Від Бориса до Мокія всього лише 9 днів, але цей короткий проміжок часу дуже важливий для селян, бо він сповнений красою і значущими обрядами. Природа квітує буйним цвітом, птаство звеселяє землю своїми піснями, люди засівають теплолюбові культури, а на засіяних нивках раніше з’являються ніжно зелені дружні сходи.
Борисів день. Свято Калинового цвіту та Солов’їного співу
15 травня
Зі спогадів Шевченко Пелагеї Прокопівни, 1892 року народження, село Нижньобараниківка:
"Борисів день, його ще називали у нас святом Калинового цвіту та Солов’їного співу, жінки в цей день випікали невеликий хліб-коровай, який квітчали калиновим цвітом. Під час проведення основного гуляння, "почитання" цвіту калини та пісні солов’я, хліб - коровай розрізали і роздавали гуляльникам, а квіточки дівчата розбирали та засушували і зберігали, як оберіг "на щасливе заміжжя". Традиційним обрядовим дійством на святі був танець навколо незайманих дівчат, лунали заклички та побажання їм щастя, добра і здоров’я, для них співали пісні про чистоту і вірне кохання та щасливе заміжжя. Хлопці кріпили дівчатам в коси цвіт калини "на чистоту тіла і духу".
З особливою любов’ю і шаною відносилися люди в це свято і до солов’я - пташки, народного улюбленця. Бувало, що в цей день соловей ще не спарувався і, шукаючи наречену, співає цілодобово, тому молодіжні гурти на деякий час і на вуличних гуляннях примовкали, вслуховувалися в пісні співуна. Гнізда солов’ї в’ють при землі, в густих кущах калини, шипшини, глоду, терну. Для будівництва пташки використовують дрібненькі сухі гілочки, минулорічне листя, пуху вони на собі майже не мають, тому для утеплення гнізда використовують знайдене пір’я і шерсть. Тому за традицією, на Свято солов’їного співу діти та дівчата приносили кульки з вовни, підкидали їх під кущі, де гніздяться солов’ї, бо вони мають звичку повертатися до своїх старих обжитих місць.
Весною зерна на їжу людям, та й живності, з кожним днем ставало все менше і менше, тому більше в цей час вживали молочну їжу, яйця, трав’яну зелень, земляні корінці-горішники, кашки з квітучих дерев. Основною їжею в ці дні були галушки "рванці", щедро заправлені зеленню та збитими яйцями. До галушок ще подавали невеликі кренделики, випечені у вигляді кільця з міцно зав’язаними вузликами, що вказували на кінець весняної сівби.
Для діточок на Бориса випікали медове крихке печиво у формі квіточки. Брали три ложки меду, розтопляли його на пару, змішували з двома ложками конопляної олії, склянкою сметани, чайною ложкою соди, збитим в піну яйцем, досипали десь два з половиною стакани будь-якого борошна і замішували тісто. Давали йому час відпочити, ділили навпіл і кожну частину розкачували в корж, трохи тонше мізинця, де формами видавлювали квіточки. Випікали на сухому листі, вже готове печиво обсипали дрібно перетертими білими сухарями, змішаними з цукровим пилком.
У цей день торговці проводили "баришні ярмарки", де кожен п’ятнадцятий товар був безкоштовним. Вважали, що саме така торгівля посіє удачу на цілий рік. Місцева дітвора теж у цей день випробовувала себе в торговій справі - продавала за дрібні гроші випечені власноруч кренделики і бублички, а кожен п’ятнадцятий "баришний".
На вуличних гуляннях змагалися й місцеві співуни, до найголоснішого прикріплялося звання "місцевого солов’я".
Свято Миколи Весіннього
22 травня
Зі спогадів Сіпакової Векли Миколаївни, 1900 року народження, с Бараниківка:
"В народі святкують два Миколи: Микола холодний взимку і Микола голодний – вкінці весни. Чого голодний ,та того, що зима все з’їла, а нове ще не наросло, не визріло. Люблять і шанують наші люди Святого Миколая, бо він же ні зимою, а ні літом без діла не сидить, людям щодня допомагає. На Миколу в степу не робили, бо це великий церковний празник. Чоловіки після церковної служби разом зі своїми старшими дітьми коней на пасовисько виганяли, а жінки готували щось смачненьке, галушечки з молодою голуб’ятиною, юшку з баранини, а для дітей готували нарестяні цукерки. Ходили по заводях, в очеретах і збирали не запліднену ікру риби, ото і з неї і готували такі незвичайні солодощі, вони ж нерестяники ще ж і лічебні, ними в голодовку від істощенія дітей лічили. Їжі в цей день готували багато, на обід запрошували бідних, подорожніх, так заведено було в наших краях. Воно ж корів, дрібну худобу, овець, кіз, підросток виганяли на пасовище на Єгорія, а коней на Миколу. Дрібну худобу, птицю, свиней пасли в основному діти. Від 5 років до 7 пасли гусей, індиків , качок, з 8 до 10 пасли кіз та овець ; з 11 до 13 пасли корів та підросток, а старші за 14 пасли вже коней. Байдикували лише діти багатих і п’яниць. Від Єгорія до Миколи до малих пастушків приставляли старших, щоб вони навчали їх цій нелегкій справі. Після Миколи менші, вже навчені, пасли птицю і худобу самостійно, бо старшим вже довіряли пасти волів і коней".
