянами.
Далі варто навести кілька фрагментів із його шести опублікованих “Листів про Україну”, які були написані для англійської аудиторії, у якому Олексій Євстафієв особливо яскраво окреслив своє бачення України та її минулого. Перший лист починається з такого вступу:
“Те, що мені вдалося зібрати щодо України, я поділю на три частини: по-перше, звичаї її мешканців; по-друге, їх освіту та мораль; і, по-третє, географічний опис та фізичний стан країни”,
Опис України він починає наступними словами:
“Те, що країна довжиною в 500 верст і шириною в 400, населена хоробрим і волелюбним народом чисельністю близько двох мільйонів осіб, настільки мало відома навіть тим, хто видобуває величезні багатства з її землі, — однаково ганебно й дивно. Україна є житницею Російської імперії, подібно до того, як Єгипет був житницею Стародавнього Риму; однак Єгипет був краще відомий римлянам, ніж Україна своїм господарям — господарям, які, боюся, не надто вдячні їй за жертви, принесені на їхню службу”.
Про походження українського народу Олексій Євстафієв писав так:
“Походження українців, яких зазвичай називають козаками, а останнім часом — малоросами, губиться, як і походження багатьох інших народів, у мороці й невігластві минулих століть; проте безсумнівно, що вони є гілкою давніх слов’ян, а не, як деякі вважали, племенем скіфів…
Немає сумніву, однак, що українці часто брали участь у доблесних і, зрештою, успішних спробах північних народів послабити західну імперію (Візантійську імперію). Дехто веде їхню історію від 948 року нашої ери”.
У своїх текстах Олексій Євстафієв розглядав українців не лише як народ козацької доби, а як націю з глибоким історичним корінням, пов’язуючи українську історію ще з часами Київської Русі. Для початку XIX століття такі погляди були надзвичайно сміливими й фактично руйнували імперські міфи про “несамостійність” українців.
Із жалем він згадував і про втрату української історичної пам’яті після пожежі 1718 року в Києво-Печерській лаврі, коли разом із бібліотекою згоріли численні рукописи та старовинні документи.
Окремо Євстафієв описував популярне серед українців захоплення пошуками скарбів після бур, коли дощі вимивали із землі стародавні монети й речі. Сам він також шукав старожитності в околицях Києва, через що його можна вважати одним із перших археологів-аматорів, пов’язаних із Донеччиною. В одному зі своїх описів він згадував, як після бурі знайшов у полі стародавню римську монету, а згодом навіть брав участь у пошуках із використанням тогочасних “приладів” шукачів скарбів — довгих металевих гвинтів, якими перевіряли землю на наявність схованок.
Далі, описуючи історію України, він констатує, що це історія боротьби за свою незалежність:
“Історія українців — це лише низка неясних подій і майже безперервних воєн із сусідніми державами; попри це, вони зберігали свою незалежність аж до досить пізнього часу, а їхнього союзу часом домагалися ті самі держави, які раніше їх підкорювали”.
Потім він переходить до опису входження українських земель до складу Великого князівства Литовського, а згодом — Речі Посполитої. Саме в цей період, за його словами, українське козацтво поступово перетворюється на окрему військову й політичну силу. Євстафієв наголошував, що козацьке населення отримало від польської влади певні привілеї, а також право самостійно обирати собі гетьмана — провідника, який мав стояти на сторожі інтересів свого народу.
Про роль козацьких гетьманів він писав так:
“З цього часу їхні гетьмани, керуючись інтересами народу, зазвичай зміцнювали військову славу цього народу, іноді підтримуючи Польщу, а іноді відступаючи від її інтересів, аж до 1652 року”.
У цих рядках особливо помітно, що Євстафієв розглядав українське козацтво не як пасивну частину чужої держави, а як окрему політичну силу зі своїми інтересами, традиціями та власним баченням майбутнього.
Далі Олексій Євстафієв описує складний вибір, який постав перед Богданом Хмельницьким — з ким укласти військово-політичний союз, аби зберегти українську державу. Він пояснює, що перед ухваленням рішення гетьман скликав раду старшини та оголосив про союз із Московським царством на умовах широкої автономії й самоврядування України. Водночас Євстафієв наголошував, що саме союз із козацькою державою значно посилив Москву та допоміг їй перетворитися на імперію.
Окремо він із захопленням описував військову силу українського козацтва:
“Турецькі султани в період своєї найбільшої могутності нерідко тремтіли від одного лише імені козаків. Вони послідовно здобували перемоги над угорцями та молдаванами, а за часів гетьмана Хмельницького провели щонайменше 37 генеральних битв з поляками, у всіх яких, незважаючи на чисельну перевагу супротивника, здобули рішучу перемогу”.
Далі Олексій Євстафієв описує, як після повстання Івана Мазепи російський уряд почав поступово обмежувати автономію та свободи України, готуючи остаточне знищення її самоврядування. Щоб відстояти права українського народу, до Санкт-Петербурга вирушив депутат Павло Полуботок. Під час виступу перед імператором він без страху говорив про утиски України з боку Росії та відстоював права свого народу, завершивши промову словами:
“...я говорю заради своєї країни і волію найжорстокішу смерть, аніж страшне видовище загибелі мого народу”.
