Мешканка Луганської області, якій вдалося вирватися із захопленого росіянами регіону, розповіла про свій досвід життя в окупації.
"Двадцять четвертого лютого моя сім’я прокинулась від гулу авіації. На той момент ми ще не знали, не усвідомлювали, що це вже не наші літаки та ґвинтокрили, не знали про вибухи в Харкові, Одесі та Києві, але чітко розуміли, що в п’ятдесяти кілометрах від нас на українсько-російському кордоні, швидше за все, вже просувається техніка.
Важко було інформаційно. Перші дні повномасштабного вторгнення ми провели, бігаючи між бомбосховищем та будинком, відстань між якими була близько трьохсот метрів. Як ми розуміли, що можлива небезпека? Нам телефонували друзі, родичі, знайомі, передавали чутки про техніку поблизу селища, про пускові установки на горі, про автоматні черги та військових, що ходять вулицями зі зброєю. В постійному русі неможливо було нормально перевіряти інформацію, тому ми вірили в те, що над Харковом висить триколор, а у Києві та Одесі вже висадився десант та йдуть бої. Для людини, яка пройшла курс фактчекінгу, вірити в це все було дурницею. Для людини дезорієнтованої, розбитої та морально вбитої це було цілком прийнятною реальністю. І звісно, оптимізму та впевненості в тому, що країна вистоїть, не було.
Легше стало вже тоді, коли ми повернулись додому. З екрана телевізора нас заспокоїли, перевірені люди віртуально «настукали по голові» та попросили розкрутитись. Тоді реально допомагало та рятувало все те, що називається зараз «байрактарщиною».
Першого березня моє селище перейшло в статус окупованого. Це була тиха окупація: у нас не було боїв, руйнувань, офіційної евакуації. Українські військові покинули район задля того, аби вирівняти лінію фронту. Натомість прийшли окупанти. У пам’яті залишився спогад, як останні військові машини під українським прапором покидали селище. Але всі вірили, молились та сподівались, що скоро все повернеться назад.
Тоді дуже приємно вразили демонстрації та мітинги в невеличких містечках Луганщини. Коли люди собою зупиняли військові машини у Старобільську, прийшло розуміння, що вони нічим не відрізняються від тих, хто вийшов на протести у Херсоні, важливим був сам факт єдності нації у цей момент.
Усвідомлення окупації прийшло через декілька тижнів, вже наприкінці березня, коли окупанти відключили зв'язок українських операторів, а згодом пропав і вай-фай. Весь цей час вдома ми намагались імітувати звичне життя, але вдавалось погано. Вдень думки були зайняті щоденними потребами: забезпечити їжу собі та сусідам, які не можуть самі дійти до магазинів. Тоді це врятувало від істерик, які все одно наздоганяли уночі. Здається, що ми взагалі не спали якийсь час, а просто ридали кожен у своїй кімнаті.
Було відчуття покинутості. Тоді відбувались активні бої на території Київської області і, звісно, основна увага ЗМІ була прикута саме до них. Хотілось плакати, кричати, що про нас забули. Найжахливіше – були думки: «нас здали», просто покинули, бо ніхто не буде битись за Луганщину. Коли почались бої за Попасну та Рубіжне, ці дурні ідеї покинули мою голову і мені справді стало соромно.
Найбільше вбивала бездіяльність: ти ніби й розумієш, що варто щось робити, висловити якось свій протест та незгоду, але не робиш нічого, тому що страшно. Тому що розумієш, що сусіди перестали бути знайомими бабусями та дідусями, родичі вже не близькі люди, з якими можна поділитись усім. Всіх своїх знайомих оцінюєш як потенційних зрадників. Вони так само оцінюють тебе. Доводилось шукати якісь дрібниці, що підтверджували б їхню позицію, аби зрозуміти, як взагалі ставитись до людини в нових реаліях.
Першою моєю «підпільною діяльністю» був порятунок українських книг з нашої бібліотеки. Пішли чутки, що окупанти будуть забирати та палити все, що пов'язане з новітньою історією, тому бібліотекар обійшов усіх, кого він близько знав, та попросив заховати книжки в надійних місцях. Зараз вони продовжують лежати в сховищах, чекають свого часу та повернення на полиці. В основному там книги про АТО/ООС, Майдан, євроінтеграцію тощо. Було чітке розуміння, що якщо мене або когось із нашої компанії спіймають, нас, швидше за все, вб’ють, але тоді ми діяли на адреналіні.
