Україна увійшла у XXIстоліття як незалежна країна, але якщо згадати історію розвитку нашої державності, то ми побачимо, що починаючи із раннього середньовіччя, закінчуючи серединою XXстоліття на нашу землю постійно хтось зазіхав. І от здавалося б, що у новому столітті нарешті ми зможемо зажити у мирі та спокої. Коли засоби ЗМІ висвітлювали нам події так званої «арабської весни», котрі розпочалися у грудні 2010 року, то багатьом українцям вважалось це якимось дикунством, і що у нас такого просто вже не може бути, що ми нарешті заслужили на самостійний розвиток країни тана її процвітання.
Мало хто з українців міг здогадатися до чого можуть призвести події Євромайдану, які розгорнулися із кінця листопада 2013 року. Спочатку здавалось все йшло до того, що спокійні і зважені за своєю природою українці зможуть домовитись із урядом Януковича, і тодішній президент та його прибічники підуть на зустріч народові та задовольнять його побажання що до курсу на зближення із заходом.Видатний український мислитель Іван Лисяк-Рудницький вважав, що Україна перебуває між Сходом та Заходом. Незалежно від нього англійський історик Арнольд Тойнбі теж розміщував Україну на розламі двох цивілізацій - європейської і євразійської. Моніторинг Інституту соціології показав, що в липні 2013 року половина українських громадян вважала союзником своєї країни Росію і СНД, а третина – Євросоюз і США. У Кремлі розуміли, що російський вплив зменшуватиметься від так званої «совковості». Коли співробітники інституту соціології України за кілька місяців до Євромайдану запитували своїх респондентів, чого люди бояться найбільше, то 79,6 % відповіли: Зростання цін, друге місце посіла загроза безробіття - 78,1 %, третє невиплати зарплат та пенсій 75, 4 % і лише 9,5% боялися загрози зовнішнього ворога. Така небезпека здавалася малоймовірною, а з боку Росії – й зовсім виключеною. Надто пов’язані між собою обидва народи. Але на нас очікували підводні камені, котрі, як виявилось, готувалися сусідами з того самого часу, коли Україна здобула свою незалежність.
Президент Росії Володимир Путін уважно відстежував події на Майдані Незалежності на початку 2014 року. Існує певна думка, що саме президент Росії спровокував розстріли демонстрантів на Майдані за допомогою своїх спецслужб, щоб розпалити ворожнечу між правоохоронцями та протестувальниками, а відтак це наштовхує на думку, що сценарій перебігу подій на Сході України був ретельно спланований і готувався не один рік.
Першим дзвінком стала «Помаранчева революція», коли у думках українців було зароджене зерно ворожнечі між сходом та заходом України, котрі підтримували різних кандидатів у президенти Віктора Ющенка та Віктора Януковича. Вже тоді стало зрозумілим хто з них який буде підтримувати курс зовнішньої політики: на зближення із країнами заходу чи з країнами СНД. Майдан 2004 року обійшовся без людських втрат, але тоді був закладений плацдарм для подальшого розвитку конфлікту між сходом та заходом України. Після цієї революції політичне життя у країні проходило більш-менш спокійно, але ворог у цей час не спав, а активно працював над тим, щоб закріпити той успіх, який було здобуто їм у 2004 році.
Ще один тривожний дзвін пролунав у Врадіївці, коли місцеві жителі штурмували райвідділ міліції, що показали по всім телеканаламУкраїни. Побачене по телебаченню нашими співвітчизникамисформував образ правоохоронців у думках українців як «банди у погонах». Та ще до сумнозвісних подій у Врадіївці, у ЗМІ, час від часу спливали сюжети про корумпованість і злочинність дій правоохоронців. Звісно все це було не безпідставно, бо диму без вогню не буває, але дещо перебільшено. Десь на рівні підсвідомості, через побачене у новинах на телеекрані, українці починають поступово відчувати гнів, страх та зневагу до державних служб. Саме це стало підґрунтям до таких жорстоких сутичок між міліцією та народом на Майдані, що підігрівалося створеною ФСБ Росії агентурною мережею не тільки по регіонам, а й у вищих органах законодавчої та виконавчої влади.
Коли в Україні настав політичний хаос, внаслідок подій на Майдані, для Путіна настав час втілювати у життя план по загарбанню України. Спочатку він анексує Крим. Півострів заполонили «зелені чоловічки» з досконалою зброєю й чудовим вишколом, але без розпізнавальних знаків. 16 березня був організований референдум щодо статусу Криму з наперед відомими результатами, а 18 березня в Кремлі був підписаний договір про прийняття Криму й Севастополя до складу Російської Федерації. Через те, що в Україні на той час панувало політичне безвладдя і якась розгубленість новоспеченого тимчасового уряду, півострів забрали без єдиного пострілу. Лише на Криму Путін зі своїми політичними амбіціями звичайно не зупинився.У середині квітня 2014 року щедро профінансовані й добре озброєні Кремлем групи довго вирощуваних проросійських активістів почали захоплювати адміністративні будівлі й відділки міліції в Слов’янську, Артемівську, Краматорську та інших містах Донбасу. На території Донецької та Луганської областей були проголошені так звані народні республіки – ДНР і ЛНР.
