Наша співвітчизниця, пенсіонерка Людмила Чичканьова, яка багато років пропрацювала в українській журналистиці, а останні роки – піар-менеджером в сфері української кіноіндустрії, скористалась пропозицією волонтерів перечекати війну у Франції. Разом зі своїм чоловіком Сергієм Штанько Людмила вибралася з уже окупованого м. Гостомеля 11 березня 2022 року.
Нагадаємо, місто Гостомель знаходиться в 10 км від Києва і в числі перших потрапило під напад військ РФ ранком 24 лютого.
Більше двох місяців Людмила и Сергій знаходяться у Франції. І поки про це не пошкодували. Співрозмовниця розповідає про це докладно, ніби заново переживаючи все, що довелося пережити за останні чотири місяці. Подружжя планує написати книгу. Думається, що таких книг після війни буде немало. Власне, це буде документуванням фактів вижившими свідками війни.
І звичайно, чимале місце в книзі цього подружжя буде відведено перебуванню у французькій провінції, де сільські жителі вирішили поселити у себе українських біженців. Саме так. Рішення поселити у себе біженців приймав не уряд Франції, а місцеві громади.
– Як вдалося вибратися з уже окупованого Гостомеля? Чому не виїхали раніше?
– Наші дорослі діти в перший же день запропонували нам поїхати разом з ними на Західну Україну. Ми не ризикнули вирушити в дорогу, тому що довелося б робити часті зупинки. Мій чоловік хворів, потребував операції, яку з об'єктивних причин кілька разів переносили. І так не встигли зробити до початку активних бойових дій.
На щастя, наші діти вчасно поїхали – через пів години після їх від'їзду в їхньому житловому комплексі уже хазяйнували окупанти. Через кілька днів в місті майже зник мобільний зв'язок. Обстрілами були пошкоджені комунікації, а плюс до того на вулиці значно похолоднішало. А ми змушені були мерзнути в будинку, тому що тримали вікна напіввідкритими (як на провітрювання), щоб скло і рами не вибило вибуховою хвилею. Коли неподалік збили ворожий гвинтокрил, наш будинок тряхнуло так, що у нас вилетіли вхідні двері, але вікна встояли. Ми були на лінії фронту, іноді навіть чули, як хтось бігав по двору. Все, що відбувалося, ми тільки чули, тому що намагалися зайвий раз на вулицю не виходити. Пізніше вже дізналися, що навколо нашого дому чотири сусідських будинки згоріли – якісь в ході обстрілу, а якісь вороги підірвали – якщо ніхто не відчиняв двері, то вони могли кинути гранату в підвал. Спати й рятуватися від обстрілів нам доводилося на підлозі. Ми, можна сказати, жили на підлозі – в домі немає підвалу.
– З окупантами зустрічалися?
– Так. П'ятого березня шестеро російських солдатів прийшли до нас додому. Вони стукали, а ми довго не відчиняли, доки вони не приготувалися висадити вікно: один вже розкручував раму – зняв москітну сітку, поклав на підвіконня цеглину, готуючись розбити скло. Всі покинуті будинки вони вскривали.
За дверима були п'ятеро російських солдат - бурятів і один – слов'янскої зовнішності. Я не хотіла їх пускати, стала проводити їм «роз'яснювальну бесіду». Тільки пізніше зрозуміла, що кожне моє зауваження могло коштувати нам життя.
– За яким правом ви хочете зайти в наш дім? – поцікавилась я.
– У нас – наказ, оглянути будинок на предмет наявності зброї і… мобільних телефонів. Нам потрібні SIM-карти», – відповів старший.
Я сказала, что зброї у нас немає, мобілок – також. Ми свої телефони заховали. Сказали, що связи все одно немає, і у нас – тільки стаціонарний телефон.
– А де гарантія, що ви не займете наш будинок? Що ми не опинимося під обстрілами? – поцікавилась я.
– Це ваша вас Україна обстрілює, – відповів старший.
– Україна нас не обстрілює, – заперечила я. – Україна, якщо сюди й стріляє, то тільки тому що ви сюди прийшли.
