- Фото: Артем Семенюк
Рубіжне - одне з найбільш постраждалих від російського вторгнення міст України. Окупанти не могли захопити його більше двох місяців, стираючи з лиця землі цілі райони. Тихе і затишне містечко на Луганщині перетворилося на справжнє пекло, з якого вибратися змогли не всі.
Сьогодні суспільно-політичний оглядач “Трибун” публікує розповідь Андрія (ім’я змінено на прохання співрозмовника), який декілька тижнів прожив буквально на лінії розмежування в Рубіжному, а потім подолав складний шлях через декілька країн, щоб врятувати своє життя.
Віщий сон
До початку російського вторгнення я займався видавничою справою. Мешкав у Рубіжному і не розумів, що насправді дуже щасливий, бо у мене було все: затишна квартира та улюблена робота, непоганий дохід та можливості для розвитку, хобі та особисте життя. Вільний час намагався витрачати з користю - займався спортом, мандрував, читав.
Колись думав переїхати до великого міста, але обставини склалися так, що обжився саме на Луганщині.
В останні роки мене дуже радували позитивні зміни, які відбувалися в Рубіжному та Сєвєродонецьку (де була моя робота). Було видно, що міста поступово перестають бути схожими на ті, які прийнято називати депресивними.
- Рубіжне до того, як його зруйнували російські окупанти, фото Олексія Артюха
Добре пам'ятаю останній вечір перед війною: Рубіжне у вечірніх вогнях вуличного освітлення. Я чомусь саме в цей день звернув увагу саме на вогні. А через декілька днів почалося світломаскування.
Відразу пригадав старий чорно-білий радянський фільм про блокаду Ленінграду. Коли частково показували довоєнний час Другої світової: там люди так само займалися своїми справами, про щось думали, переживали, а коли говорили про війну, то це виглядало якось несерйозно, наче це тема, якою можна заповнити незручну паузу у розмові. А один мій друг розповів про сон. Це було за місяць до вторгнення, немов російський десант висаджується у Рубіжному, повсюди обстріли, руїни та смерть. Чомусь запам’ятав. Але намагався про це не думати. Бо від цих роздумів може «поїхати дах», а страх від наближення небезпеки, напевно, більш шкідливий для психіки, ніж сам факт знаходження під обстрілами.
Я працював з інформацією, проте, намагався дистанціюватися від неї. Але, якщо чесно, десь підсвідомо розумів, що це все ж таки станеться. Особливо відчутно це було останні два місяці.
Шок
Десь за тиждень чи півтора до цього моменту почалося чергове загострення на лінії розмежування на Луганщині. Таких загострень за вісім років було багато, і це якось приспало пильність. Тому на ранок 24 лютого я мав наміри прокинутись, випити кави та піти на роботу. Але розбудив мене не будильник, а вибух.
Спочатку подумав, що це могло наснитися, перевернувся на інший бік та думав досипати, але через декілька хвилин пролунав ще один вибух, а потім ще один… Останній був настільки сильний, що мій диван трішки зсунувся з місця. Тоді я подумав, що це, мабуть, якісь навчання, що пов'язані із загостренням на лінії розмежування. Взяв у руки смартфон і почав читати новини.
Я очманів від побаченого та спочатку не повірив: під ударом опинилася не тільки Луганщина та Донеччина, а й Харків, Київ, Чернігів, Суми, база у Очакові та інші міста, тобто вся Україна. Потім я почав писати щось своїм друзям, які тоді були у Харкові. Мені щось відповідали, питали як я, чи живий.
Всі побачили звернення Зеленського про віроломний напад на нашу країну. Окам'янів і лише моніторив новини.
Я - застряг
З самого початку був дуже розгублений. Крім того, не міг кинути напризволяще рідних і кудись поїхати. Вони спочатку не хотіли виїжджати. Плюс не розумів, куди евакуюватися: особистого транспорту не було, а яка була реальна оперативна обстановка довкола - не знав. Їхати з кимось незнайомим на свій страх та ризик було небезпечно, а всі, хто хотів із моїх знайомих, - виїхали ще у перший день, і правильно зробили. Я - застряг.
В перший день було чутно поодинокі вибухи - десь за містом, можливо, на його околицях. Вони лунали з різних боків. Люди у Рубіжному кинулись знімати гроші, скуповувати ліки. Магазини спочатку працювали всі, бачив багато не місцевих. Мабуть, вони приїздили у Рубіжне за продуктами з інших міст, де вже точилися активні бойові дії.
