Волонтерська діяльність завжди існувала у багатьох країнах світу: люди, що хотіли допомогти іншим, відкривали благодійні фонди або займалися волонтерством власноруч. На даному етапі волонтерський рух в Україні є проявом соціальної зрілості та розвитку високих цінностей. Під час війни тих, кому потрібна допомога, стало більше, і ця діяльність також набула більшого значення. З початком повномасштабного вторгнення волонтерка з Києва Юлія Салій почала займатися допомогою цивільним та бійцям ЗСУ на прифронтових територіях Донеччини, Харківщини, Запоріжжя та Херсонщини.
"Мій вибір – моя вільна країна та наш народ. Волонтерству наразі я віддаюсь на 100%, це цілодобові пошуки партнерів, оформлення документів, підготовка, виїзди. Я знаю, що в цьому я принесу більше користі, ніж працюючи штатним працівником на якомусь підприємстві, однак я не можу робити якісно дві або більше справ одночасно", – каже Юлія.
Також волонтерка розповідає, що з кожним днем отримує все більше повідомлень про співпрацю, про те, що інші також бажають долучитися до її команди.
"Кожна людина хоче допомогти як може, але наразі всі знаходяться у різних куточках світу і кожен обирає свій шлях для допомоги. Волонтер – це загартована людина, яка спроможна йти крізь свої страхи заради мети", – зазначає волонтерка.
Але попри те, що Юлія приділяє весь свій час волонтерству, вона помічає й негативні сторони цієї діяльності.
"Хамство та грубість людей не кожен зможе терпіти. Звісно, з часом ми вже можемо не реагувати на це, але я дуже співчуваю кожному, хто тільки починає шлях волонтерства. Адже щоб мати імунітет від цього, треба пройти довгий та складний шлях. Волонтерство – це покликання душі та внутрішній вибір кожної людини, а не робота. Але ми теж люди, ми втомлюємося або можемо бути злі та не в дусі", – ділиться вона.
Волонтери часто бувають в найгарячіших точках та наражають своє життя на великий ризик, і вона не виняток.
"Морально найскладніший населений пункт – Херсон. Ми відвідали його через 7 днів після звільнення, і в день видачі гуманітарної допомоги ми потрапили під приціл снайпера, нашу машину розстріляли. На щастя, всі, хто був в машині і поряд, залишилися цілими та неушкодженими. Постраждала лише машина. Фізично найскладнішим населеним пунктом був Ямпіль на Донеччині. Під час цієї гуманітарної місії всю дорогу був обстріл, лунали вибухи, було дуже важко знайти людей, бо всі вони сиділи по підвалах", – додає жінка.
Зізнається, що після кожного виїзду на серці залишається кровоточива рана, яка навряд чи колись заживе.
"Адже кожен виїзд – це вибухи, пошкоджені будинки, зруйноване життя, спалені магазини, лікарні, розбиті машини. Все це дуже боляче та печально і не проходить повз нас", – згадує волонтерка.
Моторошна історія викарбувалася у памяті Юлії на все життя. Вона та її команда потрапили під обстріл по дорозі до Херсону, та навіть така ситуація не стала причиною розвернутися і не надати допомогту звільненим людям.
"Це відбулося біля Антонівського моста. Ми зробили зупинку, вийшли, щоб зробити фото, сіли назад в машину і тієї ж секунди пролунав гучний тріскіт, лобове скло просто вкрилося павутиною, торпеда перед ним розлетілась по всьому бусу. Штатив, який лежав на ній, також розірвало на дві частини. Але все це дрібниці в порівнянні з тим, що могло б статися, якби пуля зайшла через пасажирське скло. Тому ми не втрачаємо бойового духу, не опускаємо рук та попри всі неприємності та перешкоди рухаємось далі", – каже жінка.
Волонтери – це сильні та незламні духом люди, які кожного дня думають в першу чергу про інших, шукають способи допомогти та підтримати.
"Для мене Україна – це ми, люди. Я завжди думала про те, яку саме користь ми приносимо для нашої країни. І що спадає одразу на думку, – це те, як наші люди реагують на привезену допомогу після звільнення їхніх населених пунктів або в тих містах, які знаходяться дуже близько до лінії фронту. Як вони радіють, плачуть, обіймають. Я думаю, що найголовніше – це те, що ми даємо їм зрозуміти та показуємо на практиці, що ми ними дуже переймаємось, що готові ризикувати, їхати, привозити необхідне, пам’ятаємо та завжди готові прийти на допомогу, бо ми українці, а це одна велика родина", – запевняє Юлія.
На питання, чи продовжить займатися волонтерством після Перемоги, Юлія відповідає:
"Я не планую так далеко своє життя та живу тут і зараз. Не хочу розчаровуватися, тому мій вибір – сьогодні робити все можливе для того, щоб після війни мені було де та про що мріяти і планувати.
Сьогодні я знаю, куди я поїду в наступний рейс, але що та як складатиметься після нашої Перемоги, – не знаю і поки не думаю про це".