Трохи пізніше почались обшуки, перевірки документів, окупанти почали встановлювати блок-пости на виїздах з населених пунктів. На щастя, їм не вдалось нічого знайти у нас. Комусь пощастило менше – були випадки, коли навіть неповнолітніх забирали у відділки задля фільтрації без згоди батьків. Повернулись всі, але розповідати про фільтрацію не хотів ніхто. Окупанти шукали українських військових. Вони просто їх боялись і свій страх зривали на місцевих: вигадували якісь історії про переможених диверсантів, намагались в очах місцевих виставити себе «великими борцями за життя та незалежність республік».
З цього моменту почалось життя «у підвішеному стані». Постійні чистки телефону та всіх електронних засобів, жодної музики надворі, закриті вікна, коли працює телевізор; швидко перемкнути канал, коли хтось йде в хату – це все було доведено до ідеального автоматизму. З молодшими проводили бесіди, як відповідати людям у військовій формі та чим ці люди відрізняються від тих, що були раніше. Найболючішим було пояснювати дівчаткам, як себе поводити, якщо ці люди будуть торкатись їх. На щастя, ці знання їм не знадобились.
Ти ніколи не знаєш, коли прийдуть по тебе. Не знаєш, чи не обміняє вчорашній товариш свою безпеку на твоє життя? Не розумієш, як поводити себе, коли на тебе дивитися декілька ворожих військових з автоматами в руках. Їхній зневажливий, дикий та грубий погляд я запам’ятаю на все своє життя.
Наприкінці травня у нас нарешті з’явився мобільний зв’язок, який вже був підпорядкований "міністерству зв’язку та масових комунікацій ЛНР". Придбати сім-карту можна було виключно за російські рублі та тільки за наявності паспорта й довідки про прописку, це все реєструвалось на сторінці абонента. Ясна річ, що цей зв’язок не був безпечним для людей, він прослуховувся, тому і використовувався виключно для буденних розмов про справи. Політику, війну ніхто не обговорював.
Десь приблизно у травні відновився навчальний процес у школах, навчальний рік 2021-2022 всі школи новоокупованих територій закінчували за українською програмою, прибравши з переліку предметів історію України й значно збільшивши кількість уроків з російської мови. У липні школярам видали два табелі – українського зразка та зразку невизнаної республіки з величезною «Z» на зворотному боці.
Влітку, після декількох дуже наполегливих порад від друзів виїжджати, прийшло усвідомлення, що все ж варто тікати. Тоді ж прилетіли і перші погрози від далеких родичів, які стали державними працівниками при «новій владі». Спочатку план евакуації був таким – виїхати через дамбу в Печенігах по неофіційному евакуаційному коридору, потрапити у Харків, а звідти вже виїхати у Київ.
Але сталася раптова, швидка та несподівана деокупація Харківської області. Я пам’ятаю ейфрорію, яку тоді відчували всі проукраїнсько налаштовані люди, бо була надія на таке ж звільнення нашого регіону – здавалось, що завтра я прокинусь і прочитаю, що Сватове вже вільне. А звідти не так вже далеко й до нас. І так відчували всі. Моя тітка повернулась з магазину з широчезною посмішкою та розповідала, як пошепки сусідка привітала її зі звільненням Куп’янська, бо вона звідти родом.
Коли ейфорія минула, стало дещо боляче. Тоді вже голова ЛОВА казав, що швидкої деокупації Луганщини чекати не варто, бо зник ефект несподіванки. І плани стосовно виїзду довелось корегувати відповідно до реалій. Завдяки волонтерам вдалось потрапити у списки на евакуацію через офіційний коридор Запорізької області, але цим планам втілитись теж не вдалось. На наступний день росіяни завдали ракетного удару по евакуаційній колоні і їхати стало страшно.
Залишався лише один варіант – виїзд через Росію. Готуватись до цього довелось особливо пильно, адже на кордоні у них діють неймовірні фільтраційні заходи, вони перевіряють усіх – чоловіків та жінок, навіть дітей. Не чіпають лише людей похилого віку та інвалідів. За чутками, які активно ширились, перевіряють ноутбуки та мобільні пристрої спеціальною програмою, яка бачить навіть видалені файли та програми. Але цей виїзд теж довелось перенести через "референдум".
Коли його переносили з однієї дати на іншу, ми жартували, що вони чекають на головного голосувальника – ЗСУ. Але рішення про проведення було різко прийняте після деокупації Харківщини, почались швидкі приготування і нам дали зрозуміти, що краще цей період перечекати та не їхати через кордон. Росіяни боялись диверсій, тому перевірки були ретельнішими.
