Коли почалось повномасштабне вторгнення РФ, сєвєродончанка Карина Золотова понад трьох тижнів не виходила на вулицю. Через обстріли у місті переховувалася у підвалі будинку, разом з батьками та сусідами. З кожним днем ситуація у Сєвєродонецьку гіршала, вибухи частішали. Тому дівчина разом з рідними наважилася евакуюватися до більш безпечного Тернополя.
Про обстріли Сєвєродонецька, життя в підваліі, переїзд до західної частини України та волонтерство дівчина розповіла журналісту “Трибуну”.
Зранку 24 лютого 2022 Карина збиралася на навчання і не підозрювала, що за лічені години її життя назавжди зміниться. Коли почула перший вибух, зрозуміла, що в рідному місті стало дійсно небезпечно. Каже, що переймалась більше не за себе, а за рідних.
Разом з родиною, дівчина зібрала речі та спустилася у підвал будинку. Через страх загинути вона зовсім не виходила на вулицю. Залишатися в укритті, пригадує сєвєродончанка, було страшно, адже навіть там вона чула звуки вибухів та обстрілів міста.
“Пам’ятаю, як сусідка вийшла в магазин і в дорозі в неї влучив снаряд. Жінці відірвало ногу, і пізніше ми дізнались, що вона померла. 8 березня, я вийшла з підвалу у під'їзд і раптом почула свист, батько крикнув: "Лягай!" Він повалив мене, ліг зверху сам, і я почула як через мене проходить ударна хвиля. Я не можу передати ті відчуття, коли думаєш, що весь будинок зараз обвалиться на тебе, і тебе не стане", — ділиться Карина.
В середині березня сім’я дівчини разом з друзями вирішили евакуюватись. Виходити на вулицю Карина боялася, проте зрозуміла, що вибору немає. Їм вдалося доїхати до Слов’янська, за дві години сісти на потяг до Львова і згодом переїхати до Тернополя.
Але через декілька днів батько Карини вирішив повернутися до Сєвєродонецька за речами і більше не зміг виїхати. Досі він перебуває у місті. Чоловік призивного віку, тому зараз йому практично неможливо вирватись з-під окупації. Заспокоює Карину те, що вона хоча б додзвонитись батьку іноді може.
Зараз дівчина є активною волонтеркою Штабу підтримки оборони України та допомагає пакувати продуктові набори для військових та мирних жителів на Сході. Вона каже, що розуміє: зараз кожному потрібно робити все можливе для бажаної перемоги.
“У перші дні на новому місці у мене був стрес, я теж сиділа вдома і з жахом читала новини. Щоб відволіктися, спершу я ходила плести маскувальні сітки. Коли ж прийшла допомагати в штаб, відчула величезну підтримку людей, стало легше. Наші переселенці об'єдналися, трудяться, не покладаючи рук. Усім серцем вболіваю за Україну. Вірю, що ми переможемо, бо ми захищаємо рідну землю", - ділиться Карина.
Карина розповідає, що атмосфера у волонтерському колективі максимально дружня. Усі спілкуються. Посміхаються навіть у такий складний для всіх час. Піклуються одне про одного.
"Тебе годують. Навіть, якщо ти не хочеш їсти. Але тебе примушують, тому що їсти - потрібно. І сили також потрібні. Тут стає легше емоційно.Ти тішишся, що допомагаєш, і тобі легше. Ти маєш шанс, знаєш, що можеш допомогти й це напевно єдине, що тішить тебе в моменти, коли ти реально використовуєш свою енергію не на новини, не на негативні емоції, не на негативну інформацію, а на допомогу людям, яким ти потрібна в цю хвилину ", - посміхається сєвєродончанка.
Карина зізнається, що емоції, коли допомагаєш, насправді, змішані. У неї завжди є відчуття, що нібито вона не сидить на місці, не тримається лише дому, а допомагає. Але коли вона чує історії із життя тих людей, які приїхали з областей, де точаться бої, їй стає сумно.
“І ти знову ж таки не можеш повірити в те, що це відбувається з тобою, ну не так з тобою, як з твоєю країною і це насправді така трошки погана емоція", - зізнається сєвєродончанка.
Карина каже, що волонтерство було важливим завжди, не лише під час повномасштабної війни. Але зараз вкрай потрібно об'єднати зусилля всіх українців. Особливо на заході Україні, де немає бойових дій. Адже саме тут є сильний і надійний тил для мешканців зі Сходу.
Також Карина намагається жити звичним життям. Вона ознайомлюється з містом, знаходить друзів і дистанційно продовжує навчатися. Дівчина розповідає, що дуже сумує за сім’єю та рідним містом. Однак вона продовжує вірити, що зовсім скоро зможе повернутися додому та обійняти своїх друзів.