- Фото: Артем Семенюк
У наступні декілька днів фронт якось відійшов. Навіть з'явилася надія, що омине Рубіжне така доля. Ми тим часом купували якісь продукти, набирали воду. Десь на початку березня почав вмовляти рідних поїхати з міста, евакуюватися. Але вони боялися їхати незрозуміло куди.
Тим часом фронт потихеньку підходив до Рубіжного. Місцева влада організувала евакуацію: можна було виїхати поїздом з Лисичанська, але там у перші дні було стільки людей, що й подумати страшно. Таксисти брали по 2 тисячі гривень, щоб доїхати з Сєвєродонецька до Лисичанська. Багато людей платили гроші, приїжджали на вокзал, не вміщувалися у потяг та поверталися додому.
Наскільки я розумів та відчував, виїжджати через Кремінну до Лимана на початку березня вже було небезпечно, бо фронт туди вже підійшов і таксисти брали по одній тисячі доларів, щоб доставити людину до Лимана. А згодом відмовлялися їхати навіть за такі гроші.
Одна з небагатьох речей, які тоді давали мені сили, - те, що я помирився з коханою дівчиною.
Тим часом фронт наблизився вже настільки, що обстріли та вибухи ставали все більш гучними та регулярними. Десь з 5 березня вже неможливо було далеко вийти за межі свого будинку. Бо це було небезпечно. На вулицях майже нікого не було, окрім криміналітету, якого стало дуже багато. Поліції та військових не було видно. Перший серйозний приліт я почув, коли розмовляв по телефону у ванній. Якось надто сильно вібрували стіни. Згодом виявилось, що це у сусідній квартал прилетів "град". Але це ще були квіточки. Далі обстріли почастішали. А 8 березня, після гучних вибухів, зникли світло та вода.
Виживання
Як на мене, є три головних правила: зробити запаси води та їжі, обладнати укриття та якомога менше бути на вулиці. У нашому будинку був хороший підвал, майже як бомбосховище. Також ми набрали багато води: ванну, відра, каструлі й у всі ємності, що були вдома. Зробили запаси їжі.
Ранок починався з того, що нас будили обстріли, що розпочиналися зі сходом сонця, і тривали вони до заходу з невеликими перервами. Це, мабуть, пов'язано з тим, що вночі легше побачити спалахи від мінометів та інших видів зброї. Вночі робилися лише невеликі простріли з різних місць, щоб противник не розслаблявся. Після 8 березня, звісно, вже жодні магазини не працювали, з’явилися мародери. Ситуація погіршилася.
Взагалі березень видався якимось аномально холодним, а пересиджувати у темряві в підвалі обстріли у холоді - таке собі задоволення. Найбільш низька температура була мінус 18. Мама одного разу зомліла у підвалі і я приводив її до тями. Тут же пересиджували й сусіди. Дехто не зробив запасів води, тому вони набирали сніг чи ходили у місця, де працювали генератори, а насоси качали воду. Це небезпечно, бо у будь-який момент тебе може вбити шалена куля чи міна. Але до нашого від’їзду залишався газ. Ми ним опалювали помешкання та готували їжу.
- Фото: Артем Семенюк
Два чи три рази привозили гуманітарку. А так взагалі ситуація з гуманітарною складовою та евакуацією саме у Рубіжному була жахливою. Я не знаю, скільки людей померло, йдучи за водою, від міни. Чи від голоду і зневоднення у власній домівці. У такій ситуації можна покладатися тільки на допомогу Бога. Чим менше населений пункт - тим сильніші та щільніші обстріли. А з Рубіжного зробили Сталінград. Думаю, ви приблизно уявляєте, що там відбувалося.
Електрики після 8 березня не було. Зв'язок був, але поганий: мабуть, його глушили і він починав працювати більш-менш після заходу сонця. Інтернету не було. Тому про якісь новини ми дізнавалися від близьких, раз на день зідзвонившись. А інколи раз на два-три дні. Особливо цікавими були підвальні новини. Це плітки, які розповідали сусіди про те, що чули та бачили.
Так тривало до середини березня. Українських військових відтісняли. Всі, хто хотів вижити, - ховалися по підвалах та бомбосховищах. Обстановка була дуже напружена. Гуманітарна ситуація ставала критичною. Воду намагалися використовувати дуже раціонально, бо зрозуміли, що ніхто ремонтувати нічого не буде. Сусіди розповідали про загиблих. Містом їздили машини виключно з білим прапором та надписом великими літерами "ДІТИ". Мабуть, у всіх інших випадках їх розстрілювали. І в такій ситуації відчуваєш себе у пастці. Міни, кулі, снаряди летять якось хаотично, і ти не розумієш, звідки може бути небезпека.