День Святого Симона
23 травня
Зі спогадів Меженської Анастасії Леонтіївни, 1900 року народження, село Бараниківка:
"День Святого Симона святкували на другий день після Миколи. В цей день гріх було сіяти, орати, не можна було землю турбувати, казали мудрі люди, що вона на Симона сама себе своїм насінням засіває. На зорі ставили свічку Святому, славили його, просили допомоги у боротьбі з недугами Чоловіки в цей день зранку починали лагодити реманент, те що під час посівної порушилося. Готували тяпки, бо вже скоро соняшник треба буде полоти, клепали коси, бо близький час й обкоси на сінокосах робити. Жінки в цей день йшли збирати добре відомі їм цілющі трави. Ходили по одинці, хіба, що брали когось зі своїх дітей, у кого душа лежала до цього діла. Насильно заставляти дитину збирати цілющі трави ні в якому разі не можна було, бо цим більше нашкодиш у цьому важливому для людей, в той час ділу. Та найбільше роботи у цей день було у народних лєкарів - травників, їх сам Господь благословляв в цей день збирати цілющі трави, щоби рятувати ними людей, вони зналися в цій справі, ці знання передавалися з роду в рід. Мамка наші були знаною на всю округу лєкаркою-травницею, тому в цей день вони вставали до зорі, ставили свічку Святому Симону, стоячи на колінах довго молилися. Потім одягали святкову сорочку підв’язувалися празниковою завіскою, брали косинець, маленький різачок і йшли по зілля сами. Нас, своїх дітей, вона навчала своєму ремеслу в інші дні".
Мокіїв день
24 травня
Зі спогадів Мірошніченко Олени Леонтіївни, 1896 року народження, село Бараниківка:
"Через два дні після Миколи весіннього приходив Мокіїв день, день Мокія мокрого. В цей день жінки в полі не працювали "щоб град та злива лиха не наробили". Ранок проходив у молитвах та зверненнях, до Господа, відвести від їхньої оселі та посівів в степу природне лихо. Народних обрядів на Мокія було немало.
Перше, що робили, так це обтирали одвірки і віконні рами молоком "щоб кульова блискавка в хату не залетіла". Потім під стріху підтикали пучечки кропиви "щоб сторчова блискавка дах не запалила". На буравку, на горищі, розкладали петрушку та зелений часник, саме цього зілля боявся нечестивець, а за народним віруванням блискавка влучає в місце облюбоване саме ним.
Вранці цього ж дня відчиняли вікно на покуті, якщо воно не відчинялося, то господар витягував шибку для того щоб викинути через неї віник та помело. Вже в дворі їх зв’язували червоним поясом і лежати біля порогу вони повинні були аж до Іллі, а при непогоді займали відведене їм місце посеред двору "щоб град хліби та городину не побив". На зв’язані віник і помело батько, в цей день, через решето ,яке тримала мати, виливав глек свяченої води "щоб дощі йшли, але без граду".
За глухою стіною, у затінку ставили діжку, куди зливали сироватку для гасіння вогню "від блискавки", бо водою небесний вогонь не погасити. На Мокія з сіней виносили зайві поставці, бо під час грози саме там ховалася вся сім’я. На Мокія треба було обов’язково облитися дощовою водою, постояти під дощем. Якщо дощу в цей день не було, то брали дощову воду, з запасів, і змочували собі голову "щоб у жінок коси до старості не ріділи, а в чоловіків лисини не було".
Після обіду йшли чоловіки та хлопці на "отруби", обкурювати їх "від лихого". А дівчата та молодиці йшли незабудки шукати, вони саме в цей час зацвітали, знайшовши їх, ставали навколо них і починали співати журних пісень. Бо здавна, в наших людей , незабудка була квіткою пам’яті чоловіків - воїнів, які згинули далеко від рідної домівки.
Хлопці та й чоловіки теж, виконавши обряди в полі, йшли до лісу, шукати дерева в які влучила блискавка та запалила їх. Вважалося, що вони мають велику силу, тому тулилися до них "щоб спина не боліла", а скалки від цих дерев брали та відносили в дім, де були тяжко хворі та клали їх під подушку їм, для швидшого одужання".
Читайте також: Народні травневі свята сходу України: Єгорій, Леля та Євсій у спогадах, обрядах і хліборобських звичаях.
