В умовах повномасштабної війни відбувається зустріч людей з різним досвідом її проживання та адаптації: хтось був змушений виїхати за кордон, хтось залишається жити у власних містах, хтось втратив домівку вже після 2022 року, а хтось ще в 2014 році. Те саме стосується й дітей та молоді. Дехто з них проживає в умовній безпеці та має можливість відвідувати школу офлайн, гуртки, проводити час з однолітками. В той час як інші змушені жити на тимчасово окупованих територіях в недовірі, побоюванні бути покараними за спробу зберегти свою ідентичність, ховаючи пристрої, з яких під'єднуються до українських шкіл. Часто ці досвіди виходять з теоретичної площини та перехрещуються за сусідніми шкільними партами, де поруч опиняються діти ВПО, повернені з депортації та ті, хто, на щастя, не зазнав таких критичних впливів війни. На жаль, система їх адаптації та реінтеграції не є досконалою. А діти ВПО іноді стають жертвами упереджень та стереотипів. Як говорити про Луганщину так, щоб ці діти відчували себе частиною українського суспільства, а не вигнанцями у власній країні? І чому зміна шкільного підходу — це не просто питання освіти, а ключ до нашого майбутнього?
Парадокс сприйняття окупованих територій
«У дослідженні Громадянської мережі ОПОРА за 2023 рік зазначалося, що половина українців виявляють розуміння до тих, хто залишився жити в окупації. Водночас майже 80% опитаних з розумінням ставляться до людей, які залишилися в окупації після початку повномасштабного російського вторгнення. Варто зауважити, що різниця між 50% і 80% є доволі відчутною», — зазначає Анна Лоза, координаторка освітнього напряму БФ «Схід SOS».
Експертка розкриває причини такого феномену: «Чому це відбувається? Тому що після 2022 року ця проблема торкнулася кожного значно ближче, і люди глибше усвідомили її масштаби. Або ж тому, що після 2014 року більша частина країни продовжувала жити в умовній бульбашці безпеки, ніби війни не існує».
Така різниця у сприйнятті має безпосередній вплив на дітей. Що нам робити з цією ситуацією зараз? Як не допустити, щоб наша країна перетворилася на ту, що живе так, ніби війна десь далеко? Це питання надзвичайної важливості.
Дискримінація дітей, які повернулись на підконтрольну уряду України територію з тимчасово окупованих територій, трапляється, це факт, який не варто замовчувати.
«Мені відомі випадки, коли дітей батьки забирали зі школи через булінг за російську мову, після того, як сім'ї внутрішньо переміщених осіб переїжджали в іншу область», — розповідає Анна Лоза.
Справжня проблема не в підручниках
На думку експертки, проблема полягає не в недостатній кількості матеріалу про східні регіони в підручниках. «Я маю також історичну та педагогічну освіту, і насправді не можу сказати, що цей регіон не включений до навчальних програм. Він включений рівномірно з іншими територіями».
Більше того, на її думку, ситуація з представленням Сходу є кращою порівняно з деякими іншими регіонами: «Насправді, видається, що набагато гірше за історію Сходу в нас представлена історія Закарпаття, якщо дивитися на підручники та увагу, яка приділяється цьому регіону».
Справжня проблема, за словами координаторки, лежить в іншій площині.
«Мені здається, що якраз не вистачає додаткової неформальної освіти та державної політики щодо привернення уваги до цих територій. Контексту їх як споконвічно українських», — пояснює справжню проблему координаторка.
Вирішення проблеми потребує системного підходу та конкретних дій.
«Це могли б бути фестивалі, додаткові інформаційні кампанії, особливо про території, окуповані до 2022 року. Якщо говорити про Донеччину та Луганщину, які були окуповані до повномасштабної війни, — постає питання: як ми говоримо про ці території, як їх згадуємо, як взагалі вчергове підкреслюємо, що війна почалася не в 2022-му, а в 2014 році?».
Одним з найскладніших питань у сучасній освітній практиці залишається інтеграція історії поточної війни в освітній процес.
«Про шкільні програми конкретно не скажу, але тут постає питання: як ми подаватимемо цю історію? Уже точаться численні дискусії про те, як правильно викладати історію в школах. Щоб коли дитина прийде і побачить нові підручники, де описано повномасштабну війну, яка вже включена до програми, вона могла це й цілісно осмислити й не ретравматизуватись».
Теоретично поставатиме й проблема різного сприйняття одного й того ж матеріалу учнями, які мають різний досвід, спричинений війною.
«Прочитаний матеріал у підручнику може сприйматись по-різному дитиною з Ужгорода та дитиною, яка виїхала за кордон або навчається онлайн, перебуваючи на тимчасово окупованій території».
Центральним моментом стає емоційний зв'язок між навчальним контентом та особистим досвідом учнів.
«Наскільки вони відчувають, що їхню ситуацію розуміють? Наскільки цей підручник написаний з урахуванням реальних обставин, а не просто за встановленими нормативами?».
Індивідуальний підхід до дітей
Ключовим аспектом у роботі з дітьми, які постраждали від війни, є розуміння різноманітності їхнього травматичного досвіду.
«Маю припущення, що діти-переселенці і діти, що не змінювали власного місця проживання, мають доволі різний досвід дорослішання в умовах постійного стресу. І це не про порівняння ступеня пережитого, кому гірше, а кому краще, а визнання різних обставин, втрат, горя, які потребують відмінних, не стандартизованих методик впливу та загоєння», — підкреслює експертка складність проблеми.