Одного разу бачив наших військових. Вони приїхали евакуювати хлопців, що ховалися у підвалі. Сусіди спитали як справи, на що військовий красномовно відповів: "Жопа!". Загрузив хлопців у машину та поїхав. Дехто ліз під колеса, щоб евакуюватися разом з ними. Але місця у машині вже не було.
- Українські військові обороняють Рубіжне, фото Артем Семенюк
Тим часом у нашому дворі можна було знайти осколки від снарядів. Поблизу свого будинку побачив нерозірваний танковий снаряд. З різних боків міста валив дим. Останні дні я спав тільки у ванній, бо там хоча б не так сильно чутно звуки від вибухів.
Десь у середині березня у місто зайшли “лнрівці” та росіяни. Перших з них побачив у вікно, вони були з червоним пов'язками. Мабуть, це була розвідка. Але не уявляв собі, що буде далі. А далі, через декілька годин, я побачив взвод “лнрівців”, який розділився на дві групи та пішов "зачищати" місто. І все це перед моїми вікнами.
Почався стрілковий бій. У підвал було спускатися небезпечно, тому ми були вдома та трималися подалі від вікон. Десь шестеро лнрівських автоматників намагалися виламати двері у сусідньому під'їзді ногами та плечима, але вони були заблоковані. Тривав бій, і вони побігли далі, бо не до того їм було. Це, мабуть, перший серйозний переляк був у мене.
Далі розпочалася фаза вуличних боїв. Вони точилися всюди. Я так розумію, ЗСУ та інші підрозділи зайняли оборону у промзоні, в районі колишнього заводу "Краситель", та періодично засилали у місто ДРГ, тому бої не вщухали. “лнрівці” перші дні ходили в атаку через мій двір і я бачив їх у підвальне вікно. Це був якийсь сюр. Артобстріли були все сильніші, летіло все, що тільки можна. Моєю вулицею їздили танки, які було дуже добре чутно у підвалі. Намагався слідкувати за входом у під'їзд та підвал. Замикати двері.
- Фото: Артем Семенюк
Евакуація
Рішення виїхати прийняв ще до того, як окупанти зайшли в місто. Але після восьмого березня це було вже майже неможливо. Наші евакуаційні служби не працювали як слід. Одного разу подзвонив тим, хто мав цим займатися, вони мені сказали, що вивозять тільки жінок, літніх людей та дітей. А у наступні дні не брали слухавку. Згодом я дізнався, що евакуацію припинили через те, що місце евакуації обстріляли. Крім того, були приватні перевізники, але вони щодня змінювали місце дислокації та призначали точку евакуації у тих місцях, куди дістатися було неможливо, бо постійні обстріли. Врешті-решт, евакуацію зробили аж з Південної частини міста, а як туди дістатися? Безпечно - ніяк.
І ось одного дня прийшли окупанти. Я не дивився на знаки розпізнавання. Вони почали гучно грюкати у двері та вже тягнули ломи для злому вхідного замку у під'їзд. Розшукували сусідів для евакуації. Мама відчинила їм і попросила, щоб забрали і нас. Вони погодились. Валізи вже були зібрані заздалегідь - у мене лише рюкзак з документами та речами першої необхідності. Вибору не було - жити хотілось.
Під під'їздом стояв міні-бус, який повністю був забитий людьми. Ми сіли туди і нас повезли до Варварівки. У цьому селі я вперше побачив кадирівців. Людей звозили на територію монастиря. А звідти везли до Старобільська. Нарешті вперше за декілька тижнів я зміг просто постояти на весняному сонці. Відчувалося щось на зразок ейфорії від несподіванки, що нарешті вирвалися звідти. Те ж саме відчувалося і від людей, які також врятувалися.
Пам'ятаю історію від жінки, яка працювала бухгалтером у монастирі. Вона розповіла, що під час обстрілів вдома молилася, до неї в квартиру залетів снаряд, розірвався, все вигоріло, а вона залишилася неушкодженою. І сказала мені: "Мабуть, я Богу потрібна жива, тому я тут". Інші люди також розповідали про загиблих сусідів, родичів та про останні дні боїв у Рубіжному, коли вже росіяни почали застосовувати авіацію. Судячи з розповідей, загиблих було багато.
- Фото: Артем Семенюк
Також пам'ятаю, як до нас підійшов кадировець, та сказав, щоб всі зайшли у будівлю монастиря. Він наче говорив із людьми і в той же час сканував мене поглядом. А я намагався триматися у натовпі та не привертати до себе зайвої уваги. Пощастило, не чіплялися.
