«Лошадкін дом»- це громадська організація в східній частині України, яка навчає бажаючих кінному спорту, проводить фестивалі з участю тварин та надає допомогу хворим діткам.
Конюшня була заснована у місті Кремінна Луганської області та повноцінно працювала 4 роки. Борис Семиволос, який є засновником організації, розповідає що завжди любив своїх коней та тішився фестивалями, які вони проводили.
«У нас працював кінний театр, де наші учні та тренери катались на конях та робили дивовижні трюки від яких кожного разу у мене затамовувався подих. Вони робили дивовижні речі: перевороти на конях, бої з саблями, гімнастичні елементи. Люди аплодували та були у захваті. Фестивалі – це наша традиція.» - додає чоловік.
Також організація проводила курс іпотерапії і спеціально навчені коні, які адаптовані до можливостей хворого допомагали маленьким діткам подолати недугу.
«Ми працювали з обласним центром відродження, та через них до нас направляли дітей із захворюваннями, з ними займались наші фахівці, і після курсу занять, результати були дивовижні, я бачив як плакали батьки та цілували нам руки за те, що ми змогли допомогти їх дитині. У нас була ситуація коли до нас приїхала дівчинка років п’яти, яка не могла працювати руками. Через декілька занять з нами, вона почала брати ложку та їсти, мені хотілося плакати від радості, заради цього ми і працювали»-ділиться чоловік.
Але як і для кожного з українців, війна обернулась пеклом для конюшні. Пан Борис розповідає що після початку війни їх кормову базу відрізали від конюшні і тварин не було чим годувати, працівникам організації доводилось ходити до людей та просити про допомогу.
«Абсолютно всі люди допомагали хто чим міг, хто дасть яблука, хто - кукурудзу, нам прийшлось дуже важко, адже була зима, не було навіть де зірвати траву»- каже засновник організації.
Після декількох днів повномасштабного вторгнення, перед командою постало питання евакуації коней. Співробітники «Лошадкіного дому» дзвонили по всім знайденим контактам перевізників тварин, але всі відмовляли коли дізнавалися куди потрібно їхати, але невдовзі знайшли чоловіка який займався евакуацією тварин із Харкова, який залюбки допоміг організації.
«Перевізника звали Владислав, у нього була вщент розбита машина через обстріли: не було скла, на автівці можна було побачити сліди від куль, але це не зупинило його. Він був нашою останньою надією. Все ж таки ми вивезли коней, а через дві години після вивезення, у конюшню в Кремінній влучила ракета, тому я думаю, нам просто допомогли сторонні сили»- ділиться Борис.
Також чоловік зізнається що із 16, вдалось евакуювати тільки 11 коней, а інших він відвів до своїх учнів, які були у місті.
«Для мене дуже важко розповідати про це, тому що коні – це частина мого життя і коли я дізнався, що не зможу вивезти усіх, то ще довго не міг прийти до тями. В той час я зв’язувався з учнями всього один раз, тому що був дуже жахливий зв’язок і, думаю, що тварини вже загинули» - каже Борис.
Засновник розповідає що потім вони знайшли гарне та безпечне місце в західній частині Україні, у місті Борщів Тернопільської області, куди і привезли коней. Але ситуація повторилася і коней не було чим годувати, адже за час евакуації ні в кого не було заробітку і коні голодували, їм давали лише два мішки овса, які були взяті з собою у дорогу. По приїзду до Борщева, Борису та його команді прийшлося просити у людей допомогу.
«Люди почали приносити коням все що могли, моркву, зерно, допомагали фінансово, я їм безмежно вдячний. Більше двох тижнів ми лікували тварин, тому що для них це був величезний стрес. Вони дуже схудли, ослабли, не реагували на нас та на будь-які зовнішні подразники, я думав що це кінець, мені було дуже боляче на це дивитися. Але через деякий час коні почали приходити у норму і зараз ми намагаємося розвиватися на цьому місці, проводимо тренування та відновили курси іпотерапії» - розповідає засновник.
На питання про повернення додому після Перемоги, чоловік відповідає:
«В мирні часи коні жили та гуляли в лісі, де була велика територія, вони могли бігати, стрибати, їм це потрібно. А зараз там все заміновано, нам потрібен простір, а його на Луганщині поки нема, тому плани у нас дуже туманні і зараз ми шукаємо постійне місце для конюшні. Скоріш за все це буде більше місто, адже нам потрібно заробляти гроші щоб утримувати коней» - ділиться Борис.
