До 24 лютого уродженка Краматорська Ольга Бігар керувала юридичною фірмою в Києві, а тепер має позивний Відьма та керує артилерією всіх калібрів. Офіцерка 241 бригади Сил ТрО нещодавно повернулася з Бахмуту, де понад чотири місяці виконувала бойові завдання. В інтерв'ю нашим журналістам Ольга розповіла про життя до повномасштабного вторгнення, службу в ЗСУ та плани після Перемоги.
Яким було ваше життя до початку повномасштабного вторгнення?
На початку російської агресії на Донбасі я переїхала до Києва і там вирішила зосередитись на вивченні права. Згодом відкрила компанію з надання юридичних послуг. За рік до повномасштабного вторгнення я вступила в аспірантуру і почала писати дисертацію з податкового законодавства. Мрія була розробити свій законопроект щодо реформування податкової системи. Але не встигла.
Чому ви прийняли рішення піти у ЗСУ?
До складу Збройних сил України я пішла добровільно. Ми розуміли, до чого все йде. Просто чекали, коли це станеться.
Рішення йти до військкомату у моїй родині навіть не обговорювалося. Як і більшість українців, я була обурена агресією ворога, і моя лють вилилася у службу в ЗСУ. Коли почалось російське вторгнення я, мій молодший брат, якому було на той час 18 років, та мати відразу вирішили, що зараз ми потрібні країні.
Процитую відомого українського репера Ярмака: “Це не моє - підвивати сиренам”. Коли 24 лютого 2022 в країні пролунали перші вибухи, більш надійного місця ніж військомат, на мій погляд, не було. Коли ми прийшли до військомату, побачили довжелезну чергу. Одразу зрозуміли: в перший день навряд чи вийде її відстояти. Але вже 25 лютого отримали направлення.
Де вдалося побувати за цей рік?
Коли активні бойові дії почалися в Київській області, підрозділ, де я проходила службу, давав відсіч противнику на ділянці від Вишгородської дамби до Гостомеля. У цьому напрямку підрозділ ТрО працював разом з 72 бригадою ЗСУ. Навчались, можна сказати, в бою. Особливо запам’яталось селище Мощун у Бучанському районі. Це був той населений пункт, де росіяни хотіли зробити прорив, коли не могли взяти Гостомель. Потім будо декілька місяців перерви. На початку осені на нас чекав Бахмут. Дуже довго тренувалися перед цим, пройшли велику кількість навчань, після чого прибули на місце за підписаним розпорядженням та наказом головнокомандувача. Для мене було за честь знову опинитись в регіоні звідки я родом. На той момент я вже отримала посаду командира стрілецького взводу. У підпорядкуванні в мене було близько 30 чоловік. В Бахмуті ми були чотири місяці і саме в цьому місті отримали справжній бойовий досвід.
Яким ви побачили Бахмут?
Було дуже важко дивитись на те, що сталося з містом. Ми приїхали у вересні, ще було тепло, світило сонечко, цвіли троянди, і при цьому місто було пусте. Хвилина, і навколо починають прилітати снаряди. Біжиш в укриття, там пил, бруд. На вулиці дуже гучно. А потім виходиш, і ніби нічого не було, знов сонечко та троянди. Хвилина,
і вже палають будинки...
Людей в Бахмуті небагато, але вони в місті були. Кожен залишився з різних причин. І всі вони продовжують жити в нелюдських умовах, без світла, води, харчів. Деякі магазини працюють, але вони більш орієнтовані на військових. Мирні люди харчуються в більшості тим, що привозять волонтери.
Як ви вважаєте чому зараз росіяни на цьому напрямку поклали всі сили на захват Бахмуту?
Ви навіть не уявляєте яку кількість ресурсів вже втратили росіяни в Бахмуті. Робоча тактика ворога у місті така: вони використовують велику кількість низькокваліфікованої піхоти із числа або ув'язнених, або мобілізованих. Росіяни риють окопи і максимально близько підсуваються до лінії оборони. Простіше кажучи, просто біжать на кулі. Вилазять із окопів, намагаються атакувати, далі їхні командири підтягують резерви, роблять ще одну спробу і так далі.