Взагалі людей за 2-3 години тут назбиралося багато. Нас священнослужителі погодували у монастирі, а далі у кузові вантажівки російські військові повезли до Старобільска. Я пам'ятаю момент, коли ми прибули до місця і вивантажувалися. З нами у кузові їхали чотири автоматники. Один з них, молодий, допоміг мені спустити речі. Коли я спускався з машини, зустрівся з ним поглядом. В його очах читався чи то сором, чи то співчуття.
Довгий шлях
Старобільськ знаходиться від Рубіжного за 50 кілометрів. Але це вже був зовсім інший світ. Місто майже не постраждало від війни, там все працювало. Нас розмістили на базі якоїсь школи, куди потоком прибували все нові й нові біженці. Ми змогли нарешті нормально поїсти, переночували у спортзалі разом з іншими, а наступного дня вирішили їхати далі. Було два шляхи: або у Луганськ, або до кордону в Мілове. Обрали другий варіант. Таксист взяв з нас 2 тисячі гривень. Разом з нами їхало подружжя пенсіонерів.
Ми проїхали десь 5 блокпостів, на кожному ретельно перевіряли. У Міловому мене через кордон спочатку не пропустили, сказали: "Їдь до Луганська та проси дозвіл на виїзд там".
"Ага, зараз, вже мчу до Луганська, щоб мене там затримали та мобілізували в ряди угрупування ЛНР", - подумав я.
І довелося щось вигадувати, бо я боявся щоб мене й справді згодом десь не спіймали, а потім не відправили воювати проти України. Рішення знайшлось. Через кордон пройшли наступного дня. Можу лише сказати, що дуже нервував. Могло статися будь-що. Подумки простився з домом.
Далі потрібно було пройти ще російський кордон. Всіх чоловіків відправляли на розмову з фсбшниками. Я чекав своєї черги десь 3 години. На щастя, три молодики, які зі мною розмовляли, не виявили якоїсь особливої цікавості до моєї персони та за 10 хвилин, відповівши на прості запитання на кшталт: куди їду, звідки, ким працював, чи маю відношення до військової служби, покажи татуювання (яких у мене немає) - я був вільний, мене відпустили.
Ми купили квитки та потягом поїхали до Ростова. Дорогою звернув увагу на плакати з надписами на кшталт: "Za Родину" і все таке інше. Приїхали до Ростова ввечері, зняли кімнату у готелі та спали аж до обіду.
В цілому пробули там декілька днів. Вирішували, що робитимемо далі. Бачив багато людей з Маріуполя, які добиралися сюди хто як: потягом, машиною (які майже всі були розстріляні, можна тільки уявити, що відбувалося дорогою). Деякі були з навіженими очима.
Вирішили їхати до Франції. Проклали маршрут. Він пролягав через Грузію. Спочатку доїхали до Владикавказу потягом. На вокзалі знайшли перевізників, які пообіцяли доставити аж до Тбілісі. Попросили за дорогу за одну людину приблизно 50 доларів. Спочатку здалося дорого, але перевізник сказав: «Доїдемо до кордону і ви зрозумієте, чому я стільки беру».
Дорога до кордону зайняла десь 20 хвилин, а от його перетин - десь 12 годин. І це при тому, що перевізник всіма правдами і неправдами дуже швидко довіз нас до лінії, де починався митний контроль.
У всіх українців-чоловіків при перетині кордону забирали паспорти та допитували хвилин по 20-30 і перевіряли телефони. Це дуже виснажує, можна через втому щось ляпнути зайве і тоді будуть проблеми. Але пощастило. Коли у мене забрали паспорт, то співробітниця прикордонників щось натиснула у комп'ютері, мабуть випадково, а це означало, що мене потрібно випускати. Їм було лінь зі мною возитися, тому поглянули на наявність “цікавих” татуювань та відпустили.
На грузинському кордоні така ж історія. Там всіх чоловіків перевіряють та допитують, але не так ретельно, як у Росії. Народ там проти війни, а уряд зайняв більш проросійську позицію. Врешті, мене пропустили, і я зміг по-справжньому вільно видихнути тільки тоді, коли ми від’їхали від кордону на декілька кілометрів і зупинилися, щоб обміняти гроші. Я закурив, видихнув, - і мене відпустило. В цілому вийшов проміжок часу на неабияких нервах, приблизно місяць мого життя. Не знаю, що страшніше, – перебувати під обстрілами чи проходити допити та боятися, що тебе ось-ось можуть схопити.
Далі ми дісталися до Тбілісі, була вже четверта година ранку за місцевим часом. Знайшли готель, зняли кімнату. Пробули у цьому місті два дні, а далі відправилися до Франції.
