Коли Маріуполь опинився під загрозою оточення, Світлана Корабльова була змушена терміново евакуюватися разом із дітьми, залишивши дім, звичне життя та роботу в маркетингу. Її чоловік, поліцейський, дивом зміг вирватися з уже оточеного міста, а згодом став на захист України. Його шлях продовжив і дев'ятнадцятирічний син подружжя, який також долучився до війська. Після кількох переїздів родина оселилася в Черкасах, де Світлана пережила важке вигорання. Сьогодні вона присвятила себе фотографії, де поруч з комерційними зйомками співіснують проєкти про переселенців і матерів полеглих воїнів. Ці історії допомагають не лише їхнім героям бути почутими, а й самій Світлані знаходити сенс жити далі.
Маріуполь тримали люди
До 2022 року місто стрімко змінювалось, адже після окупації Донецька у 2014 році отримало нові можливості для розвитку. Проте для Світлани Маріуполь завжди був про спільноту.
"Маріуполь для мене був містом щирих, працьовитих людей, які все життя поклали на виробництво сталі. У кожній родині був хтось, хто працював на металургійних комбінатах. Море теж накладає свій відбиток на ментальність людей. Для мене Маріуполь — це, насамперед, про людей", — розповідає пані Світлана.
Навіть якщо зруйновані квартали вдасться відбудувати фізично, жінка сумнівається, що у місті вийде відновити колишній унікальний соціум. Усі міркування про майбутнє розбиваються об невідомість, адже офіційні дані щодо втрат дуже різняться і точних цифр ніхто вже не дізнається.
"Так, ми можемо відновити будівлі, але чи зможемо ми зробити так, щоб люди, які були в місті до цього, щоб вони так само сформували оцей прошарок після деокупації, я не впевнена", — пояснює маріупольчанка.
Сьогодні ситуація в місті залишається складною, і пані Світлана здалеку спостерігає, які люди там зараз перебувають.
"Там зараз багато і місцевих, і тих, хто приїхав будувати всі ці новобудови. Роботу теж пропонують. Я особисто знаю історії, що через проблеми з лікарями їх привозять із різних частин дальньої Московії. Так само проблеми з учителями, зі спеціалістами різних фахів — їх теж привозять. І таких людей уже чимало. Та й самі маріупольці повертаються із-за кордону, з України, з Росії. Повертаються ті, в кого залишилося житло, кому є куди повернутися. Не тому, що мають якісь ідейні переконання, а тому, що людям просто нема де жити", — зазначає фотографка.
Рішення виходити в цивільному
Напередодні великої війни в родині не збирали тривожних валізок, хоча розмови про ймовірний наступ та різні сценарії розвитку подій точилися між подружжям постійно. Проте 24 лютого все змінилося.
"Чоловік просто сказав мені: "Забирай дітей і виїжджай". Він хотів, щоб я була в безпеці, а він міг нормально виконувати свої обов'язки на службі й не хвилюватися за нас, тому що Маріуполь уже тоді оточували росіяни. До нас у перший же день приїхала колежанка зі своєю родиною, яка жила на Східному мікрорайоні. Його тоді активно обстрілювали, будинки навколо просто палали. Вони побули у нас цілий день, а в ніч із 24 на 25 лютого ми разом сіли в машини й рушили", — згадує пані Світлана.
Кінцевим пунктом евакуації обрали Дніпро, де родина мала можливість безкоштовно отримати тимчасовий дах над головою.
"Ми їхали в Дніпро, бо у родички чоловіка там була порожня квартира. Вона просто дала нам ключі, щоб ми мали де зупинитися, пережити перші дні й хоча б трохи оговтатися, бо шок у всіх був колосальний. Дорога минула спокійно, попри всі чутки про закриті виїзди чи прострелені колеса. Десь дорогою, ще не доїжджаючи до Запоріжжя, ми натрапили на першу заправку, де було пальне. Спокійно заправилися, трохи видихнули й поїхали далі. Ми оселилися там разом із колежанкою та її рідними. А мій чоловік у цей час залишався в Маріуполі майже до самої окупації, він на то момент був поліцейським", — розповідає жінка.
У Маріуполі тоді не було чітких наказів згори, говорить вона, тому кожен із правоохоронців діяв на власний розсуд.