Втрати у росіян величезні, але вони з ними не рахуються. Ув'язнені воюють як громадяни, а не як солдати. Тому їхні тіла із поля бою забирають за бажанням. Часто вони залишаються на нашій землі і просто гниють. Кількість вбитих "вагнерівців" просто неймовірна. Забігають до нас, вмирають і так по колу. Тіла падають один на одного, живі переступають через мертвих і лізуть на наші позиції знову. І так постійно. Навіть нашим хлопцям дуже важко на це дивитись. Картина, начебто наступає армія зомбі, тому їх орками і прозвали.
Росіяни багато сил витратили, щоб взяти Бахмут, дуже активно анонсували це у пресі і тепер з точку зору власної етики їм хочеться довести, що все це було недарма. Але мушу розчарувати їх. Бахмут росіянам навряд чи вдасться взяти.
Зараз ви займаєте посаду командира мінометного взводу. Важко керувати чоловіками?
Насправді - легко. Всі розуміють, що це служба, а не просто група рандомно зібранихлюдей. Ми всі знаємо де знаходимось і що нам треба робити. Я багато років пробивалася в соціумі бізнесменів та науковців. І там бути жінкою набагато важче. Зараз ми живемо, спимо, працюємо, перев’язуємо рани один одному. І в цьому немає
жодного відтінку сексуалізації.
Буває важко давати накази на наступальні, контрнаступальні дії в умовах, коли ти бачиш перевагу ворога і ти розумієш, що будь-які наступи — це важкі втрати, це ризик великої кількості поранень. Але ще важче не чути відповіді в рації від свого побратима.
А взагалі багато зараз жінок у ЗСУ?
Дуже багато, є жінки і у добровольчих батальйонах, які виконують роботу у якості волонтерів, на підписуючи контрактів, є жінки військослужбовці. Згідно статистики вже більше 70 тисяч українок проходять службу в лавах ЗСУ, багато з них на посадах полковників, майорів, капітанів, є і сержанти, медикині, снайперки, стрільці.
Чи налагоджена зараз психологічна допомога військовим?
Звичайно. Взагалі в структурі збройних сил немає проблем з психологічною допомогою. В кожній бригаді працює група військових психологів, їм завжди можна зателефонувати, поговорити. Якщо є потреба, група психологів виїжджає на місце і працює навіть на “нулі”. Коли відбувається ротація, ми теж проходимо курс психологічної підтримки. Також допомогу оказують військові капелани, які є в кожному батальйоні, тому що деяким хочеться поспілкуватися зі священником, а не з психологом.
Загалом в ЗСУ все дуже налагоджено, є своя медицина, психологічна допомога, свої кухарі, які виробляють справжні кулінарні шедеври. Ми маємо все необхідно, щоб існувати.
Що зараз мотивує вас продовжувати боротьбу?
Я завжди була патріотом України, тому поки орки знаходяться на нашій землі це для мене є неприпустимим. І це для мене є найголовнішим мотивом рухатися далі. Дуже хочеться відновити історичну справедливість.
Який взагалі настрій у лавах ЗСУ?
У моєму підрозділі настрій дуже позитивний. Нещодавно, ми отримали нове бойове розпорядження і зараз працюємо на більш спокійному напрямку. І ось хлопці часто питають: “Коли назад?”.
Я вважаю, що бойовий дух залежить від особистості командира та від злагодженості самого підрозділу. Там де вона є, люди завжди мотивовані, і завжди хочуть рухатись вперед. В нас будь яка депресія вирішується швидко: відстрилялися, повернулися, смачно поїли, поспівали під гітару, поспілкувалися, і вже на позитиві.
Після проходження серйозних бойових злагоджень настрій стає більш бойовим, а духу до перемоги ще більше. У тих, хто на передову їде вперше, ще є острах, сумнів, а коли вже знаєш, що це таке, то розумієш, що на війні можна жити, пристосовуєшся до такого способу життя, починаєш розуміти мислення ворога і дієш більш ефективно.
Які у вас плани після Перемоги України?
Будь яка керівна посада в Збройних Силах передбачає знання права. Навіть зараз ми працюємо з великою кількістю документації, тому треба знати закони, щоб все правильно працювало. Зараз у ЗСУ я почуваюсь добре, для мене служба народу України - напрямок пріоритетний. Тому і далі я хочу служити народу, а ось на якій
посаді - покаже час. Я переконана, що звільнення України від загарбників - це лише початок: початок відбудови країни, проведення реформ. Але зараз моя місія захищати країну та виборювати довгоочікувану Перемогу.