Вони почали мені пояснювати: «Ну, ваша країна звернулася до нас по допомогу…»
І тут мене прорвало на цілу «політінформацію».
– Наша країна до вас по допомогу не зверталась, –запевнила я. – Це ваша країна влізла на територію моєї батьківщини на Сході і Півдні. І за 8 років вам так і не вдалось закріпитися на Донбасі, але тепер вы полізли далі. Ви виконуєте злочинні накази.
Вони направили на нас з чоловіком автомати, хоча й стверджували, що з мирними не воюють. Мол, треба двері відчиняти, коли стукають, тоді не буде неприємностей.
– Ви прийшли зі зброєю, а ми будемо відчиняти? Може, ви прийшли нас вбити? Ви будете в нас стріляти, якщо я не впущу вас в свій дім? От нехай один зайде, сказала я, – заблокувавши вхід іншим.
Двоє росіян увійшли в до будинку і стали водити мого чоловіка по дому під прицілом пістолетів. А я в цей час для тих, хто залишився на порозі, продовжила свою «політінформацію».
– Ви прийшли сюди захищати «русский мир»? Так перед вами – два дипломованих викладача російської мови. І у нас тут поряд вулиця Гагаріна і вулиця Пушкіна, а ви на ній спалили два будинки. Де ви побачили нацистські назви? Ми з вами російською розмовляємо. І мені вже за 60, а ви на мене автомати направили? І скільки можна тут ходити?
Меня просто несло! А вони все ніяк не йшли. Все ретельно оглядали, полізли навіть на горіще.
– А що ви пропонуєте робити? – спитав один з росіян.
– Йти туди, звідки пришли, – відповіла я.
– Мій дім за 6 тисяч кілометрів звідси.
– Туди і їдьте! Твої батьки явно нашого віку, а якщо б до них ось так прийшли зі зброєю? – вступив мій чоловік.
Відзвітувавши своєму командиру по рації: «По адресу такому-то – 2 человека, по такому – 5…», росіяни нарешті пішли, побажавши нам: «Всего вам хорошего». А я їм в спину: «А вам – нехорошего». Чоловік мене навіть зупинив. І, звичайно, мав рацію. Пізніше я усвідомила, що нам просто пощастило: незвані гості, схоже, були з якогось елітного штурмового підрозділу – одягнені в добре пошиту форму, і явно поспішали: ми і наше майно їх не зацікавило.
Вони перевірили всю нашу вулицю. Всі будинки, де не було людей, повскривали. Деяким кидали гранати в підвал. Після їх візиту на вулиці з'явилася російська техніка. Метрах в 300 від нашого дому вони поставили «Град». Ми дуже боялись, що й наш двір стане майданчиком для якоїсь зброї, і тоді до нас від наших військ прилетить у відповідь. Один з будинків поблизу було так зруйновано. Сусідка нам потім пояснила: «Так у вас же поряд «Град» росіян стояв».
Окупанти направляли людей за хибними адресами
– Коли задумались про евакуацію? І як вдалося виїхати?
– Можливість евакуації ми стали активно шукати відразу ж після визиту росіян. Ми й так, сподіваючись на швидке звільнення міста, тримались достатньо довго. Частково завдяки тому, що найближчий магазин перед закриттям роздав свої продукти жителям. А наші сусіди на своєму транспорті їх розвезли. Сусіди взагалі молодці – навіть варили і роздавали їжу тим, хто не міг зробити цього сам – адже комунікації вже усі були розбиті – не було ані світла, ані газу, ані зв'язку. Магазини і аптеки не працювали. Доставка гуманітарної допомоги з «великої землі» – з неокупованої території в окуповане місто припинилась. Обстріли все посилювались. А стан мого чоловіка все погіршувався. Я стала боятися, що ми можемо бути поранені і будемо мученицьки помирати від того, що ніхто не прийде до нас на допомогу.