"Наказу не було. Уже 22 лютого з Маріуполя почали виїжджати деякі керівники. А 24-го багато його колег і безпосередніх керівників "вийшли за хлібчиком" — і не повернулися. Кожен керувався власними переконаннями", — зазначає жінка.
Чоловік пані Світлани залишався на службі, аж поки перебувати в місті стало смертельно небезпечно не лише через обстріли, а й через цілеспрямоване полювання на поліцейських.
"Єдине, що на той момент, коли вони з колегами ухвалювали рішення, вже була інформація про обшуки. Росіяни ходили за списками працівників РОВД, перевіряли, хто вдома, а кого немає, розпитували сусідів. Тобто загроза була вже не лише в тому, що тебе могли вбити. Була цілком реальна небезпека, що тебе знайдуть і зроблять із тобою будь-що. Тоді вони вирішили виходити з Маріуполя по одному, в цивільному, і намагатися прорватися. Так 18 березня чоловікові вдалося виїхати з міста", — ділиться фотографка.
Поліцейському вдалося успішно пройти блокпости, тоді як його колегу, який намагався вийти слідом того ж дня, окупанти вже взяли в полон, пробивши по електронних базах. Проскочити перевірки чоловікові пані Світлани допомогла рідна крихітна машина, яка дивом двічі проїхала цей шлях.
"Я виїжджала з Маріуполя на своїй машині, на салатовому "Део Матізі". Коли ми дісталися Дніпра, Мій директор — він був у відрядженні в Києві, туди їхав потягом. Назад вже не міг повернутися, бо залізнодорожне сполучення з Маріуполем вже було відрізане. Я йому запропонувала доїхати до Дніпра потягом, а потім на моїй автівці рушити вже до Маріуполя. Він успішно заїхав у місто, віддав машину моєму чоловікові, а сам із родиною зміг вибратися іншим шляхом. І вже потім на цій самій автівці з Маріуполя проривався мій чоловік. Чоловік мій великий — два метри зросту і вага за сто кілограмів. І от він виїжджав на цьому маленькому салатовому авто. Росіяни на блокпостах просто сміялися з того, де такий велетень узяв таку крихітну автівку. Вони просто пореготали, це відволікло їх від прискіпливих перевірок документів, вони не стали копатися в речах, і йому пощастило проскочити", — розповідає маріупольчанка.
Життя після Маріуполя
За час повномасштабної війни родині довелося змінити три міста, і кожен цей переїзд давався пані Світлані емоційно важко.
"Спочатку був Дніпро. Але перші місяці три я взагалі перебувала в такому заціпенінні — я просто не могла прийти до тями після Маріуполя. Пам'ятаю цей страх, коли навколо магазини зачинені, нічого не працює, і ти просто боїшся вийти на вулицю, сидиш у чотирьох стінах і не знаєш, що буде далі. Потім ми переїхали до Запоріжжя. Там я вже трохи почала оживати, бо влаштувалася на роботу в благодійний фонд "Карітас Маріуполь". Допомагали людям, це тримало в тонусі. Але Запоріжжя постійно обстрілювали, і в якийсь момент стався дуже сильний приліт прямо поруч із нашим офісом і керівництво фонду вирішило, що залишатися там більше не можна — треба релокувати організацію кудись далі, у безпечніший регіон. Отак, слідом за фондом, ми й опинилися в Черкасах", — згадує жінка.
У Черкасах усе виявилося зовсім інакше, ніж удома, особливо ритм життя.
"Черкаси в цьому плані зовсім інші. У Маріуполі люди були дуже моторні, залізні. Я звикла до того, що якщо ми з людиною про щось домовилися — то вона розіб'ється, але зробить, тому що слово мало вагу. Ми звикли дуже багато працювати — більше, ніж можуть собі уявити люди в інших регіонах. Ми все життя прожили в такому тривожному режимі виживання, де треба постійно бігти. А в Черкасах усі такі розслаблені, дуже повільні, чимось подібні до Львова. Ніхто нікуди не поспішає, плани можуть змінюватися на ходу. Мені спочатку було дуже важко це прийняти, і тому зараз тут мені набагато простіше шукати своїх, бо я точно знаю, що вони — кремінь, на них можна на сто відсотків покластися у будь-якій справі", — ділиться фотографка.
Поки родина намагалася влаштуватися на новому місці, кардинальні зміни відбулися і в житті чоловіка пані Світлани.
