Колаж: "Суспільне"
У своїх творах Леся Українка змальовує образ прекрасної, незрівнянної землі - України
Декілька років тому українська письменниця Оксана Забужко видала біографію Лесі Українки "Notre Dame d’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій. У цій книзі авторка розвінчує міфи, якими окуто ім’я Лариси Петрівни Косач-Квітки; розповідає як сприймали постать Лесі Українки в радянську епоху й за роки нової незалежної України. Наголошує, що за роки радянської влади акцентувалася увага на творах поетеси революційного спрямування, в яких відчувалася б енергія боротьби та протистояння лиху й рабству.
Дійсно, у багатьох творах письменниця змальовує підневільне становище України в царські часи. Лариса Петрівна боляче сприймає неволю українців. Про це свідчать цитати з її листів до близьких друзів та рідних:
«Мені тепер ще тяжче буде у своєму краї, ніж досі було. Мені сором, що ми такі невільні, що носимо кайдани і спимо під ними спокійно.» (до Драгоманова, Відень)
«У нас бо таки громадського виховання нема ніякого, а через те й громадського почуття бракує. Все приходиться тілько очі протирать, щоб світліше на світ подивитись, а деякі, як лінуються, то й очей не протирають, а просто сплять сном праведних, та сни їм золоті привиджуються. Та думаю, що то недовго триватиме, бо де-далі то такі часи настануть, що треба або так заснути, щоб і сни ніякі не снились, або вже прокинутись зовсім і про всякі сни забути»
(До Павлика М.І., Колодяжне)
Ми бачимо, наскільки сильно Леся Українка жалкує та водночас має велику надію на майбутнє, у створенні якого вона хоче брати участь. Письменниця вважає, що доки всі гроші, усі війська та вся поліція у багатіїв, Україна не зможе досягти економічної та політичної свободи. Також поетеса відкрито не приймає християнство, бо, як і більшість релігій, воно не здатне підняти люд проти насильства, гноблення та приниження.
Вона вірить в народ, в те, що незабаром українці зможуть знищити соціально несправедливий лад та побудувати таку структуру держави, яка буде відповідати потребам простого люду. Усвідомлює всю складність боротьби між тими, хто виробляє і тими, хто споживає. Проте у своїх творах поетеса тільки натякає на окремі українські партії та сторони, тому не кожен здатний був зрозуміти тільки з прочитаного, що саме мала на увазі письменниця.
Може здаватися, що Леся Українка занадто радикальна у своїх рішеннях та навіть трохи агресивна в своїх висловлюваннях у творах, які сама ж пише, але це можна легко спростувати однією гумористичною цитатою з листа:
"Часто люде, познайомившись, дивуються, що я не їм великоросів, поляків і инших, начебто я коли признавалась до каннібальського profession de foi!"
(До Кривинюка М.В., Київ)
У червні 1894 року Лариса Петрівна їде в Болгарію до свого улюбленого дядька Михайла Драгоманова.
Зустрічі, розмови з новими людьми змушують інакше подивитися на політичну ситуацію в Україні. Жінка починає замислюватися про роль і участь молодого покоління в громадському житті, політичних справах. По ії поверненню в Україну сім’я Косачів дізнається про смерть Михайла Драгоманова. Для Лесі це означало те, що в неї більше нема одного з ії найкращих вчителів та друзів.
Надалі письменниця видає переклади марксистських й інших творів з революційними настроями, ідеями. Окрім того, вона сама пише, закликаючи народ до просвітлення, до бажання змінити життя на краще. Українка стала справжньою боронителькою та завоювала багато поваги з боку читачів. Разом зі своїм старшим братом швидко входить в літературне коло молоді свого міста, вступає з ним в гурток, що називає себе «Плеяда» і стає у його центрі. Завдання «плеядовців» полягало в розвитку української культури, праці для народу. Лариса Петрівна працювала у видавництвах газет. Писала статті, змальовувала більшість подій так, аби читач міг зрозуміти необхідність боротьби за нове життя.
З плином часу Леся знаходить собі багато друзів-діячів соціал-демократичного руху, наприклад: Сергій Мержинський, Віра Крижанівська, Павло Тучапський, Михайло Кривинюк та інші.
З червня 1897 по червень 1898 року Леся Українка вимушена лікуватися в Криму. Там вона зустрічає Сергія Костянтиновича Мержинського, до якого мала сердечні почуття. Невдовзі вони стали парою, мали схожі погляди на життя, мистетство та політику. Це був другий чоловік у житті жінки, який мав вплив на її революційну діяльність. Мержинський помирає в 1901 році. Подія стала ще одним сильним ударом у житті поетеси, але й після цього ще є сили не втрачати надій, міцності та себе самої. Леся продовжує свою діяльність зі словами:
«Як я заздрю жінкам, що в них сльози завжди на готові! А ще ся вічна комедія перед самим собою, сей страх "сентиментальноті", "бабства", як се безглуздо! Епічні давні герої плакали, не соромлячись, і проте були справжніми, щирими героями, а ми? Тільки над сльозами і маємо владу, більш ні над чим.»
Третім болючім ударом була смерть брата Михайла 3 жовтня 1903 року. Друг-соратник, який усе життя підтримував у поглядах, давав надію, підставляв плече. За 8 років Леся втратила трьох улюблених чоловіків, але не втратила духу й волі боротися за своє життя.
Варто уваги й те, що Леся що була високоосвіченою людиною, адже багато подорожувала та знала історію не тільки слов’янських народів, а й багатьох інших давніх держав. Те, що у неї був великий хист до навчання, освічена родина і те, що так тяжко склалася її доля з хворобами, дало їй змогу стати великою людиною як і в політиці, мистецтві, так і у відносинах з людьми. Тяжка доля – це ноша, яку вона гідно прийняла й пронесла заради кращого майбутнього життя народу.
Підсумовуючи, необхідно сказати, що Лесю Українку в жодному разі не можна приписувати до однієї з існуючих тоді партій, бо сама ж вона гостро критикувала кожну з них, але мала сміливість висловлювати свою точку зору та підписуватися як «Вільний Українець». Письменниця мала своє бачення ситуації, адже природа та оточення дали жінці особливий образ мислення, такий, який мало в кого зустрінеш.