Наша влада і військові весь час намагались домовлятися з окупантами про гуманітарнв коридори для евакуації, але через те, що мобільного зв'язку майже не було, то про місця збору оголошували окупанти, весь час направляючи людей хибними шляхами. Сотні жителів збиралися в місцях оголошеної евакуації, а там жодної евакуації не було. Людей маринували там майже до самої комендантської години, після чого вони мали або розбігатися по домам, або ж намагатися прориватися на мирную територію самостійно і часто потрапляли під обстріл. Або ж людям доводилось ночувати в найближчому придатному для цього укритті. В один з днів мені також довелося ночувати в підвалі. Я пройшла кілометрів майже 10-ть і прийшла на «порожнє місце» – евакуації там не було, а повернутися додому до комендантської години я вже не змогла б.
А напередодні нашого від'їзду автобуси з біженцями окупанти випустили, але затримали в районі сусіднього міста Ірпінь до ранку. І після цього два автобуси з людьми… кудись зникли – їх не дорахувались. І де цей транспорт та ці люди, досі не знаю. Сподіваюся, знайшлися. Ми так боялися перевірок на російських блокпостах, що залишили свої смартфони вдома. Я встановила такий пароль, що ніхто не зможе моїм телефоном скористатися. SIM-картки ми взяли із собою, надійно сховавши.
Нарешті депутат місцевої ради змогла повідомити людям, коли і де буде «зелений» коридор. Місце відправлення автобусів було за 2,5 км від нас. Чоловік боявся, що не дійде – висока температура у нього трималася вже кілька днів. Але я наполягла. Пішли, зачинивши двері на гачок, щоб їх мародери не зламали, якщо лізтимуть до хати. Але після нашого від'їзду двері все одно вибило вибуховою хвилею, сусіди їх потім прикрили. Зібрали мінімум речей у невеликий інвалідний візок, який був у нас у господарстві. Добиралися дві години – доводилося кожні 10 хвилин зупинятися, бо чоловікові важко було йти.
Цього разу нас не обдурили! 11 березня о 14:00 прибули автобуси. За годину ми проїхали всі блокпости. Бійці територіальної оборони, з'ясовували у всіх, чи не вкрали у них окупанти SIM-карти та цивільний одяг – ця інформація допомагала викривати диверсійні групи ворога.
На залізничному вокзалі Києва нам повідомили, що ми можемо безкоштовно скористатися будь-яким поїздом. Але час відправлення ніде не вказувався, як і час прибуття – слід було слухати оголошення. Ми сіли в електричку, де не було туалету та води, а для безпеки не включали освітлення. І за 12 годин вийшли у Львові, звідки нас родичі забрали до себе на Волинь.
Рішення про прийом біженців у селі приймає громадськість, а не уряд
– Як ви потрапили до Франції?
– Завдяки відділенню Ротарі – клубу на Волині, де ми пробули якийсь час, доки чоловікові не зробили там довгоочікувану операцію. Rotary International - це такий рух підприємців, що виник у США в 1905-му році і поширився по всьому світу. Основною метою організації є об'єднання професіоналів та бізнесменів для здійснення гуманітарних проєктів. Коли я працювала піар-менеджером в українській кіноіндустрії, відділення клубу в Харкові допомогло з демонстрацією в місті першого вітчизняного дитячого повнометражного фільму «Іван Сила».
Одна з програм клубу – захист людей від різних катаклізмів та воєн. У відділеннях по всьому світу перебувають підприємці – не обов'язково багаті, але з активною громадянською позицією, вони займаються благодійністю. Місто на Волині, в якому ми пробули кілька тижнів, є побратимом округу Анжу у Франції. Від цього округу прийшла пропозиція: рекомендувати вимушених переселенців із гарячих точок, які потребують евакуації. Нас записали та 13 квітня ми вже виїхали.
Для нас головним аргументом на користь евакуації за кордон стала дорожнеча оренди житла. Ціна оренди однокімнатної квартири на Волині була вищою, ніж наші обидві з чоловіком пенсії, разом узяті! А везти в післяопераційному періоді чоловіка до села я не могла – де там знайдеш кваліфіковану медичну допомогу та як дістатися до міста, де така є, якщо немає свого автомобіля?
