Повномасштабне вторгнення Росії змінило життя мешканців Луганської області. Рубіжне - одне з найбільш постраждалих від росіян міст регіону, через що багато місцевих мешканців його покинули.
Одна з них - художниця Анастасія Малійова (Медяник), яка зараз живе у Німеччині. Вона розповіла про свій досвід втечі від війни та життя у чужій країні.
До 24 лютого 2022 року Анастасія жила звичайним життям - творчість була головною роботою, яка також була досить проукраїнською.
"В Рубіжному я займалася творчістю: малювала на замовлення та для себе, проводила заняття для дітей та дорослих з різних технік декоративного мистецтва. Також ми з подругою Олею організували творчу майстерню " Деревій". Вона шила іграшки, торби тощо, а я розписувала спеціальними фарбами для текстилю. Ми також придумували та робили сувеніри в різних техніках на українську тему. Брали участь у виставках та фестивалях. Безпосередньо перед початком війни ми провели серію креативних безкоштовних майстер- класів для мешканців Рубіжного та громади. Було багато ідей і планів", - розповідає дівчина.
Художниця відчувала наближення війни і навіть встигла трохи підготуватись до майбутньої втечі:
"Повномасштабне вторгнення я відчувала, бо читала новини. Воно мало статися колись. Приблизно за два тижні до нього я склала свій туристичний рюкзак. Поклала туди найнеобхідніше - теплі речі, ліки, документи, якусь їжу довгого зберігання тощо. Рюкзак стояв біля вхідних дверей і чекав. Я б і раніше виїхала, але - робота, школа, гуртки - все працює й усі навкруги начебто спокійні... А я була як на голках. Тож ми виїхали в перший день вторгнення, навіть не задумуючись".
Анастасія тікала від війни вже не перший раз - у Рубіжне вона переїхала з початком війни майже 9 років тому.
"Перший був у 2014 році, коли ми жили біля Луганського аеропорту. Ми тоді виїхали удвох з чоловіком. Тоді теж було дивно, страшно й неприємні відчуття вітали в повітрі. Але тепер ми були з двома маленькими дітьми і це додавало складнощів. Але я рада, що ми дуже швидко зреагували й покинули Рубіжне", - згадала вона.
Після втечі з Рубіжного мисткиня сподівалась пережити війну на заході Україні. Однак доля розпорядилася інакше:
"Спочатку ми хотіли їхати просто кудись подалі від сходу. У Львів чи Ужгород. Думали десь там на західній перебути. Опинилися у Львові, зареєструвалися в районній раді як переселенці. Нам дозволили жити в гуртожитку місцевого технікуму. Сказали : " Живіть, скільки треба". Через тиждень приблизно чоловіка призвали до військомату, а нам сказали з'їхати за 2 дні. Ми були в розпачі...Але в той же час мені подзвонили волонтери з районної ради та запропонували їхати в Німеччину. Я погодилася одразу, бо куди нам було діватися. Так ми й опинилися у Кельні. Випадково.
Спочатку нас привезли в табір для біженців. Хайм - так він тут називається.Чисто й тепло а головне - немає повітряних тривог. Нас добре зустріли й дуже багато допомагали. За це ми дуже вдячні Кьольну та його жителям".
Перехід до життя у чужій країні дався Анастасії не так легко - вона до сих пір сумує за батьківщиною та Рубіжним зокрема:
"У березні буде рік, як ми тут живемо. Сумуємо за Україною. І я навіть тепер не можу сказати, що адаптувалася. Іноді здається, що це все сон, і я прокинуся у своїй затишній оселі в Рубіжному".
Та не дивлячись на труднощі, життя продовжується. Анастасія продовжує займатися улюбленою справою - малюванням.
"Зараз активно вивчаємо мову, бо без неї складно. Діти - в школі й садочку, я - на курсах німецької. Також, як і в Україні, я періодично проводжу творчі заняття для дітей і дорослих. Потроху малюю картини та ілюстрації. Тут дуже багато можливостей (але спочатку треба вчити мову)", - розповіла вона.
За її словами, німці доброзичливо ставляться до біженців з України, і навіть через рік ситуація не змінилася:
"Ті німці, з якими я спілкуюся та перетинаючи, дуже чуйні та доброзичливі. Вчителя, лікарі, вихователі, працівники різних "Амтів" ( держустанов) - всі вони в основному привітні й намагаються допомагати. Як на самому початку війни в Україні, так і зараз".
"Українцям, які хочуть виїхати в Європу, зокрема в Німеччину, я б радила показувати себе з гарної сторони. Вивчати мову держави, що прихистила, цікавитися історією, святами тощо. І, насамперед, бути вдячними", - порадила художниця.
Насамкінець Анастасія розповіла про своє головне бажання - закінчення війни.
"Ми з доньками з великим нетерпінням чекаємо на закінчення війни в Україні. Віримо в перемогу. Знаємо, що вона неодмінно буде. Дуже скучили за нашим татом- захисником, який в Україні. Хотіли б якнайшвидше його побачити. І побачити Україну.
Хотілося б повернутися після війни, але ще не знаємо куди…Наше житло в Рубіжному напівзруйноване й розграбоване. Що з містом далі буде, невідомо. Тож одне питання - чи буде куди повертатися?..Але, звісно, хотілося б жити в Україні. Бо ми - з нею в серці", - резюмувала художниця.
Автор: Єраносян Марія