"Він одразу звільнився з поліції. Для нього це було принципове і морально єдине можливе рішення — залишатися в структурі після всього, що сталося в Маріуполі, після того, як вони вийшли, він просто не зміг. Він одразу написав рапорт, але був обмежено придатним. Тому спочатку його не брали. Він працював у гуманітарній сфері офіцером з безпеки, а потім вже мобілізувався до лав ЗСУ", — розповідає жінка.
Слідом за вітчимом рішення взяти до рук зброю ухвалив і старший син, який подорослішав за лічені місяці евакуації.
"Наприкінці минулого року військовим став і наш син. Зараз йому дев'ятнадцять. А коли все починалося у 2022-му, він був ще зовсім дитиною, підлітком. У перші місяці після евакуації, коли я була в повному заціпенінні, він дуже мене підтримував. Потім він виріс і ухвалив власне, абсолютно доросле рішення, — не залишатися осторонь. Пішов добровольцем, мобілізувався, і тепер вони обоє служать", — ділиться жінка.
Гроші і соціальна відповідальність
У Черкасах пані Світлана шукала нові способи заробітку. У Маріуполі вона була успішним маркетологом і займалася великими проєктами, а фотографія була для неї просто захопленням, не основною справою життя. Але на новому місці саме вона стала її опорою.
"Я пахала на трьох роботах одночасно, просто на знос, ще і займалася волонтерською діяльністю, що теж вплинуло на мій стан. Мені здавалося, що я мушу все втримати, все витягнути самотужки, закрити всі потреби. І в якийсь момент організм просто не витримав такого навантаження і здав. Я заробила найважче емоційне вигорання, у мене було два серйозні депресивні епізоди, коли було важко навіть просто дихати й рухатися далі. Саме тоді я зрозуміла, що так більше не можна, треба повністю змінювати своє життя і припиняти цю гонитву. Я відмовилася від усього зайвого, що витягувало з мене сили, офіційно оформила ФОП ще у 2022 році і повністю пішла в комерційну репортажну зйомку та фотографію. Це стало моїм порятунком", — зазначає жінка.
Для пані Світлани робота з візуальним мистецтвом нерозривно пов'язана з емпатією, хоча в цій професії межа між ремеслом і співпереживанням дуже тонка.
"Тут дуже тонка межа. Можна бути фотографом, але не бути емпатом. Можна бути емпатом, але не бути фотографом. Як на мене, іноді це поєднується. У моєму випадку — так. У мене є власні травми, які зробили мене дуже чутливою до інших людей. Я завжди намагаюся всім допомогти, всіх рятувати. У мене цей синдром рятівниці був завжди. І, звісно, це впливає на мою творчість. Є фотографи, які просто знімають красивих дівчат серед квітів. А мені хочеться іншого. Зараз є окремий напрямок — фототерапія. Мені хочеться за допомогою фотографії допомогти людині побачити себе, відчути себе, щось пережити. Я вважаю, що фотографія — це ще й психологічний інструмент, який може змінювати життя", — ділиться фотографка.
Розуміння того, що камера має стати чимось більшим, ніж просто інструментом для заробітку, остаточно закріпилося в евакуації.
"Ще коли я виїхала з Маріуполя, зрозуміла, що маю фіксувати те, що відбувається. Спочатку в Дніпрі працювала журналісткою й знімала історії про волонтерські хаби. Саме тоді відчула, що фотографія стала для мене чимось значно більшим, ніж просто професією. А вже в Черкасах створила свій перший соціальний проєкт про переселенців. Я фотографувала людей із найціннішими речами, які вони змогли вивезти з дому. Коли людина тікає від війни, вона хапає найважливіше. Саме ці речі й стали основою моєї першої виставки", — згадує пані Світлана.
У межах цього проєкту про речі переселенців фотографка зафіксувала чимало щемливих історій, які показували повну переоцінку цінностей.
"Це були дуже різні речі. Нам здається, що всі насамперед рятують документи чи гроші. Але насправді все набагато складніше. Одна з моїх героїнь була незрячою. Вона благала доньку вивезти не документи, а намальований портрет покійного чоловіка. Казала: "Можеш не брати нічого, але цей портрет забери". Для мене ця історія була просто розривом серця. Інша жінка приїхала, міцно притискаючи до себе турку. Я запитала, чому саме її. Вона розповіла, що під час морозів, коли в Маріуполі не було ні світла, ні води, топила в ній сніг і варила собі каву. У кожного була своя найцінніша річ. І це дуже добре показує, що всі ми різні, з різними цінностями. Але війна змушує по-новому зрозуміти, що для тебе насправді важливо", — ділиться вона.