Французькі волонтери Ротарі-клубу – люди середнього достатку
– Як добиралися? Адже довелося перетнути не один кордон?
– Вирушили ми до Франції 13 квітня. Автобус із Волині спочатку довіз нас до Польщі. Зрозуміло, що нас супроводжували волонтери Ротарі-клубу. У Польщі на час очікування автобуса з Франції нас помістили до тимчасового табору для біженців, розташованого у приміщенні колишнього спорткомплексу, погодували.
В автобусі з Франції, куди посадили близько 40 осіб, що прямують до французького округу Анжу, було четверо волонтерів уже французького Ротарі-клубу. Двоє водіїв – обом приблизно по 70 років і супроводжуючі – немолоде подружжя з округу, до якого нас везли. У супроводжуючих були списки з нашими прізвищами. Вони знайомилися з кожним і одразу розповідали, хто і де житиме – всі вже були розподілені за конкретними адресами. Два тижні (до виїзду) про всіх нас збирали відомості, щоб розподілити, де хто буде жити – нас розселили по всьому округу.
Я переживала за те, що ми житимемо в селі з населенням 300 осіб, за 45 км від головного міста округу – Анже: турбувалася про те, чи є там поблизу лікарня, магазин, як працює інтернет? Волонтер, яка нас супроводжувала, запевнила, що про нас піклуватимуться і вирішуватимуть усі наші питання.
За 2,5 години в дорозі Німеччиною ми не встигли зголодніти: нас пригощали чаєм-кавою і бутербродами, сплатили за сніданок у кафе дорогою. А вночі на кордоні Німеччини й Франції дали 8-годинний відпочинок. Італійський ресторан, який також входить до Ротарі-клубу, приготував для нас усіх не лише вечерю, а й влаштував кімнату відпочинку в одному із залів ресторану – встановили там розкладачки та крісла, щоб ми могли поспати. Рано-вранці ми знову рушили в дорогу.
Спочатку нас привезли до невеличкого мальовничого містечка, де ми мали зустріч із представниками місцевої та влади міста Анже, і, звичайно ж, волонтерами Ротарі-клубу. Але ухвалювали рішення про те, щоб прийняти та поселити українських біженців, зовсім не влада, а активісти громад тих міст та сіл округу Анжу, куди розселяли українців – кожна вирішувала, скільки сімей вона може прийняти та розселити. Все це вирішувалося на громадських засадах.
– Щось було цікаве на зустрічі з місцевою владою? Що запам'яталося?
– Ми з подивом почули, що влада округу чомусь вирішила, що ми всі прибули з Маріуполя. Прозвучала така фраза: "Розуміємо, що всі ви звикли до моря, але тут його немає, але сподіваємось, що в нашому мальовничому місці вам все одно сподобається". З нами у групі були біженці з Ізюма, Гостомеля, Харкова… Але ми так втомилися, що вже не стали нікого переконувати.
Біженцям із вищою освітою у селі зраділи
- Розкажіть про село, де оселилися, можете його не називати, якщо не хочете. Як вас прийняли там? Чим займаєтеся?
– Село компактне – все поблизу – мерія, початкова школа з безкоштовним навчанням, церква. Магазину нема. Є ресторанчик, але він у вихідні не працює. У бібліотеці можна взяти книгу – відкриють та видадуть, якщо домовишся про це наперед. Також заздалегідь можна замовити собі муніципальний автобус, щоб з'їздити до міста – воно за 8 км від села, або взагалі до будь-якого міста округу. У місті є супермаркет, аптека, лікарня, коледж (середня школа), навчання у ньому платне, але шкільний автобус возить туди учнів безкоштовно.
Мешканці села – переважно інтелігенція на пенсії, багато колишніх викладачів, інженерів. Багато хто купив колись тут приміщення колишніх конюшень і зробили з них собі не шикарні, але дуже затишні, будиночки. У селі є одне сільгосппідприємство – група селян тримає череду молочних та череду «м'ясних» корів і вирощує на полях корм для них, здаючи продукцію тваринництва на переробку.