Донеччанин описує остаточне знищення росіянами української автономії та поневолення українського народу такими словами:
“За часів правління імператриці Катерини II більшість давніх привілеїв України було скасовано, стару систему управління повністю змінено, а селян приведено до такого ж стану залежності, як і селян Великої Росії, з тією лише різницею, що вони могли залишати володіння своїх господарів, коли були незадоволені, і переселятися до іншого господаря за власним вибором. Це змушувало землевласників ставитися до своїх васалів більш гуманно; однак після смерті імператриці і навіть ще незадовго до неї становище українців ставало дедалі гіршим, і тепер вони в усіх відношеннях подібні до російських кріпаків!!!”.
На цьому Євстафієв завершує опис історії України для англійської аудиторії. В листах до знайомих він писав що вважав знищення Російською імперією козацтва завершенням “золотого століття України”.
Далі він описує побут, звичаї та традиції українців, особливо наголошуючи на їхній охайності:
“Охайність помітно відрізняє їх від усіх народів, що входять до складу Російської імперії, яких мені довелося бачити. Їхні оселі напрочуд охайні й вибілюються щонайменше раз на два тижні — як всередині, так і зовні”.
Окремо він згадує й українську кухню, називаючи її різноманітною, але підкреслюючи, що головними стравами для українців залишаються борщ і каша. Приготування борщу Євстафієв описував так:
“Оскільки це національна страва, спосіб її приготування може бути цікавим. Люди беруть певну кількість м’яса і варять його у сироватці — воді, що стала кислою після того, як у ній кілька днів лежав хліб; потім додають овочі за сезоном: восени — капусту, взимку — буряк, навесні — молоду кропиву або щавель, а також бадилля буряка або молодої капусти влітку; після того як все це вариться разом з невеликою кількістю проса або борошна, вони додають сметану — кислу або свіжу, за смаком, — і їдять це з хлібом, нарізаним маленькими шматочками і попередньо підсушеним у печі”.
Описує національний одяг та зовнішність українців, згадуючи, що чоловіки залишали волосся на маківці, виголювали його навколо та носили вуса без борід. Саме в цьому описі він фактично згадує й вишиванку:
“Однак влітку вони рідко носять верхній одяг; решта вбрання складається з довгої сорочки з коротким, майстерно оздобленим коміром…”.
Цікавим є й те, що Євстафієв відзначав рівний розподіл господарських обов’язків між чоловіками та жінками, що, на його думку, помітно відрізняло українців від багатьох інших народів того часу. Він також писав, що через невеликий оброк українські селяни працювали переважно для власного забезпечення та сплати повинностей, через що їх нерідко вважали ледачими. Водночас Євстафієв зауважував, що вже тоді між українцями та росіянами існувала помітна неприязнь, про яку він далі писав так:
“Неприязнь українців до великоросів, можна сказати, вбирається ними з материнським молоком. Якщо дитина плаче й пустує, ніщо так швидко її не заспокоює, як слова про те, що йде великорос.
Я намагався з'ясувати причину цієї неприязні і вважаю, що вона виникає зовсім не з ненависті, а зі страху та побоювання бути обдуреними. З жалем мушу визнати, що загальна поведінка наших співвітчизників (прим. росіян) надто добре виправдовує такі побоювання.
... вони вважають своєю власністю все, що можна з'їсти або випити, а самого селянина вважають — слугою, зобов'язаним задовольняти всі їхні бажання та примхи за рахунок усього, що в нього є”.
У 1808 році Євстафієв переїхав до Парижу, де отримав запрошення працювати професором латинської мови в Харківському колегіумі. Проте до України він так і не повернувся, адже невдовзі був призначений російським консулом у Сполучених Штатах Америки в місті Бостон.
У Бостоні молодий дипломат швидко здобув повагу завдяки своїм манерам і поведінці справжнього джентльмена. Водночас його козацьке походження постійно привертало увагу американців, для яких образ козаків асоціювався з романтизованим світом степів і свободою, подібно до того, як вони сприймали корінні народи Америки індіанців.
У 1811 році в одному з бостонських театрів була поставлена історична трагедія Євстафієва “Мазепа — гетьман України”. Це стало першим в історії літератури драматичним втіленням образу українського гетьмана на театральній сцені.
Поступово така діяльність навіть вплинула на американське політичне середовище: серед республіканців слово “козак” стало політичним ярликом для прихильників Росії, Англії та федералістів у США. Паралельно Євстафієв публікував статті про театр і акторське мистецтво в американському журналі “Palladium” та активно долучався до культурного життя Бостона. У 1810–1820-х роках він став однією з помітних постатей місцевого театрального й музичного середовища та навіть заснував у місті філармонічне товариство.
У 1840-х роках Євстафієва планували призначити послом у США, однак через його походження, а також політичні й торговельні скандали цього так і не сталося.
Помер він у 1857 році в Бостоні.
Постать Олексія Євстафієва, як і багатьох інших видатних уродженців Донеччини, досі залишається маловідомою широкому загалу в Україні. Значною мірою це є наслідком недостатньої діяльності інституцій, які мали б популяризувати історію та культуру нашого регіону, а також невеликої кількості дослідників, краєзнавців і істориків, що системно займаються вивченням та популяризацією Донеччини.
І хоча у творчості Євстафієва помітне місце займає російська тематика, а сам він перебував на службі Російської імперії, його постать все ж залишається живим історичним мостом між Україною та Сполученими Штатами Америки. Саме він став одним із перших уродженців України, хто відкривав англомовному світові українську історію, культуру та козацьке минуле.
Читайте також: Бахмутська провінція — забута колиска Донеччини.