Наступним кроком пані Світлани стала спроба зафіксувати зміни в дітях.
"Потім був проєкт "Діти війни". Мені хотілося зафіксувати, як швидко через війну подорослішали діти. Батьки цього майже не помічали — у тривозі й постійному виживанні їм було не до цього. Але коли вони побачили світлини, багато хто сказав: "Боже, як моя дитина подорослішала через війну". Саме це я й хотіла показати", — розповідає фотографка.
Згодом цей досвід переріс у ще важчу тему — фотографка створила 12 історій про матерів полеглих захисників України.
2Мені хотілося привернути увагу саме до мам. Про самих військових говорять дуже багато, пишуть у пресі, їм відкривають меморіальні дошки — і вони стовідсотково на це заслуговують. Але мало хто помічає, з якою колосальною самотністю і порожнечею залишається мати після втрати. Усі жінки, з якими я спілкувалася, зізнавалися, що після загибелі дитини навколо них утворюється соціальний вакуум. Суспільство, знайомі й навіть близькі банально бояться з ними спілкуватися, не знаючи, які слова підібрати. Мені було важливо вголос про це поговорити", — пояснює пані Світлана.
Спочатку їй було важко. Але коли вони сідали разом, починали говорити, плакати, я зрозуміла, що їм це потрібно. Їм потрібно виговоритися, потрібно, щоб про їхніх синів пам'ятали. І камера тут теж працює як терапія — вона допомагає прожити цей біль, показати їхню неймовірну силу й трагедію.
"Цей проєкт з самого початку планувався як виставковий. Я його робила у співпраці з соцдепартаментом Черкас, вони були зацікавлені зробити виставку до Дня матері", — говорить вона.
Її роботи експонувалися у місцевому волонтерському хабі, де вона на той час працювала, а згодом одну з експозицій забрав краєзнавчий музей. Проте за кожною такою презентацією стояв величезний шматок невидимої роботи, яка повністю лягла на плечі самої фотографки й перетворилася на виснажливу рутину.
"Виставки — це складно і виснажливо, — ділиться фотографка. — У мене немає команди чи бюджетів, тому весь менеджмент і логістику я тягну на собі. Коли пишуть з інших міст і запрошують показати проєкт, ти за власні гроші займаєшся пересилкою великих форматів, потім сама смикаєш людей щодо розвішування, анонсів та пресрелізів. А після закриття починається зворотний процес — намагання забрати роботи назад, де ти знову стикаєшся з безвідповідальністю".
Попри виснажливий менеджмент, пані Світлана вже розмірковує про нові соціальні зйомки, які потребують серйозної моральної підготовки. Зокрема, вона хоче попрацювати з ветеранською спільнотою — жінками, які пройшли через втрату кінцівок чи інші візуальні зміни. Ще одна ідея з'явилася після роботи з матерями — зафіксувати біль батьків, адже чоловічі емоції під час війни залишаються табуйованими.
"Багато речей я роблю просто тому, що мені хочеться. Нещодавно на світанку пішла знімати балерину в центрі Черкас. Сама купила спідницю, витратила бензин — нічого з цього не заробила, але мені так захотілося. Для мене творчість — це ресурс і своєрідна втеча, щоб не провалюватися в депресивні епізоди. Коли я бачу в цьому місію і сенс, з'являються й сили рухатися далі", — пояснює пані Світлана.
Цей шлях від довоєнного Маріуполя до сьогодення у Черкасах кардинально змінив жінку. Вона відверто визнає, що колишня життєрадісність поступилася місцем скепсису та втомі.
2Я стала набагато більш тривожною, з'явився страх за близьких, якого раніше взагалі не існувало. З іншого боку — я неймовірно загартувалася. Мене й до повномасштабної війни життя добряче копнуло, і я завжди знала: в яке болото мене не вкинь — я випливу. А зараз я впевнена вже на всі 300 відсотків, що вигребу абсолютно в будь-якій історії", — підсумовує Світлана Корабльова.
Читайте також: Сім коробок книг замість суконь: як поетка Майя Ключова з Донеччини врятувала свою бібліотеку й закохала у філологію криворізьких підлітків.