Франція
Зараз ми живемо у Франції, неподалік Гренобля, у селищі разом із французькою родиною, які нас прихистили ще з самого початку. Але це ще не хепі-енд. Проте деякі висновки стосовно життя та його справжньої цінності – я зробив. Хоча б на декілька тижнів я це відчув.
Пам'ятаю, як ми прибули до Ліону вночі. Летіли по суті в нікуди. Ми не знали, де будемо ночувати, що їсти, і як взагалі тут складуться обставини. Коли прилетіли, була вже ніч, ми від втоми просто валилися з ніг. Спробували зняти кімнату у готелі поблизу аеропорту, але дівчинка на ресепшені сказала, що номер коштує 180 євро. Звісно, ми такі гроші витрачати не стали, а шукати щось вночі, пояснювати комусь щось вже не було сил.
Тому вирішили заночувати в аеропорту. У Франції до цього нормально ставляться, я бачив багато людей, які просто у приміщенні аеропорту спали на сидіннях з валізами. Після всіх поневірянь мені такі умови здалися просто п'ятизірковим готелем. Я пив каву та чекав на ранок, а про себе посміхався і думав: "Нарешті мене ніхто не хоче вбити та заарештувати".
Вранці я подзвонив жінці, яка давала оголошення про прихисток української сім'ї у себе вдома. Я повідомив їй, де ми знаходимось, вона приїхала, забрала нас та відвезла до себе додому. Нас зустрів її чоловік та друзі родини. У мене було таке враження, що на свій другий день народження потрапив.
Ця жінка вчилася у США, тому добре володіє англійською, ну а я вчив цю мову у школі та університеті. Думав, що володію англійською погано. Але, як виявилося, для спілкування моїх навичок достатньо. А далі налаштував перекладач та почав вчити французьку.
Якщо говорити про місце, де ми зараз живемо, можу сказати, що воно дивовижне. Французькі Альпи - дуже гарна та незаймана природа. Але ми не забуваємо, що не у відпустку сюди приїхали. Багато від кого чув, хто вимушено переїхав та змінив життя, таку фразу: «Якби не війна та не обставини, то це б була подорож мрії…».
Загалом Франція - це чудова країна. Тут полюбляють свята, фестивалі та музику. Кожні вихідні щось відбувається. Наприклад, 14 липня. Це день взяття Бастилії та початок французької революції, яка тривала 10 років. На кшталт нашого Дня незалежності. Святкується з розмахом, всюди феєрверки, музика. Французи відпочивають чотири дні.
Також багато можливостей для дітей і молоді. Життя дуже розмірене. І це виражається у всьому: від харчування до планування вихідних. У перші дні, після обстрілів та всіляких переїздів, я був у шоці і думав: "Невже за дві-три тисячі кілометрів звідси відбувається справжнє пекло, а тут як у раю".
Приблизно сто років тому до Франції виїхало багато мігрантів з Російської імперії. Здебільшого це було дворянство, яке воювало проти більшовиків у громадянській війні. Але то були дворяни, вони приїздили сюди з якимись грошима, заощадженнями, селилися частіше за все на Лазурному узбережжі чи у Парижі, і могли хоч якось влаштуватися. До чого я веду? До того, що це дорога країна. Щоб зняти житло, потрібно платити десь 600-700 євро на місяць. Це мінімум. Тут дають грошову допомогу, десь 400 євро на людину. Цього, в принципі, достатньо, щоб добре харчуватися та купувати найнеобхідніше.
Як довго ми тут будемо - не можу сказати. Та й взагалі, на мій погляд, щось планувати зараз у далекоглядній перспективі немає ніякого сенсу. Зараз ми можемо діяти тільки за обставинами, бо йде війна.
Ще серед особистих спостережень можу додати, що приблизно з початку літа почався зворотній відтік людей з Франції. Кому було куди повертатися - люди повернулися. Продовжують приїздити нові біженці з України, але цей потік вже значно менший. Якби мені було куди повертатися, я б також поїхав. Але мені зараз нікуди їхати, бо нема де жити, крім того, якось потрібно підтримувати родичів, морально й фінансово. Тому роблю все, що можу. Вчу французьку, знайшов підробіток у готелі, перевожу частину коштів на ЗСУ. А найбільше за все хочу, щоб до нас нарешті прийшов довгоочікуваний мир.
Непідписані фото надані співрозмовником
Автор: Олексій Артюх
Більше історій читайте за посиланням.
«Матеріал підготовлено в межах програми «Сильні медіа – сильне суспільство». Думки, виражені в цій публікації, відображають виключно точку зору авторів».