Також Путін планував зробити поглинення Дніпропетровської, Запорізької, Херсоньскої, Миколаївської та Одеської області в той самий хаос, що утворився на Донбасі, але це зробити йому не вдалося бо у цих областях населення не підтримало проросійських окупантів. Під дулами автоматів сепаратисти провели вибори в керівні органи ДНР і ЛНР. Під дулами автоматів сепаратисти провели вибори в керівні органи ДНР та ЛНР і почали вимагати приєднання Донбасу до Російської Федерації. Із квітня 2014 року уряд України дещо оговтався, Верховна Рада приймає Закон України «Про боротьбу с тероризмом», після чого розгорнулася антитерористична операція.До АТО були залучені сили СБУ, МВС, а також підрозділи Міністерства оборони, Прикордонні служби, волонтерські батальйони. Впродовж травня-червня від сепаратистів була повністю очищена північ Донецької області. Ліквідація бойовиків в ЛНР та ДНР була б нескладною справою, якби їх не підтримувала озброєнням та живою силою Російська Федерація. Переломний момент настав коли Путін зрозумів у кінці липня, що ополчення довго не протягне, тоді він вводить через неконтрольовані Україною дільниці кордону свої війська окремими групами, котрі заздалегідь були підведені до кордону із Україною ще у березні 2014 року під виглядом навчань.Було підписано декілька мирних угод у Мінську, остання з них 12 лютого 2015 року, але бойові дії не припинялись ані на день до сьогодення.
Як відомо, 90% думок людей про події у світі, у наш час, формує телебачення, і якщо переглянути історію новин російських ЗМІ, починаючи із листопада 2013 року, то стає зрозумілим до чого спонукали росіян їхні телеканали. Бойові дії на Донбасі супроводжуються інформаційною війною, яку розгорнули російські ЗМІ. Ця війна проводиться професійно, в глобальних масштабах із максимальним використанням брехливих тверджень. Російські журналісти змушували місцевих бойовиків створювати під свої фантастичні заяви «телевізійну картинку» і не зупинялися перед жертвами, які зазнавали обидві сторони, а насамперед – мирне населення в процесі постановки таких «картинок». До цього можна ще додати, що бойовики не цуралися викладати відео на каналах Yotube де було знято як вони знущаються над українськими полоненими. Уконтексті таких відео, на перший погляд непрофесійно знятих сюжетів, криється велика глибина. Метою таких відео є створення страху та паніки в очах потенційних призовників до ВСУ.
Інформаційну війну Кремль використовував передусім для того, шоб ввести в оману власне населення. Світова громада не піддається навіюванням московських політтехнологів. Натомість війна на Донбасі викликала в Росії справжню істерію. Тому не варто дивуватись проведеного в листопаді 2014 року опитування соціологами московського Левада-центру на запитання: «Чи має Росія визнати незалежність ДНР і ЛНР?». Було одержано такі відповіді: «Звичайно так – 24 %», «швидше так - 39 %», «швидше ні – 7%», «звісно ні – 5%», «не можу відповісти – 23 %». Тобто більше половини росіян вважали, завдяки путінській пропаганді, що можна зневажати цілісність сусідньої держави, яка нещодавно була братньою. Тому із самого початку війни в Україну пішов потік російських кадрових воєнних та добровольців, котрі вважали, що роблять добру справу і допомагають звільнити нашу землю від «київської хунти» під впливом російської пропаганди. Про це свідчить випадок, коли восени у одного із полонених Псковських десантників співробітники СБУ на його сторінці «В контакте» знайшли запис як він хизувався перед другом, що їде в Україну «мочить Майдан». Але з перебігом подій і провалом путінського «Бліцкригу» ставлення росіян до цієї війни поступово змінюється, бо з України вже ніколи не повернуться декілька тисяч російських вояк, яких дуже підло кинуло напризволяще власне керівництво, котре попереднім числом списує їх у разі загибелі.
Для ефективного протистояння російській агресії та інформаційній війні Україна перш за все повинна розраховувати на власні сили, хоч вона і отримує всебічну економічну а й у перспективі військово технічну допомогу країн Заходу. Санкції, запроваджені на знак підтримки України, здатні у майбутньому зруйнувати російську економіку, але проблеми, що зараз кояться в Україні не зникнуть від цього. В Україні треба сформувати єдиний інформаційний простір для протистояння інформаційній війні із гаслом – «Єдині у різноманітті», що означає проведення владою політки із урахуванням етнічних, культурних, мовних, географічних та історичних особливостей регіонів України. Важливим кроком є підтримка волонтерського руху, який наприкінці 2014 року охопив чверть населення. З боку українських ЗМІ потрібно максимально правдиво висвітлювати інформацію про перебіг подій, щоб люди розуміли за що вони воюють і віддають свої життя. Тому потрібно розвинути і втлумачити національну ідею в народні маси, яка зародилась за часів Майдану, а саме: демократизм і прозорість в обранні влади; реформування, справедливість і відкритість судової системи; безпеку громадян повинна стати головним пріоритетом - реформовані правоохоронні органи повинні захищати людей, а не репресувати; кожен громадянин України має право на чесний і гідний заробіток, що виключає корупційну складову. Також потрібно пояснити людям, що Росія – це не Біблійний рай на землі, а країна котру через путінський режим вже дуже скоро чекає велика криза виходити з якої доведеться простому народу. Але найвагомішою задачею є будь-якими засобами зупинити криваві події на Донбасі, а потім політичним шляхом і реформами, державними програмами розвитку країни, санкціями і міжнародним політичним тиском на Росію повернути втрачені землі.
При складанні даного матеріалу використовувалась стаття Станіслава Кульчицького «Сучасна історія України: що треба знати про події останнього року в Україні»,
науково-методичний журнал «Історія і суспільствознавство в школах України», № 1-2(43) січень-лютий 2015 рік
Михайло Матинко, tribun.com.ua