Нас із чоловіком та ще одну родину – жінка з Харкова із синами 9 та 12 років та її мама - поселили у муніципальному двоповерховому будинку. Там давно ніхто не мешкав. Меблів було мінімум, але місцеві жителі одразу ж поділилися з нами всім необхідним та навіть подарували кімнатні квіти для підвіконь. А літній сусід - викладач фізики на пенсії, дізнавшись, що у нас був свій будинок і я сумую за землею, облаштував мені дві грядки під муніципальним будинком, на яких у мене вже зійшли кабачки, кущі огірків та помідорів. Я мало не розплакалася, побачивши, що він скопав цю цілину.
Односельці взагалі про нас зворушливо дбають. Нам одразу ж після прибуття привезли два величезні ящики з продуктами, де було все: крупи, цукор, молочка, консерви. Нам цього вистачило на два тижні, хіба що хліб доводилося купувати. Вони постійно цікавилися, що нам потрібно. Потім сусід поцікавився, що мені потрібно, щоб «я була щасливою?», розуміючи, що йдеться не про глобальне, відповіла – овочі. Місцевий фермер незабаром привіз ящик із овочами для нас та сусідів.
Односельці возять ї мене, ї чоловіка до міста, якщо нам треба. Дозволили бути присутніми на виборах – більшість місцевих жителів віддали голоси Макрону, розуміючи, що його суперниця Ле Пен – проросійська, а Росія напала на Україну та французи тепер, говорячи про Росію, проводять паралелі з фашистською Німеччиною. Ми з односельцями ходили 8 травня на день поминання загиблих під час Другої Світової війни на місцевий цвинтар, вшанувати пам'ять загиблих, і я переконалася, що історична пам'ять у французів сильна, тому вони нас так підтримують у нашій боротьбі за свою Батьківщину.
Опікуються і нашими сусідами з Харкова: молодша дитина сусідки була прийнята до місцевої школи і вже стала там найкращою з математики, а старшого безкоштовно прийняли до коледжу. Крім того, односелець - член наглядової ради на підприємстві з переробки вторсировини взяв цю харків'янку на роботу, і або сам підвозить її до міста на підприємство, або ж вона бере велосипед на парковці біля муніципалітету (будь-який житель може скористатися таким транспортом безкоштовно) і їде до роботодавця додому, а потім за домовленістю із цією родиною бере їхній автомобіль та їде на роботу самостійно. Зазначу, що влада Франції видала закон про те, що розмір зарплати українців, які тимчасово перебувають на території Франції, не повинен відрізнятися від зарплати французів.
Дізнавшись, що ми з чоловіком викладачі – інтелігенція, односельці зраділи – буде з ким поговорити. Тут дуже люблять ходити один до одного у гості. Ми вже запрошували до себе у гості подружжя фізика та художницю, годували борщем, їм дуже сподобалося – просили добавки. Мене залучили до життя місцевої школи. Я вже проводила урок про Україну – взяла відеоматеріали з інтернету, написала текст і переклала його через Googlе, а вчителька озвучила його дітям. Їм сподобалося, вони почали замовляти теми таких ознайомчих уроків. А на шкільний фестиваль «Подорож різними країнами» я поставила їм український танець, вийшло трохи смішно, але ж я не хореограф.
Вільний час я присвячую своїм грядкам, квітам, малюю картини та роблю прикраси із пластичної глини, трохи взяла з собою і місцева майстриня, яка теж працює з такою глиною, мені трохи подарувала.
Нам уже організували заняття з французької мови. Та й самі ми активно намагаємось її освоїти. Спочатку мене виручав мій шкільний словниковий запас англійської. Його тут знають – у селі є будинки літніх англійців. Однак зараз вони порожні – після того, як Англія вийшла з Євросоюзу, британцям стало невигідно тут жити.