В цей час в селище почали заселяти військових. Новина пролетіла по населеному пункту чорною хвилею: люди дійсно турбувались, бо всі розуміли, що ЗСУ будуть відпрацьовувати по місцях дислокації солдат та техніки. Місцеві ставились з розумінням – це війна, але відчувався страх втратити своє житло, здоров'я, життя. На той час чисельність військових перевищувала чисельність місцевих жителів: де не кинь погляд – стоять люди у формі. Важко було визначити національність, там був повний коктейль з бурятів, кадировців, якутів та іншої погані. Місцева влада розселила військових по подвір’ях людей, які виїхали. Тоді і промайнула думка – залишитись, але своєї хати не віддавати. Бо настільки боляче було думати про людей, які все своє життя віддали цим квадратним метрам, які народжували там дітей, робили ремонти, святкували дні народження, щоб потім на тому ліжку лежав брудний окупант?
На честь наближення "референдуму" з "новозаселених" солдатів сформували патрульні бригади, які перевіряли усіх, хто проходив повз "штаб референдуму".
Голосування відбувалось так: по вулицях ходили колаборанти з ящиками для бюлентів, поруч з ними – декілька озброєних окупантів. Вони підходили до кожного будинку, але викликали людей лише за виборчими списками, складеними ще під час президентських виборів 2019 року. На той час я не була виборцем у рідному селищі, тому ставити "галочки" мені не довелось.
Але все ж весь тиждень, поки тривав цей цирк з виставленою на центральній площі музичною колонкою, з якої голосило «юне дарованіє шаман» зі своїм хітом «я руський», довелось провести вдома. У мене було достатньо часу для ретельної чистки всіх пристроїв, тому я була впевнена, що жодних проблем на кордоні не може бути.
І мені просто пощастило.
Чоловік, який мене перевіряв, задав лише декілька запитань та зробив фотографію мого паспорта. Питання стандартні для росіян, тому наш діалог виглядав приблизно так:
"- Как вы относитесь к проведению СВО?
- Нейтрально, я за мир во всем мире, для меня ничего глобально не изменилось.
- Есть ли у вас друзья, которые воюют на стороне Украины?
- Нет, я пацифист, дружить с военными не соответствует моим принципам".
Так щастило не всім, відомі випадки, коли хлопців зачиняли у СІЗО на декілька діб, проводили експертизи з поліграфом та цілком могли відправити до в’язниці. Але фортуна оберігала мене, і вже через дві доби я опинилась в Латвії.
Довгою була лише перевірка на російській стороні кордону, де допитувались, що не сподобалось у новій владі? Це були зневажливі запитання, вони ставились до мене та інших українців на кордоні як до зрадників, і для них ми дійсно такими були. Такому ставленню, як не дивно, я була рада. Я була рада стати їхнім секундним розчаруванням у власній великій місії звільнення. Хотілось питати – а кого ви звільнили, якщо люди тікають від братів-росіян до поганої Європи?
Латвійці впустили швидко, одразу запитали, чи потрібна допомога. Взагалі, привітні латвійські прикордонники – перше, що вразило мене на вільній території. За півроку в окупації забуваєш, що таке люб’язність та доброта людей, сам перетворюєшся на їжака, який демонструє колючки. І в Латвії я заплакала вперше від початку повномасштабного вторгнення.
Був ефект накопичення емоцій – доводилось тримати все в собі, щоб не здаватись слабкою. Коли нарешті ступаєш на землі, які не підконтрольні росії, усвідомлюєш, в якій небезпеці ти знаходився. Зараз я читаю уривок про книги, сидячи в повній безпеці у вільній країні, та розумію, наскільки це був шалений вчинок: книги, їх можна відновити, привезти нові після деокупації, це лише матеріальне, а був ризик втратити життя. Але тоді, в окупації, було відчуття, що це потрібно зробити, вберегти ці ниточки контакту з минулим життям, зробити щось, що допоможе довести, що тут живуть не «сєпари» та зрадники.
Тримати контакт з людьми, що залишаються в окупації, стає важче. Мобільний зв’язок недоступний для дзвінків з-за кордону (навіть із сусідньої «ДНР»), інтернет залишається нестабільним та ненадійним. Саме тут, у безпеці, найболючіше відчувається усе те, що переживають українці, відірвані від своєї країни лінією розмежування. Як боляче вони реагують на обстріли, руйнування та смерті. Як сильно вони бажають звільнення та як сильно бояться військових дій та смерті.
Не знаю, чи матиме це послання якийсь сенс, але хочеться запевнити кожного, хто досі має сумніви – коли Збройні сили України будуть їхати вулицями звільненої Луганщини, їх будуть зустрічати з посмішкою та прапорами. І всі ми обов’язково цього дочекаємось".
Автор: Владислава Ш.