Читайте: Освіта в умовах війни: як три школи з Луганщини адаптувались до нової реальності.
Така різноманітність травматичного досвіду вимагає персоналізованого підходу до кожної дитини, що виходить за межі стандартних освітніх методик.
«Я насправді не маю однозначної відповіді на це питання, оскільки це швидше питання до психолога, ким я не є, — це стосується особливостей сприйняття. Мені здається, потрібно враховувати, що у кожної дитини своє уявлення про війну. Не треба вимагати від неї одразу це висловлювати, а дати їй простір довіри спочатку, і тоді вона сама розповість, як думає і як це переживала. А ми як дорослі створимо простір довіри та спокою».
Реалізація такого індивідуального підходу потребує залучення висококваліфікованих фахівців та створення відповідної інфраструктури підтримки.
«Необхідно здійснювати системну роботу зі шкільними психологами та соціальними працівниками для підвищення їхньої кваліфікації. Водночас важливо працювати над підвищенням престижу професії шкільного психолога як фахівця, до якого варто й можна звертатися по допомогу», — наголошує на важливості кваліфікованої допомоги Анна Лоза.
«Я вважаю, що в цьому питанні ми маємо давати дітям власний простір для висловлення, але лише після того, як вони будуть готові це робити».
Підготовка класних колективів
Водночас потрібна робота з дітьми, в колективи з якими інтегруються ВПО: "Але водночас також дуже важливо, щоб в класі, куди повертається така дитина, колективі, в який вона інтегрується, вчителі розповідали і готували дітей до того, що можуть бути такі тригерні теми, що може бути така реакція, що можуть бути сльози… Тобто превентивно пропрацьовували можливий булінг та ізоляцію".
Важливо знайти баланс: "Тому тут просто треба пояснювати і бути відкритим до діалогу з тими, хто приймає цю дитину до себе. Не виділяти, не створювати сепарацію, щоб не боялись з нею просто поговорити, спитати “як ти”? Робити всі умови, щоб дитина мала можливість розкритися, отримати необхідну підтримку - не нав'язливу, а саме таку, яка потрібна їй тут і зараз".
Реалізація такого збалансованого підходу потребує кардинального перегляду системи підготовки педагогічних кадрів.
«А це величезне завдання. Щоб це зробити, потрібна дуже якісна перепідготовка та підготовка самих вчителів», — підкреслює координаторка.
Усвідомлюючи масштаб проблеми, БФ «Схід SOS» розгортає комплексну освітню діяльність для підготовки педагогічних працівників до роботи з травмованими дітьми.
«Ми, наприклад, проводили багато вебінарів та офлайн навчань, що стосувались питань спілкування з дітьми в умовах війни для прикордонних шкіл, зокрема для Сумщини. Зараз близько 380 вчителів пройшли курс про те, як спілкуватися з дітьми з гострими проявами стресу, з ПТСР, з пережитими втратами серед внутрішньо переміщених осіб. Також ми працюємо зі шкільними психологами, надаючи їм можливості для підвищення кваліфікації та супервізійного супроводу».
Практичний досвід роботи з освітянами виявляє критичний розрив між теоретичними знаннями та реальними потребами педагогів у повсякденній роботі.
«Мені здається, ця освітня складова підвищення кваліфікації для вчителів і шкільних психологів є неймовірно важливою та недооціненою, але вона має бути практичною. Звісно, існує багато теорії про те, що таке стрес, — вона теж необхідна, але часто, коли ми проводимо моніторинги шкільних колективів прифронту, до нас підходять педагоги з конкретними питаннями, розповідають різні історії та просять саме практичні поради».
Найбільш красномовно про глибину проблеми свідчать випадки, коли навіть досвідчені керівники освітніх закладів відчувають повну безпорадність у критичних ситуаціях.
«Був випадок: дитина підійшла і каже, що у неї втрата в сім'ї. Директорка відповідає: "Я хочу допомогти, але навіть не знаю, як це зробити, які перші слова підтримки сказати цій дитині". Директорка зізналася: "Мені зараз легше провести з нею урок і розповісти про якусь навчальну тему, ніж зрозуміти, яка їй підтримка потрібна зараз, які слова підтримки я маю сказати з приводу її втрати, і це лякає"».
Такі свідчення демонструють, що масштаб проблеми є величезним і вимагає системного підходу до вирішення на всіх рівнях освітньої системи.
Привернення уваги до теми Сходу України в освітній простір — не лише про підручники чи кількість годин у програмі. Це про здатність школи бути місцем, де визнають різний досвід війни, не оцінюють за походженням. Діти з тимчасово окупованих територій — не вороги, а жертви війни, частина нашого сьогодення. Завдання педагогів — не робити вигляд, що всі однакові, а навчитися бачити унікальність кожної дитини й реагувати з повагою та розумінням. Для цього потрібна не тільки емпатія, а й практичні навички, підтримка і чесна розмова — як між вчителями й учнями, так і між регіонами країни. Бо школа сьогодні — це не просто про знання. Це про те, чи зможемо ми зростити суспільство, в якому кожна дитина почуватиметься безпечно і на своєму місці.
Проєкт "New meanings for Eastern Ukraine" реалізується за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Чеської Республіки. Погляди та інформація, викладені у цьому матеріалі, належать авторам і не відображають офіційну позицію МЗС Чеської Республіки.