Біженці з України не оформлюють статус біженця
– У якому статусі ви перебуваєте на території Франції, чи є у вас якісь виплати та соціальні гарантії? Чи можете ви скористатися там своєю українською пенсією?
– Тут, як мені відомо, ніхто з наших співвітчизників не брав статусу біженця, всі оформили на півроку статус тих, хто тимчасово перебуває під захистом Франції на її території. На такий статус має право не лише громадянин України, а й той, хто має посвідку на проживання в Україні або перебував під захистом України на її території до початку активних бойових дій, а також члени сімей цих людей – загалом досить велике коло осіб. З оформленням нам допомагали ті самі волонтери. 25 квітня ми свій статус набули.
Наші тимчасові паспорти видані разом із урядовим буклетом, у якому розписані французькою та українською мовами наші права та ті соціальні послуги, які ми можемо отримати, згідно з цим статусом. Це безкоштовне первинне медичне обслуговування, а також придбання ліків, на які є рецепт лікаря. Ми також маємо право на безкоштовний проїзд у муніципальному транспорті, безкоштовне житло, у тому числі комунальні послуги нам надають безкоштовно.
Нам уже виплачують допомогу. У кожному регіоні сума допомоги є різною – залежить від бюджету регіону. В Анжу вона, скажімо, «середня»: по 10,7 євро на особу на добу. Це не готівка, а соціальна картка, за якою ми можемо купувати продукти та товари першої необхідності, у тому числі одяг та взуття, але не предмети розкоші. Картка активується протягом 14-45 днів. Коли ми заповнювали документи на отримання допомоги, то відповіли на запитання, чи у нас немає додаткових доходів у Франції. А наші прибутки в Україні, зокрема, українські пенсії, їх не цікавили. Пенсію з України нам перераховують на картки ПриватБанку – вони тут працюють: можна розплатитися у магазині та зняти готівку у банкоматі (в євро).
За продовженням статусу слід звертатися за два тижні до закінчення терміну його дії. Перебувати у цьому статусі можна до трьох років. Але якщо ситуація, через яку людина переїхала, не зміниться, питання про продовження перебування можуть розглянути знову.
- Як довго плануєте пробути ще у Франції? Адже Гостомель уже звільнено.
– Напевно, доки війна не закінчиться. Адже ситуація на фронті непроста. Та й життя у нашому напівзруйнованому місті відновлюватиметься нешвидко. Залишатися тут довше радять нам і односельці.
Турбота місцевих жителів про людей, які потребують захисту, вражає та змушує ставити запитання. Наприклад, чому українська влада вишукує резерви муніципального житла? Це слід було б робити з 2014 року, коли на неокуповані території з Донбасу та Криму ринули мільйони вимушених переселенців. У найкращому випадку людей селили в “убитих” гуртожитках і не безкоштовно, або тимчасово – у санаторіях. А тепер селять і у спортзалах шкіл та вишів, а взимку куди цим людям подітися? Розміри допомоги на оренду житла вимушеним переселенцям в Україні та у Франції не порівняти. А головне - тут не стикаєшся зі стигмою вимушеного переселенця, на яку скаржаться переселенці 2014 року, і з якою зіткнулися вже і ми: то переселенцям не хочуть здавати житло, ніби вони якісь злочинці-втікачі, то ставлять безглузді питання. Було й таке: «А чому ви поїхали? А якби ви не суперечили росіянам, може просто були б живі і можна було якось жити, навіть якби вони там закріпилися на Київщині. Невже вони такі страшні, ці росіяни? Ми ж із ними якось жили в одному Радянському Союзі?».
Тут таких питань не ставлять. Напевно, тому дедалі більше біженців з України прибуває до Франції, яка знаходить резерви, щоб їх приймати та піклуватися про них. Ми з першого дня відчуваємо себе членами цієї громади, про яких не забувають, якими цікавляться – здоров'ям, справами та навіть настроєм, разом із нами тут переживають події, які зараз відбуваються в Україні, і про які ми розповідаємо.
Автор: Олена Смирнова
Фото, відео надані Люмилою Чичканьовою
